Перед роком.

Останнї днї вересня 1914 року.

Наші війська їдуть і їдуть а гори на доли, на кріваві поля під Галичем.

День і ніч — нїчого, тільки війська. Люде біля доріг стають і вітають. Хоруговки, хустки, простягнені руки.

Нoch, еljеn, слава!

А з долини в гору мурованою дорогою з Коломиї до Яремча їде великий болгарський віз. Болгарин-огородник везе між лїтників свою знамениту городовину.

Там війна, а тут мир.

Обступають його люде, купують, розхоплюють товар, бо Болгари дуже добрі огородники, а він раз-ураз голову повертає на право, до залїзничого тору.

Щось його туди тягне.

Помічник, молодий, може 15-лїтнїй хлопець, обслугує покупцїв, а хазяїн блукає думками деинде.

Бачу се й розумію.

"Ви були в балканській війнї? Правда?"

"Перебув цїлу аж до Чатальджі".

На доказ показав загоєні рани.

"Страшно?"

"Чогоби. Оттак, як бачите. Їдуть або йдуть, співають, гомонять... падуть або ишних кладуть, робота, як усяка инша... Праця... Тепер я саджу капусту на Баґінсберґу, а тодї садив кулї.

І тодї було небезпечно й тепер не зовсїм безпечно.

В кождій грудочцї землї замкнена смерть, — вона хоче на волю. Або я знаю, чи ступаючи босою ногою, не настолочу її, як змию. На кінцї вилів сидить вона так само, як на кіпцї баґнета. Вколиш ся, викрутить тобою, задеревієш — тай по всьому. Тобі здаєть ся, що то ти Титан, а тут вона Титан".

Говорив спокійно, з болгарська по українськи, усміхаючи ся тим правдиво-славянським усміхом, легким і ясним, як погідна хвиля на еґейськім морі.

"Paniе Bułgar! Co kosztuje u pana kalarepa?" — спитав якийсь добродїй урядовою мовою.

"Чотири стотики" — відповів коротко, знову повертаючись на право.

"О, як їдуть! Гарно їдуть! Весело. Дай їм, Боже, побіди! Слава, Слава!"

Кричав, вимахуючи рукою. Видно, воєнний настрій став його розбирати.

"На таких дорогах не штука воювати. Але щоб ви бачили, якими ми ходили! Господи! Вози по оси грузли. Конї топили ся. То була мука."

"Болгари били ся хоробро — кажу до нього — цїлий світ дивував ся їх учинкам."

"Та що з того? Коли ті "союзници — разбойници" не дали нам натїшити ся побідою. Турки — чесний народ, ми з ними били ся, бо мусїли, й вони мусїли: били ся по лицарськи, й вони по лицарськи. А тамті на нас збоку, знаєте, як розбишаки, як скритовбийники... Але ми їм! Прийде ще пора! Балкан не сказав останнього слова!"

І його лагідна усмішка перемінила ся в грізного Марса... Морем повіяв вітер.

"Купуйте решту, бо я тут мабуть більше не приїду" — сказав накінець, мовби йому той віз і коні й ярина надокучили нараз.

"Думаєте, що вас покличуть?"

"Покличуть, чи не покличуть, треба бути на місцї. Так краще.."

***

І нинї ти певно на місцї.

Нинї ти, чесний Болгарине-лицарю зпід Кіркілїссе й Адріянополя, а пізнїйше управнику моркви й калярепи для коломийських жолудків, нинї ти певно разом із своїм возом, з гнїдими спокійними кіньми та молодечим помічником пішов туди, куди покликав тебе твій улюблений царь. Нинї ти певно знову мрієш свою давну улюблену мрію про Симеона Великого, Терново, Евтимія, про славну Атонську гору. Снуєш думу про колишню й майбутню славу, як ми.

Нинї ти менї прийшов на гадку й твої слова: Турки чесний народ, але ті "союзници-разбойници". Пригадала ся менї твоя чисто арійська фільософія життя і смерти й той твій дивний усміх, легкий, свобідний, мов погідна хвиля на егейськім морі.

І так, як тодї кликав ти до нашого війська, кличу нинї до тебе: "Дай вам, Боже, побіди!"

[Вістник Союза визволення України]