Новий реалізм Підзамча

Новий реалізм Підзамча: про поетичну збірку Любомира Серняка “Підзамче Mon amour” (Львів: Видавництво Старого Лева, 2024)

“Що востаннє у тебе викликало захоплення?” Яка поезія чи книжка? Яке місто, вулиця чи трамвайна зупинка? Позаяк саме здатність захоплюватися пробуджує в людині певний імпульс до думки і водночас до співтворення сенсів тексту поетичної збірки “Підзамче Mon amour” Любомира Серняка.

Що ми знаємо про Підзамче зі свого досвіду? І що би могли дізнатися, щоб знову і знову дивуватися знайомим та буденним речам довкола себе? У поезії Любомира Серняка ці знання народжуються з феноменологічних явищ свідомості як “можливі форми переживання” (Едмунд Гусерль).

Підзамче — це радше мікросвіт ліричного героя, не загалом місто, а лише його певна частина, певний інший вимір. Світ Підзамче постає перед читачем нерозгаданим Макондо: “наше місто / наше велике Макондо”. Це не місто з однойменного роману Валер’яна Підмогильного, це радше позапросторовий “Голлівуд на березі Чорного моря” або місто-море, а подекуди й місто-каюта в морі, як-от у романі “Майстер корабля” Юрія Яновського. Залежить від того, куди тебе понесе хвиля, або трамвай, у який ти заскочив в останню мить перед закриттям дверей, не встигши подивитися — у який саме номер потрапив ‒ №6, №9 чи №1. Але хіба це важливо? Головне встигнути зійти з мертвої точки заніміння в собі, знайти себе, пройшовши безліч фізичних і метафізичних шляхів, щоб зрештою вийти із себе і вибрати напрям руху. Вийти на якійсь із зупинок, куди тебе довезе трамвай.

Любомир Серняк, автор збірки поезій  “Підзамче Mon amour”.

З цього погляду збірка “Підзамче Mon amour” Любомира Серняка є народженням у собі нових поглядів на звичні буденні речі, події й маршрути. Саме поезія — це “єдиний спосіб не піти / на дно”, адже немов компас “поезія впливає / на заблуканий розум”. Звідси й поклик до магічного реалізму, про який автор збірки зауважив у передмові до своєї книжки: “тут багато про місто та район Підзамче, які прийняли мене в свої обійми магічного реалізму”. Ці слова вказують на особливість світобачення, що ним Любомир Серняк наділяє свого ліричного героя, для якого місто стає живим учасником подій, втручаючись у події довкола та в людські долі: “місто кожен ранок вивішує одяг / на балкон свого волосся”; “жінка кожен вечір знімає / із себе це місто / якому тиждень тому зрадила / з іншим”; “місто місто ‒ наш добрий передвісник / наш перукар і праля”.

Збірка складається з трьох частин, перша з яких має назву “Трамвай №6. Як народжується любов?”, що вводить читача до світу-тексту Підзамча навесні “Бо цвіт під ногами такий прекрасний”. Ліричний герой цієї збірки символічно народжується із подиву навесні, коли все довкола оживає та пробуджується. Не випадково збірка і перший її вірш розпочинається питанням “Що востаннє у тебе викликало захоплення”, яке відсилає до тези Аристотеля про подив як джерело філософського осмислення буття. Такий прийом з риторичними питаннями використовували барокові письменники, коли прагнули затримати увагу читача вже з самого початку твору.

А втім, це питання повторюється у вірші кілька разів і щоразу з новою ремаркою, яка наштовхує до нових роздумів: “То що у тебе викликало захоплення? / кілька тижнів до Пасхи / сонячне пообіддя”. Згодом, в іншому вірші, ліричний герой знову повертається до цього мотиву, щоправда, вже восени:

листя падає і торкається моєї

руки

я здригаюсь від

подиву

життя вкотре набуває ваги.

 

Саме через подив ліричний герой повертається до життя — від внутрішніх саморефлексій до пізнання життя довкола, його часопросторовості, адже у відтинку між цими двома віршами є ще літо самозаглиблень у травми минулого:

виходиш з потяга і раптом

спогад

торкається сітківки ока

мов точильний камінь

ручної коси

в повітрі танцює запах

квітів із парою від залишків

заводів легкої промисловості

час тобі рушати далі

до міських каштанів та

зупинки трамвая №6 але

ранковий вітер надуває

твою сорочку неначе вітрило

і ти як та протикорабельна міна

наближаєшся до минулих своїх

досвідів

вони солоні на смак і досі такі

невпевнені не відпускають тебе

у літо

Любов народжується із прийняття свого минулого, разом із травмами. Ліричний герой немов перебуває у двох часопросторових вимірах, позаяк спогади “як точильний камінь / ручної коси” можуть застати зненацька, навіть на трамвайній зупинці. І саме ця травматична пам’ять стає на заваді відчувати дійсність тут і тепер, вона ж бо просто “не відпускає тебе у літо”.

Втім, необхідність літа є метафорою світла, “якого треба діждати”, віднайти його, або якого треба сподіватися:

а літо як відомо

мов нічний проспект

мов вечірні решітки

мов маленькі сонячні люди

мов світло якого треба

діждати

мов тимчасове укриття

мов вогні у твоїй руці

мов загублені рентгенівські

знімки

 

Ба більше, несподівано перед нами постає образ зраненого будинку:

ніби хотіли зігріти будинок

від наскрізних ран

та забули що рана на всіх

одна

Чи не тому ця рана така велика, що ліричний герой мешкає на вулиці Донецькій:

на вулиці Донецькій

сьогодні тепло

тоне пусткою

прекрасна руїна —

людська

 

Взаємозумовленість рани будинку та людської руїни як ще один спосіб осмислення і переживання травми. Ліричний герой заглиблений у те, що довкола. Місто як окремий екзестенційний вимір ліричного я. Крізь образні елементи міста окреслюється психологічних портрет ліричного героя :

уперше

колись було так

що місто було

нам за фрак

і ми загортались у нього

в примхливу весняну

погоду

Екзистенційну самотність ліричний герой “а у мене на вечерю сьогодні самотність”, і яка “пробивається через / бетонні стіни”, ‒ може подолати тільки в коханні, втративши себе заради того, щоб віднайти себе, вже ж в іншій людині:

я ж так багато маю тобі

розказати

що коли цілую твої

лопатки

можу не думати хто

я є

 

Віднайти себе в жінці, яка “зодягнута у листя / обіймів”, у жінці “зі знаком любові на переніссі”, із серцем “більшим за / вирву від протитанкової гранати”, у волоссі якої “більше світла / і радості / ніж у серпневих кавунах прожилків”, і яка асоціюється в ліричного героя з ніжністю:

Що ти знаєш про ніжність?

я ж не знаю абсолютного

нічого

я лиш знаю її в лице

 

Водночас органічно з віршами у збірці співіснують у ролі епіграфів дві цитати з роману “Степовий вовк” Германа Гессе, у якому порушена проблема самоідентифікації та роздвоєння власного я ‒ вовка та чоловіка. Перша цитата до вірша, про минуле Степового Вовка та його особистість, виявляє певну вичерпність або ж безсилля поетичного слова, повторюючи щоразу “менше тексту / більше музики”. Цей момент може бути пов’язаний з початком повномасштабної російсько-української війни: “коли я зростав / із гудками сирен / поміж них розквітали / півонії”, ‒ що стає зрушенням у самопізнанні ліричного героя: “коли я вернусь у свій / дім на піску / він стане чистішим за дзеркало”. Адже перший момент, який стосується дому, виявляє мотив несталості земного життя людини в біблійному образі дому, збудованому на піску, що будь-якої миті може бути зруйнованим. Одначе, попри це, у рядках вірша прочитується надія на майбутнє повернення до цього дому. Навіть більше, це повернення асоціюється з моментом чистоти або очищення, а образ дзеркала знову ж таки повертає до пізнання й прийняття себе, до бачення своєї ідентичності апріорі. Вже тоді “народжується любов”, так би мовити, за Гессе, по одужанні. Євангельські слова “Любов ніколи не перестає” (1Кор. 13:8) тут виявлено в алюзії питання “як переминає любов?”. “Любов переминає у людях / разом із здатністю / дивуватися”. Любов тут не ідеалізована, як і людина, вона може минути, якщо “їй не дають народитись [...] коли забороняють її прояви”; “де заперечують її поезію”, а якщо її “не поселити у серці”, тоді вона стає “як шрам на грудях”.

Наступний розділ “Трамвай №9. Вітаю моя тривожносте”, подібно до попереднього, розпочинається з мотивів весни і передвеликодня, з виразним передчуттям трагічності. У першій поезії ліричний герой звертається до своєї персоніфікованої тривожності:

 

вітаю, моя тривожносте

сідай навпроти і слухай

уважно

ходиш за мною така

розхристана

сьомий рік поспіль

і дихаєш страхом

плетеш кожну весну

кошика

складаєш поруч із

хлібом залізо

крашанки занурюєш

у воду

або червону

або багряну

кладеш зверху рушник

вишитий

або бинтами

або джґутами [...]

У тривожності зринають образи з минулого: Бабуся з цукерками, батько п’яниця, дід, ‒ і з ними в цих згадках ліричний герой намагається віднайти якусь подібність, або пізнати себе в іншому, щоб не стати “одною суцільною / безликою плямою”, через яку він “не бачить свого тата”. Утім, тяглість травматичної пам’яті залишає по собі болючий слід: “Хочеться засинати / без жодної рани / засинати / і не прокидатися”.

Третій, останній, розділ збірки під назвою “Трамвай №1. Моя нова рутина” почасти з документальною конкретизацією зображує новий досвід життя і виживання в умовах війни, і це вже не той “магічний реалізм”, що був на початку книжки, а “новий реалізм”, досвід якого спершу видається химерним. Дійсність війни співіснує з циклічністю природного життя в парадоксальних виявах якогось третього метафізичного виміру людської душі:

сьогодні в повітрі так

недоречно пахло бузком

а травневий вітер

мов поштар

доставляв навколо

людські посмішки

ми всі винні тобі полку

Азов

ми пишаємось

ми не маємо права

пробачити

 

і далі:

свіжовикошена трава

пахне вибухами

в серцях де колись жило

стільки добра

глибшає вирва

ненависті

Здавалося б, що абсурдність такого буття неминуча, де людина не тільки біжить, а й “висить над прірвою”, однак, попри все, “віднаходиш в собі одне / правдиве зернятко”. Пригадаймо Григорія Сковороду з його віршами-зернами із “Саду божественних пісень”. Поезія насамкінець збірки Любомира Серняка доходить до “правдивого початку” (Г. Сковорода), до осягнення слова і розуміння себе крізь модель світу-тексту: “бо ґрунт навколо такий добрий / що саме час навчитися / бодай говорити”. Цей момент суголосний з думкою Ганса Ґеорґа Ґадамера, що в герменевтичному процесі розуміння починається тоді, коли щось до нас заговорює.