Правдива подїя з воєнних часів на Волинї. (Оповіданнє дївчини.)
На Волинї, де повню службу в військовім полевім шпиталї, записав я з оповідання сироти-дївчини правдиву подїю.
Надходить пора ранньої лікарської візити. Оглядаю ще раз, чи все в порядку в кімнатї для хорих і в сїнях. Знадвору входить несміло селянин. Старенький, зарослий мужик лїт до 60. Побожно здіймає шапку з голови та кланяєть ся низенько. Говорить несміло й робить вражіннє, начеб просив ласки-милосердя, вибачіння йому за тяжкий злочин. Здоровить "добрийдень панови" та несміло калїчить з польська: "Я, прошу пана, прошу ласки, чи панове доктори не дали би ради дитинї? — "Що-ж їй? — питаю? Говоріть, як вас мати вчила, й не ломіть дурно язика"."
Селянин здивовано, але вдоволено подивив ся на мене. — "Та ви, пане, також знаєте по нашому". Й говорив уже сміливійше та чистим українським виговором. Та бо нещастє. Принїс бомбу, впустив на хату та тяжко покалїчив ся. Хвала Богу, що в хатї нїкого не було. Може панове в нещастю поратували-б?"
Дістаю приказ з двома вояками принести хлопця до шпиталю. Лїчимо його. До нього що-днини заходить його 16-лїтня сестричка. Але яка вона дивна та незвичайна дївчина. "Чи вона така дурна, чи горда, чи яка законничка" — говорять до мене хорі вояки. Таж вона не подивить ся на нїкого та рідко коли хоче відповісти.
З вигляду й руху се дївчина, яка могла-б постидати не одну міську красуню, а така непривітна! Я заборонив воякам говорити з нею, бо завважав, що дївчина переживає якийсь внутрішнїй біль. На мої питання відповідала також дивно нїжно та чемно словом "так" або "нї". При прощанню говорила: "Дякую вам, пане". Коли лїченнє робило добрі поступи, дївчина стала відповідати довше на питання. Я чекав нагоди, щоб вона розкрила свій біль переді мною.
Раз, коли я впевняв її, що братови не грозить нїяка небезпека, дївчинї перший раз зрадїло лице й вона сказала: "Дякую вашим панам і вам, що ви менї виратуєте сього останнього брата. В мене бо крім нього вже більше на світї родини немає. Якби він умер, то краще-б, щоб і я. Я, бачите, вже багацько пережила, а його смерть, уже відай заслаба я, щоб пережила. Він, бачите, в мене вже останній. Тому місяць в мене й батько були й мати і старший брат і своя хата, скот, конї. Сьогодні я, бачите, кругла сирота в чужих людей. Все за той короткий час я втратила. Батькови могилу я сама ось там за селом усипала, моєї бідної матери не було кому поховати, старшого брата в москалї забрали тай певно не верне."
"Оповідж-но, Єлисавето, — так дївчина звалась, — докладно, як то все було" — просив я, коли побачив, що дївчина хоче перший paз говорити.
"Я бачу, що ви не посмієтесь надї мною й не пожартувати хочете з мене, як то люблять усї вояки. Тому оповів вам нещастє. Як бачите, втїкали перед вами всї, втїкали й ми".
"Оповідж-но по правдї й по щирости, дївчино, не як воякови, але як твому приятелеви. Чи таки вас насильно забрали з вашого села, чи втїкли ви самі зі страху перед нами?" — перебив я оповіданнє дївчинї.
"Пане! — Втїкали перше з мусу, бо вперед стражники, потім козаки вигоняли й били, втїкали й зі страху. Зрештою втїкали всї, то як було одному лишити ся? Ось тою дорогою не було видно нїчого цїлими тижнями, тільки вози й людей. А все втїкало перед вами. І як було нам лишати ся? Та-ж знаєте, що не легко було нам зоставити своє господарство, все зібране з поля на повну загибіль й самим іти, а не знати, де й на як довго. Й тому, що правда, хоч як ми бояли ся вас, не так вас, як тих Мадярів і Ґерманцїв, якими нас так наші страшили, то таки якби не мус, то мало хто з наших був би поїхав".
"Ну, бачу, що щиро менї хочеш сказати правду. Але скажи, дївчино, чому то зостало ся на Волинї більше Поляків, Нїмцїв, Чехів, нїж наших. Як був мус, то думаю для всїх однаковий".
"Ну, бачите, дехто зістав ся, бо мусїв, так, як я. Чому я зістала ся, хочу саме вам оповісти. Мій дядько, в якого я тепер живу, зостав ся також тільки тому, що в його жінка також тодї лежала на слабість. Инший зостав ся знoв тому, бо не мав чим їхати, бо вояки забрали йому віз чи конї, инший ще тому, що в дорозї поломив колесо!"
"Та більше ще людей зостало ся там, де не так близько гостинця, як ось у нас, де найбільше салдатів і стражників вештало ся, де ми на те пекло цїлими місяцями дивились. А що зосталось більше Поляків, Чехів, Нїмцїв, то правда. Вони, бачите, таки розумнїйші, нїж наші люде, та в дорозї вже знайшли спосіб відлучитись від нас десь у бік, щоб зостатись десь у лїсї й опісля вернути до дому. І що правда, наші якось то менше вважали на них. Чому, їх то річ. Бог святий їх полїтику знає".
"Та знаєте, коли вже говоримо про те, я вже межи вами й пізнала, які ви добрі люде, бачила вже багацько й тих страшних буцїм-то Мадярів і Ґерманцїв, якими нас найбільше страшили й яких ми найбільше бояли ся, але не можу не пожалуватись на нашого таки батюшку. Вони то чи не найбільше причиною, що ось ті села пусті, вони чи не найбільше причиною найбільшого нашого, а тим самим і мого нещастя. А ми так усї вірили, що вони, наш батюшка, про нас хоч у такій хвилї дбають. А вони то, наш батюшка, представили вас, Австрійцїв, так, буцїм-то то ви люде без серця, без милосердя. А ми, бачите, так привикли були вірити, що наші батюшка, котрі чейже більше знають від нас, що вони чейже в тій страшній хвилї, де розходить ся про життє й майно наше, наш приятель. І я, пізнавши сьогоднї вас, пізнавши, яку то вони неправду нам говорили й якого нещастя причиною були, так думаю, як вони то відпокутують і чи відпокутують той страшний гріх, що вони нас усїх в таке страшне нещастє загнали".
"Якби одно слово батюшки "зостаньте ся на божу волю", то певні будьте, що хиба закованих були-б нас вивезли Москалї з собою. А вони лиш одну пораду, розраду в нашім горю мали: "Люде, кажуть, старий воріт уже недалеко, хто вірить у Бога й хоче себе та рідню ратувати, за мною", й самі перші вибрались з родиною. — Так заговорилась я, — а ви властиво просили оповісти вам, як то сталось, що так нагло стратила я своїх любих батька й маму. Не описуватиму того страшного виходу з нашого села, того плачу, крику й зойку, того сумного походу нашого, як то трупів і всяке добро можна було подибати по ровах. Сього всього, кажу вам, паноньку, й на воловій шкурі не списав би, що ми тодї пережили, що ми тодї бачили".
"Досить, що з нас один гурт, може з пять соток люда, стояв у лїсї коло Рівного й там стояли ми зо три недїлї. Тїшились хоч тим, що не їдемо дальше, а салдати все потїшали нас, що завтра, мовляв, робимо "наступлєнїє" й за декілька днїв усї будете дома. Тимчасом голос гарматнїх стрілів щораз то більше було чути. Нарештї там, де ми стояли, прийшло більше наших салдатів. Копали окопи. Вони то вибрали воду з тих криничок, які люде собі в лїсї злагодили й уживали. Не стало нам води. Тодї мусїли ми брати й пити ту червону воду з брудних калужок, через котру я втратила батька, певно, що й мою любу матір. Й я її пила. Та якось пан-Біг урятував мене від пошести."
"Чому-ж ти кажеш, що певно втратила й матїр, коли сього не знаєш певно?" — запитав я.
"Позвольте, то й оповім, — продовжила своє оповіданнє дівчинка. Мої мати, як ми стояли в тім лїсї, пішли з верстов 4 до команданта по гроші за проданий скот. Продати мусїли, бо чим було кормити? Тимчасом вони забарились чомусь, а нас стражники забрали з лїса з поспіхом, бо казали, що роблять "наступлєнїє" й тут прийдуть салдати. Відтодї, як розлучили ся ми з матерю, так більше не побачились і певно, що вже більше не побачимось. Бо-ж ми зараз через день вертали з Москалями в наше село. Тож якби мати були здорові, до дому були-б трапили."
"Ледви приїхали ми й дожидали повороту матери, захорів батько тяжко. Хати й обійстя свого ми не застали. Тільки чорні згарища. Примістила я батька в хатї одного Нїмця на кольонїї, в хатї без вікон і дверей. Батькови ставало щораз то гірше. На другу ніч батько почали синїти й їх брали корчі. Прийшла та страшна ніч, якої нїколи не забуду. Батько говорили вже мало — та заєдно просили води. З ведро води випили вони сеї ночі. Та я вмучена двонічним стороженнєм коло батька та перше невиспаними ночами в лїсї заснула нещасна таки коло батька. Не судилось менї бути свідком смерти. Як я над раном проснула ся, батько лежали спокійні. Я рухаю їх. О Боже, вони вже небіщик. Страшно, дуже страшно стало менї. Ще тьма, а я сама коло вмерлого батька, як мене тут бачите. Той пустий, показуючи на раненого брата, — пішов до сусїдів Нїмцїв спати. А менї заодно йде по голові думка, що я причиною смерти батька, бо коли вони просили води, я їм не подала тому, що заснула нещасна. Не знаю, чому, але я не плакала. Не мала сили плакати. Розплакалась аж тодї, коли зараз зрана приїхав той Нїмець, властитель хати, та сердив ся на мене, сварив, поганив, що я холєрником, як він казав, йому хату запаскудила. Я не обізвалась анї словечком, бо що-ж я мала казати? Сїла біля батька та плакала, гірко плакала. Та так жалко було менї на серцї, що не знаю, як я се витримала. Де-ж я мала з хорим батьком дїтись? Чого-ж він так сердив ся на мене? Та-ж не приблуди ми. Тїло мого батька, що то господарем був на цїле село, що його люде поважали, що то ще тому місяць мали простору хату й усяке добро, здавалось, той Нїмець був би викинув з хати. Так сердивсь, так викрикував на мене. Я все то тодї зрозуміла, яка я нещасна, та знову плач менї заперло й я довго, довго молилась над тїлом батька. Вкінцї відїхав Нїмець до иншої хати, а моєю журою стало похоронити тїло батька. Та як? Людей майже не було. В додатку надбігли салдати вигоняти мене, бо знов утїкали. Але я сказала собі: Хочби смерть менї, а я тїла батька на поругу не зоставлю! З Я мушу зостати ся похоронити батька. Про страх, що ваші війська йдуть, я й забула. Я пішла шукати, хто викопав би батькови могилу. Та де там! І говорити собі нїхто не дає. А я така вмучена була, що не чула ся в силї викопати могили для батька. Та не було иншої ради. Я вийшла з лопатою в поле. Там були могили двох ваших вояків, там почала я могилу мому доброму, любому батькови брати. Та жаль той, що беру своїми руками для рідного свого батька, якого я так любила, чи то вмученнє не дало менї вже другої верстви брати. Я зовсїм обезсилена, безпорадна опустила руки, сїла та знов плачу над своєю недолею. Я, бачите, не маю ще тільки 16 лїт. Мене шанували мої батьки як одиначку, а тут на мене вмучену в полї таке нещастє. Та, видко, Пан-Біг не забув за мене. З лїса йшов пастух нашого сусїда в село, якого господарі не забрали з собою. Його то я стала просити — благати, щоб хоч він не відмовив менї та вибрав могилу мому батькови. Та й той з початку відмовив ся, мовляв: "Тепер небезпечно, кулї туди йдуть". — Аж коли дала йому рубля, який я недавно що придбала та складала на намисто, взяв ся сей хлопець копати гріб для мого батька".
"Так сей рубель, який я довго довго носила в отсїй спідницї, який я на що инше ускладала, вирятував мене. Сей рубель опісля, як продала я конї, виміняла я та сховаю собі як дорогу памятку. Він нагадає менї ту мою веселу молодість, коли я собі при батькови й ненцї його ускладала, він пригадає менї й той час, коли то тим рублем, хоч на що инше я держала його, зробила я останню прислугу мому батькови. Сього рубля не дала-б я нїкому нї за що в світї".
"Так ми з Остапом — так cей наймит звав ся — винесли тїло батька. Без домовини, без нїчого. Де-ж й як могла я її розстарати ся. Замісць дзвонів гудїли довкола гармати. Я хорошенько підстелила під батька їх убраннє, в голову дала цвітів і своїми руками таки на своїх грудях я легенько спустила тїло батька в могилу. Остап засипував. Я молилась, не плакала. Не могла я чомусь плакати. Сама собі дивуюсь. — Сьогоднї, бачите, там у полї за сим селом три хрестики на трьох свіжих могилах. Два з них ваших вояків. Третїй я сама мому батькови зробила. І смерековий вінок я ще на могилї поклала. Правда, пане, що мають мої батько й ту честь межи вояками лежати. Тож правда, що вони не воювали, але таки вмерли від війни. Так я, пане, поховала свого батька. А моєї доброї матери, що також пили воду з тої самої калужі, не було й так кому поховати. Їx тїло зостало на сміх, на поруговище між чужими. Таке то я пережила за один місяць, а ваші вояки питають, чому я з ними не жартую. Так, пане, в мене тепер стільки ріднї, що ось той, котрого лїчите. Може колись дасть Бог пережити то нещастя, як що Господь Бог хоче мене чогось на сїм світї держати. Буду мати стільки всеї ріднї тa згадки, що родину, батька, матїр я мала".
Дївчина скінчила й замовкла. Видко, що глибоко відчула вона в своїй душі ту траґедію. Відчули сю драму і слухачі-вояки й відтепер инше про неї мають поняттє, инший пошанівок для неї. По хвилї мовчанки дївчина говорила далї. "Дай нам, Боже, панове, здоровля та щасливо до дому вернути, що коло мого брата так ви заходитесь. Ви такі добрі для нього, а я така бідна тепер, що немає в мене нїчого, чим нагородити би вас".
"Ну, а скажи менї, Єлисавето, — цїкавий я був поспитати ще дївчину, — як то було з тобою далї, як похоронила ти батька? Як і де застали тебе австрійські вояки, як вони з тобою поводились і що то за люде були?"
"Заки я впоралась з похоронами, наші вже були відїхали. Ваших ще не було. Я зробила порядок у хатї, до лежали батько, спалила солому, до вони лежали, обмила ся добре, бо знала, що батько вмерли на пошесть, сїла в тій самій хатї та думаю над своєю недолею. Признаю ся, що хоч сама одна була як палець у цїлій кольонїї, то чогось про страх не думала я. В моїй душі були тепер инші чорні думки."
"За хвилю надїхав ваш вояк на конї. Пане, не повірила б я, що ся людина заговорила приязно таки нашою мовою. Питав за Москалями. А коли запитав, чого я така сумна, я показала йому могилу батька. Тодї він показав стільки доброго серця для мене, що пішов і принїс з сїдла може останню свою коробочку з мясом і порадив менї, щоб я перейшла до сусїдного села, де є жителї. Тут застала я свого дядька, в якого з братом живемо".
Постановив я сю дївчину, яка може бути класичним взірцем і доказом приспаної дїйсної інтелїґенції духа та краси нашого простого українського народу, по моїх силах освідомити й підовчити на пожиточну для своєї ріднї та суспільности українську хазяйку-патріотку.
Волинь, у жовтнї 1915.
[Вістник Союза визволення України]
12.12.1915