Повінь мряки залила подільські рівнини та заслонила собою села, гаї й ворогів. Село лежало в її обіймах тихе й сонне, тільки світло з хат продирало ся з трудом крізь пітьму та кидало ясні пасмуги на дорогу й подвіря. На становищах тихо. Здавало ся, що там на передї все поснуло, закутане в мряку. Нї одного стрілу не чути, нї одної ракети не видно. Спокійно та мирно, мовби не було війни, мовби не було ворога. Але війна була й ворог був. Він не заснув, а тільки притаїв ся та снував злі наміри серед темряви ночі й мряки. Вагав ся ще, роздумував, аж укінцї рішив ся.
Загудїв перший вистріл глухо та зловіщо. Слїдом за ним засвистало стрільно та ґранат зарив ся коло стрілецьких становищ. Ждали мовчки. Знову загудїло з "тамтої" сторони, але вже неодин раз, тільки сальвою. Гряд ґранатів і шрапнелїв летїв на сей бік і рвав, ранив і вбивав. Тепер i союзникам не стало терпцю. Загреміли одна по другій тяжкі "гавбіци". Захаркотїли стрільна та пігнали десь у невідому й темну даль на невидну цїль. За "гавбіцами" обізвали ся й батерії полевих гармат. Почало ся пекло. Не було хвильки, щоб котрась гармата не випалила. А деколи й декілька їх нараз викидало з себе смертоносну сталь. Повітрє аж хвилювало від гуку, а терпелива земля стогнала та дріжала від потрясень. Тисячі ґранатів зорали її, тисячі шрапнелїв поскородили її.
За гарматами почала ся й ручна пальба. Зразу рідка, мов несміло забирала голос, у сїм концертї, а потім сміливійше та сміливійше. Згодом перейшла в одностійний шум. Машинові кріси тріскотїли безпереривно, а від часу до часу гряхотїли сальви. Вони одні попри греміт гармат вибивали ся з загального шуму. Все виглядало на якийсь великанський млин. Тарахканнє млинових камінїв, разом з шумом води, що спадає, творять шум і лопіт, а від часу до часу більша хвиля, що наплине на лотоки, вибиваєть ся своїм гуком серед шуму.
В таку пору заспане село заворушило ся. То на спіненім конї приганяє вістник, засягає інформацій у телєфонїчній стації, а діставши їх, гнав дальше. То знову який віддїл скорим кроком зміряв наперід. У повітрю висїло немов якось зденервованнє, очікуваннє чогось злого. — "Чи прийде воно, чи нї?" — Ось питаннє, яке тиснуло ся мимоволї в голову. І воно прийшло...
Через село перейшло декількох людей з походнями й освічували дорогу возам, що їхали за ними. Дивне й неприємне вражіннє роблять серед нічної темряви сї походнї. Якось таємничо виглядають при їх світлї й особи, котрі їх несуть, і довкруги освітлені предмети, а вкінцї й вози, що йдуть за світлом, як нетлї. На вид походень пригадують ся зараз тяжкі й повні трудів відвороти військ у Карпатах, де нераз кількасот возів їхало по розмоклій дорозї в темну осїнну ніч й освічували собі дорогу походнями. Виглядали, як якісь мари, що роблять похоронну урочистість у задушний день. Тепер у таку саму ніч їхали освічені вози, тільки меншими віддїлами й не серед темних, грізних Карпат, а на розлогім, лагіднім Поділлю. Через те вони й не робили вражіння такої таємничости.
Вози котили ся один по другім розмоклою дорогою в сторону від становищ. Значить, на передї щось недобре! — Ось надїхав якийсь їздець. Він у переїздї кинув декілька слів до котрогось зі стрільцїв. По його відїздї розійшла ся по селї вістка, що Москалї перервали лїнїю. Говорено, що стрільцї пішли до протиприступу й саме сьогоднї в ночі рішить ся доля фронту союзників. На додаток рух обозних возів збільшив ся. Вони їхали тепер у прискоренім темпі. Якась гарячка опанувала всїх. Ось на скрутї дороги один віз перевернув ся до гори колесами в рів. Вояки хотіли спершу підійняти його, але навіть не рушили. Пішли кликати инших до помочі, а один, що зостав ся при возї, зрезиґновано крутив одним колесом. Прийшла вкінцї поміч й підійняли віз.
А там — на передї тріскотіло, гудїло й лопотїло ще більше скажено нїж передтим. Як блискавки, мигали вистріли з гармат. — Через цїлу ніч тривала пекельна стрілянина. Без відпочинку, без уговку. Стрільна пороли зі свистом і харкотаннєм темне повітрє та сипали залїзним градом на ворогів. — Над раном дійшла пальба до найвищого пункту. Вистріли злили ся в один могутнїй галас.
Тепер і стрілецький боєвий обоз, що стояв у строгім поготівлю, рушив у дальше село. Рано мряка застелила поля ще більше, як у вечері. Довгий ряд хвур розтягнув ся на дорозї. Попри них ішли стрільцї з тяжким серцем і з мрячними лицями. Се-ж союзники лишають відбиті вже села, поля, луги на ласку й неласку ворога. На дворі вогко й холод. Гострий подільський вітер морозив аж до кости. Покулені конї ступають у болотї й тягнуть терпеливо тяжкі наладовані вози. Ось на скрутї дороги виринула могила. Господарь тутешнього села, взятий з підводою, оповідає, що тут лежать поховані люде його села, повбивані ще в часї татарських набігів. На могилї жовта трава хилить ся під тягаром роси. На горі дубовий хрест, старий-старезний, похилив ся. Каплї роси капають з його рамен. Виглядає, мовби хрест плакав, що союзники покидають його знову ворогови. Тяжко й сумно робить ся душі. — За хвилю знову виринає друга могила й заплаканий хрест на могилї. Хвури стають на приказ курінного харчового, четаря Стронського, а харчовий вертає конем чвалом назад, щоб розвідати про положеннє.
За той час одні хлопцї розпалили малий огонь і гріли закостенїлі руки. Инші знову прислухували ся тріскотови, що шалїв над рікою. Всї дожидали нетерпеливо повороту харчового. — Ось з мряки вирнув їздець. Він скоро зближав ся до обозної валки. Бистре око т. Микитюка пізнало в нїм харчового. — "Стронський їде", — вирвало ся з його уст. На сей оклик всї зібрали ся коло останнього воза та ждали з цїкавістю на вислїд поїздки харчового. Ось він уже підїхав близше. Хто глянув лиш уважно в його лице, пізнав, що не з злими новинами вертає. Його передтим насуплене лице — яснїло тепер радістю. Не доїхавши ще до возів, кликав: "Вертаємо назад. Положеннє полїпшило ся". Запанувала радість і серед стрільцїв і серед погоничів підвод. Господарі вдоволено завертали чим скорше свої конята. Мов бояли ся, що може прийти инший приказ, котрий не позволить вертати назад.
Вїзджаємо назад у село. По подвірях заплакані жінки витають обоз, який повертає, словами: "Слава Богу, що вертають назад наші. Ми вже не знали, що з собою робити". В селї на площі коло двора стоїть гурток полонених Москалїв. Стрільцї трактують їх папіросами. Вони приймають усе з подякою, але й здивованнєм. Бo-ж їм казали, що Австрійцї й Ґерманцї відрізують вуха та носи. "Ви, бачу, добрі люде" каже якийсь полонений з подільської ґубернїї. Притім добродушно всміхаєть ся, поблискуючи білими зубами, що сильно відбивають від обсмарованого лиця.
— "А багато ваших зловили?" — питає котрийсь.
— "О багато, багато. Нас зайшли довкола ваші тай ми попались. Три полки знищені. Одні побиті, инші дістались у полон. Слава Богу, що ми не в злі руки пішли. Надоїло вже нам "воювать" — відповідає той "з подольської".
По відпочинку три стрільцї, котрі привели їх, попровадили транспорт дальше. Між ними пізнав я тільки вістуна Степана Рибака, але й той був такий обваляний на лицї, що тяжко було його пізнати. — На лицях стрільцїв було видно попри змученнє деяку гордість. Бо-ж стрілецький полк славно бив ся й багато причинив ся до відпертя ворога. Се засвідчили й телєфони, що раз-у-раз приносили вісти з поля битви, де австрійські й нїмецькі команданти ґруп висловлювали ся з подивом і похвалами для стрілецького полку.
За тим малим гуртком полонених посипали ся Москалї як з рога достатку. Провадили їх по кількадесять, то по кількасот. Вони йшли задоволені, що вирвали ся з того пекла й легким коштом покінчили війну.
А гармати гудїли й гудїли напередї та залїзний дощ падав на останки ворогів, що сьогоднї уступали, а ще вчора наступали.
[Вістник Союза визволення України]
05.12.1915