Чимало віршів, написаних ще з 2014 року, умовно кажучи, про війну, хоча без репортажної фіксації війни. Усе, що сьогодні пишеться, — воно так чи інакше про війну. Навіть, якщо ти пишеш про любов, то це любов у час війни.

Ті, хто пішли на війну добровольцями, схожі між собою. Тому хтось упі­знає в цій книжці свого сина, чоловіка, брата… А як тепер жити їхнім найріднішим? Як долати щоденну тривогу і біль, який, здається, проникає в кожну клітину тіла? З думками про це мати і наважилася писати книжку.

Війна має доленосний, сакральний вимір. Це шанс для українців почати «з чистої сторінки», реалізувати свою екзистенцію без засадничих світоглядних узалежненостей та неповноти суспільно-політичного та культурного розвитку.

Це велике внутрішнє випробування: знайти в собі світло, попри те все, що відбувається. Світло є в кожному, але не завжди ми знаходимося в тій частині себе, де воно стає видимим. Тепер часи, коли це може бути дуже далеке, мерехтливе світло.

Книжка “Тут були ми” найперше про любов, і про вдячність людини, яка любить, іншій людині, яка приймає цю любов. Любов всевишня в поезії Артура Дроня — це любов, яка не закінчується навіть там, де закінчується життя.

Гуменюк вивів українську поезію на новий рівень мовної експресії, а в прозі сконцентровано представив різноплановий досвід війни, який попри страждання, біль і смерть дає змогу розпрощатися з останньою імперією, уможливлює вільніше життя у майбутньому.

Оповідку Романа Онишкевича варто прочитати в першу новорічну ніч, бо вона нагадає про те, що «Христос народився не у Львові»: історія воїна й сестри милосердя – містичний діалог людської душі з янголом-охоронцем та ...різдвяний буклет туристичного Львова.

У її тексті бачимо не застиглу фіналізовану дійсність чи певні узагальнення, а досить рухому, плинну дійсність, яка трансформується, як міфічний Протей, залежно від того, хто її споглядає.

У нашому колективному розумі спостерігається штиль, усі бережуть власний спокій, але інакше у письменників без біографії бути й не може. Стан цей називається імітацією мислення, на яку лише й здатний письменник без біографії, письменник покірний.

Талант цього письменника піддати сумніву неможливо, бо він є. Доказом цього слугує те почуття насолоди, що з ним читають Рафєєнка, який пише про травмованих війною людей − колишніх донецьких, що виїхали з окупованої росіянами Донеччини на Велику Україну, потім і Галичину, де почуваються українцями.