З дневника.  

Над Сочею, 12. мая 1916.     Високоповажаний Товаришу Редакторе! Не маючи що робити, бо трудно менї тепер за книжку, я переробив трохи один лист, який написав наш вояк до своєї родини в Галичинї. Коли уважаєте, що він надаєть ся, щоб його де помістити, то будьте такі добрі, зробіть се. В кождім разї він віддає вірно почуваня нашого вояка без ріжницї народности, бо такі самі листи пишуть Нїмцї, Чехи і т. д. Biйна триває вже два роки... Коло мене на paзї нїяких змін. Здоровлю

Мова тут про Максима Бурлака родом із Лановець, борщівського повіту. Виїхав до Америки 1913 р. Вдома займав ся столяркою, мав жінку, дїти, господарство. Та закортїло подивити ся на той заморський край, побачити, як у нїм живуть наші люде, заробити дещо гроша. Був у Ню Йорку, Чікаґо, Детройтї, опісля виїхав до Канади. О роботу було йому легко, бо працював при фабриках залїза, плату брав незгіршу. Всюди, де був, належав до українських просвітних товариств і сїчей.  

З хвилею вибуху теперішньої війни повторило ся явище, яке приносить з собою марево війни, а іменно масова втеча мирного населеня перед ворогом з околиць обнятих воєнними операціями. Можна сказати — з хвилею виповідженя війни Росії почала ся українська воєнна еміґрація на захід. Хто не пригадує собі тих довгих рядів хлопських возів, на яких сидїла цїла родина з домашним дробом, з невеличкими статками, за якими йшла корова з телятєм, привязана до воза — а все те лиш тимчасово, "доки не прийде наше війско і не прожене Москалїв"?

Зі спогадів УСС.  

Пізно в ночі 27. квітня с. р. лунав віденський східний зелїзничий двірець окликами: "Бувайте здорові, їдьте та вертайте щасливо!" Се гурток віденьско-української публики пращав ся з другою віденською сотнею, яка виїзджала в поле.  

Великдень! Скільки чару, скільки принади, скільки споминів з минулих лїт.   Свято весни, величезне і соняшне. Твої гагілки тепер посеред окопів і дротяних перешкод, посеред гуку гармат — звенять як чарівний відгомін далекої піснї. Чи верне ся ще час, в якім дївчата в округ церкви Зельмана грати-муть? І задзвонять коли ще так весело церковні дзвони, як колись дзвонили?   Може...  

Стелить ся дорога у віддалене село, російська дорога. Ті, котрі її не знають, знають зате "польську" дорогу в Галичинї. Cе вповнї вистарчить, бо обидва поняття дороги на нашій землї зовсїм подібні до себе, разом сходять ся, а почасти й разом покривають ся. Тим разом одначе не було зовсїм зле. Під верхньою верствою болота була ще у сподї заморозь, котра не давала потопати возови аж по воси. Та й конї були добрі і візок легкий, отже їхали ми без нїяких особливших пригод.  

Голос з Болгарії.     Коли менї трапляло ся, що чув я тужливу мельодію української народньої музики, переносив ся я думкою в широку й родючу рівнину нашого Балкану, де лїтом у часї жнив лунає пісня робітниці жницї. Мельодія на диво подібна: сердечна туга обох сих народів, що протягом віків були поневолені, найшла однаковий вислів у народній піснї.   І справді в історичній долї Болгар і історичній долї Українцїв бачимо велику подібність, та й доля Поляків, додам, не була йшла.  

В річницю боїв У. С. В. на горі Маківцї.     (ВП. Полковникови У. С. В. Гр. Коссакови — присвята).   На тлї могутнїх гір-лїсів Ми гpyдь при груди стали — І вірні завданням спільним, Сторожу ми держали.   А там — на збочу — в зимівках Сидїв наш ворог лютий, — Глядів на нас, мов дикий звір, У вічну тїнь закутий.   Вже перейшов наш рідний край, Ширив дими-пожари (Так, без провин наш бідний люд