"А все-таки рушаєть ся" — приходять на думку відомі слова Галїлєя, як що усвідомимо собі ті вістки з російської України, котрі такою тяжкою дорогою доходять до нашої відомости. Милить ся той, хто думає, що варварські розпорядки Росії, які мають на цїли знищити все живе, українське, — пресу й видавничий рух, життє по товариствах і кооперативах, замкнути уста українській інтелїґенції, — здавили всяку спроможність українства в Росії проявити себе, зазначити навіть у різкій формі своє індівідуальне а й тверде переконаннє в непропащу живучу силу Українців. Наскільки воєнні турботи лишають час і дають можність для цінної суспільної думки й дїяльности, українські круги Росії при роботї й використовують усяку нагоду зазначити свої потреби й домагання. Нe говорячи вже про чисто гуманітарну діяльність у звязку з війною під національним українським стягом, як українські шпиталї не тільки скрізь по Україні, але й у Москві та Петербурзї, як заснованнє осібного товариства несення помочи населенню України, котре потерпіло від війни, — ми маємо цїлий ряд іще відраднїйших прояв. І вибігають вони поза інтереси, викликані теперішньою війною.
Про жаданнє Українців у Росії скасовання всїх обмежень української преси, про їх смілі домагання прав для української мови в шкільництві й таке инше вже була мова в нашій часописи. Суцїльну по змозї картину проявів культурно-національного українського життя в Росії знайдуть читачі в однім з найблизших чисел "Вістника". Тут же спинимо ся на однім дуже відраднім з сих проявів.
Для оборони своїх інтересів і пропаґовання своїх домагань рос. Українцї також у часї війни видавали поважний місячник "Украинская Жизнь", що живо відкликував ся на всякий гнїт і відрух українського національного життя. Для провідних думок рос. Українцїв приносить цікаві дані книжка "Украинск-ої Жизни" за липень.
"На погляд чужинця — пише проф. М. Грушевський у передовій "Въ годовщину войны" — здавало ся, що національному рухови нанесено смертельну рану, що й не загоїш її; для багатьох являло ся навіть завданнєм даної хвилї повне знищеннє українства до краю. Одначе українському життю доводило ся переживати нераз такі люті часи, коли "загибіль цілого народу" видавала ся близькою, на погляд чужинця — недалекою тай певною. Одначе викинене з усїх становищ, позбавлене, здавало ся, всїх сил і снаги відродити ся, — всього, що творило необхідні умови продовжування свойого істновання, — воно все-таки кождий раз знаходило в самім собі нові сили й творило для них нові форми, щоб їх проявити.
"Чужим глядачам видавали ся ті відродження такими несподїваними, вони так тяжко пояснювали собі їх, що за ними добачували якісь чужі причини, котрі буцім-то їх викликували. Так у наші часи пустили для пояснення українського руху лєґенду "про пруські марки", а давнїшнє говорили "про польську інтриґу", що сотворила українство на пострах Росії; тимчасом галицькі Поляки верзли про те, що галицьких Українцїв "видумав" в 1848 р. австрійський намісник Стадіон, аби протиставити їх польському революційному рухови, а їх предки в Річи посполитій відкривали в українських рухах руку Росії. Ті вульґарні лєґенди дуже характеристичні для вражіння, котре викликували ті воскресіння з мертвих народньої енерґії, ся несподїваність їх, яка спонукувала додумувати ся якоїсь чужої сили, що підводила придушенє, та розтоптанє. Одначе ті, що стояли близше до українського життя, знали дуже добре про чужі впливи, звернені проти українського життя на те, щоб його здушити, але в кождім разї не на те, щоб розвинути або відродити. Так було давно, так зостало ся до нинїшньої пори. І як у давнїх часах, так і в наших люде, котрі стояли близько до українського життя, котрі брали в нїм безпосередню участь, знали, яке глибоке коріннє запустили в ґрунтї народнього життя ті сили, що порушають ним, й яке невичерпане джерело віднови та відродження його національних здобутків сховано в півсвідомих криївках сього життя. Невеличкої частини всїх страт, невдач, розчаровань, переслїдувань, жорстоких спустошень, що падали на нього в ріжних добах його історичного істновання, було-б досить, аби згнїтити його, вирвати й розтоптати його національні цїли, якби вони були появою наносною, навіяною, штучно защепленою, якби змагання, яких не викоріниш, сотворити національну культуру, здобути права горожанства для своєї мови, штуки, побуту, виявити багатий зміст народнього життя — не панували так могутно над розумом і волею, а найважнїйше — над півсвідомою областю почуття, що диктує свої провідні думки. Свідомійші в одних, майже несвідомі в инших, але звязані сим спільним півсвідомим звязком, витвореним спільністю історичних переживань, спільністю ocнoв народнього життя, вони непомітним інстинктом, котрого не можна й схопити для якихось репресій, давали відчувати широким, як здавало ся, цїлком задеревілим, пасивним масам кождий подих життя, котрий усе таїв у собі зерно відродження й відбудови зруйнованого життя, та жадливо відкликувати ся на все, що підіймало його творчі сили. Тай з нїчого, — безвихідного, очевидно, нїмого — знов і знов відсуджувало ся життє, котре свідчило про те, що не можна викорінити його змагань і що невичерпане багацтво народнїх сил.
"В нинїшнї хвилї загального заколоту, коли стихійно захитали ся звичайні підвалини життя, даремною роботою було-б силкувати ся вгадати, як складуть ся національні й суспільні відносини по бурі, які шляхи знайде собі суспільна самодїяльність, в яких формах виллєть ся народнє життє, що стане відроджувати ся. Одначе невичерпана енерґія віднови, котра не потрібує й не очікує нїякої підмоги або імпульсів зовнї, дух життя, котрий дише, де хоче, котрий проявив себе в найріжнороднїйших кругах і шарах суспільности й населення, не заведе певно й у сїм разї вікового досвіду. Як довго нї протягли ся-б місяцї руйновання, вони будуть тільки прелюдією років могутної, творчої, будуючої працї, готової замінити їх, аби захопити всю енерґію, всю волю, всї сили сучасних поколїнь і з лихвою надробити все те, що пропущено в часї сеї тяжкої перерви, все втрачене, знищене, позатоптуване в сї тяжкі днї."
Такі самі провідні мотиви й думки, що й у статї проф. М. Грушевського, є темою статї В. Винниченка "Въ чемъ наша сила?" Навязуючи до гaлacy, якого наробив у Росії "Союз визволення України", й підчеркуючи такі факти, як те, що про Українців не допускають навіть думської промови до преси, В. Винниченко констатує, що причина того не в "розкриттях", не в "зрадниках", не в сїм чи в иншім фактї, я в чімсь иншім. "Нас боять ся." Про Поляків, Латишів, Естонцїв, Татар, Вірмен й инші національности, навіть про Жидів можна говорити. Пpo Українцїв не можна.
"Й ось у тім я бачу велику потїху для нас у сї тяжкі часи. Ми, значить, сила.
"Так, ми потенціяльно велика сила! І росте ся сила з кождим днем, з кождим закритим журналом, з кождою усмертненою газетою, з кождою мовчазною і голосною проявою іґноровання або ворожнечі до нас ся сила побільшуєть ся. І не аґітація нашої преси збільшує її, нї, — таж у нас нема нїякої преси, — ми зберігаємо повну мовчанку. Аґітує само життє.
"Багато великих, болючих і пекучих питань висунуло воно під величезним натиском війни. Й перше місце серед них займає національне питаннє. Любов до рідного краю, народу, журба про їх долю, гарячі пориви стати на поміч рідному краєви, бажаннє бачити його сильним, здоровим, вдоволеним із життя, — усї сї почування—звичайне явище тепер у більшости членів не тільки тих націй, що воюють, але й тих, що не воюють; ті почування заслугують на всяку пошану й заохоту. Так, заслугують, але... тільки не в Українцїв. Любов Українця до свого народу, журба про його долю — викликують у наших "братів" гнїв, обуреннє, почуттє злоби та в кращім разї насмішку або байдужність."
Винниченко кладе натиск на те, що на російській Україні може й повинна бути тільки українська орієнтація; значить, відпадала-б і московська орієнтація серед російських Українцїв. Свої погляди про виключно українську орієнтацію для Українцїв розвиває автор між иншим так:
"Ми — сила, але поки-що сирова, незорґанїзована, нездатна проявити себе відповідно. Тому нас побоюють ся, але з нами не лїчать ся. Тому в нас хочуть відобрати, але не дати. Й тому ми повинні памятати, що як що навіть нам через щось і дадуть, то зроблять се в кождім разї тому, що для того, хто дасть, буде через щось корисно дати. Ми все будемо забавкою в чужих руках, як що не матимемо підпори в собі самих. І тому: одинока правильна орієнтація для нас, я повторюю, — українська. Не нейтральна, нї, не полїтика пасивного вичікування й безсилля, а орієнтація українська, активна, дїяльна, будуюча, орґанїзуюча".
Як треба було супроти того сподївати ся, Винниченко бачить силу українства в розвитку й орґанізації української демократії, в її самосвідомости й переняттю своїми завданнями. Дїлом, дїяльною волею, завзятєм і самовідреченнєм повинні ми, каже він, проявляти наш патріотизм і любов до рідного народу. В теперішню хвилю потрібнїйші нам на думку автора прості, чесні, самовідречені робітники, нїж кімнатні дипльомати. "Досить, як є щире почуттє, котре перемінюєть ся в дїяльність, котре настільки сильне, що не вдоволяєть ся замаскованими криками та громами, котре вперто, люто, криком болю, сорому, жалю та гнїву тягне за собою все далї й далї, до своєї льоґічної, необхідної послїдовности. Досить сього одного.
"І менї здаєть ся, що ми не маємо нїякої потреби надіяти ся на те, що "за нас Бог, за нас правда святая". За нас історія, закони життя та ми самі. Ми не потребуємо нїякої справедливести, бо як що ми згинемо як нація, то в тім і буде найсправжнїйша справедливість: так нам і треба, туди й дорога тим, хто не в силї жити. Одначе як що виживемо, то знову таки не тому, що нам хтось виявить справедливість: закони життя, історії й ми самі будемо одинокими причинами того.
"А наша історія вчить нас: не треба нї на кого крім себе покладати жадних надїй, не треба довіряти долї нації в руки тих, хто потім продасть її за право влади й пановання над нею самою. І ще вчить історія, що здатність до життя нашого народу та його спроможність опору в боротьбі за істнованнє такі великі, що можуть усе витримати.
"А життє з другого боку показує скромно, без шуму, що його закони все таки дещо сильнїйші від законів і циркулярів людей. І ми дійсно бачимо, що не зважаючи на всї циркулярі, те, що можна назвати національною культурою, мова, звичаї, музика, штука й ин., — все те заховало ся, живе й розвиваєть ся відповідно до власних законів і не лїчить ся з приписами й поясненнями. Й досить познайомити ся хочби поверховно з тим багацтвом, котре маємо на полї народньої творчости, щоб мати найповнїйшу основу посумнївати ся в здїйсненню мрій україножерів усякого краю.
"Життє не легко віддає то, що воно сотворило. Ми потрібні йому й тому існуватимемо без огляду на те, що ми може непотрібні панам Струве й Савенкам. І як що панове Струве та Савенки не були в силї пожерти нас протягом столїть, то тепер вони можуть без особливих хитань попрощати ся з сею любою мрією.
"Й тим більше можуть учинити се, що життє дійшло вже до своїх вищих форм: до свідомости. Український нарід в лицї своєї інтелїґенції освідомив себе. Відти починаєть ся нова доба національного життя, його можуть менше або більше затримати на шляху розвою, але спинити не можуть уже жадні сили. Як не можна спинити процесу творення хмар, що виходять із землі й знову вертають до неї, так не можна спинити процесу творення національно свідомих верств народу. Ми виходимо з спрости, з землї, з лона нашої нації, знову вертаємо ся до неї й знову виходимо. І в тім наша сила".
Та про такі питання, про життє України, про її надїї, про її змагання, про її журби й радощі може найкраще зписати і їх як найдокладнїйше розібрати тільки своя українська преса. Нїмецькою, анґлїйською, французькою, італїйською, шведською, румунською, мадярською, болгарською і турецькою мовою виходять книжки, журнали й часописи, що так або инакше обговорюють українське питаннє, тільки в Росії немає тепер жадної газети, жадного журнала в українській мові. Домаганнє знесення заборон, звернених проти української преси, вичитуєть ся з кождої книжки "Украинск-ої Жизни". В найновійшій, у статї "Годъ молчанія" кличе енерґічно С. Петлюра: "Український нарід має право на те, щоб не зазіхали на його душу, — отже верніть нам наші газети, наші журнали, наше рідне слово! В днї воєнних бурь і потрясень, в днї розстрою господарського життя краю не повинні переривати ся духові й культурні прояви народнього орґанїзму, — зверніть нам назад відобране й дайте продовжувати нам нашу суспільну роботу на добро народу в наших товариствах й орґанїзаціях. Ми віддали й віддаємо державі все, чого вимагають обставини й вимоги бурі, котра розшалїла й не втихає: своїх синів, братів, своє життє, злиднї й жертви — отже не творіть нових непотрібних жертв, що вносять тільки розстрій в життє краю!"
[Вістник Союза визволення України]
24.10.1915