Лео Перуц. Уночі під кам’яним мостом / пер. з нім. Галини Петросаняк. Чернівці : Книги–ХХІ, 2024. 248 с.
Лео Перуц (1882–1957) – постать симптоматична для когорти німецькомовних авторів ХХ ст.: прославився у міжвоєнний період, пережив дві світовій війни і намагався пристосовуватися до повоєнного ладу, зважаючи на своє «неарійське» походження. Представник віденського модерну, якого вважають дотичним до празького літературного кола – яскравого феномену мультикультурної Австро-Угорської монархії, що подарував світові Ф. Кафку. Єврейське гетто богемської або ширше теперішньої чеської столиці вплинуло на світорозуміння пражанина Л. Перуца, який на поч. ХХ ст. замешкав у Відні, після приходу до влади нацистів став вимушеним палестинським іммігрантом і зрештою у 1952 р. знову одержав австрійське громадянство. Його письменницька зірка яскраво спалахнула у молоді роки, проте потьмяніла у зрілі. На щастя, автора наздоганяє посмертне вшанування у 1980-ті, з цього часу спостерігається пожвавлення у рецепції творчого доробку Л. Перуца у німецькомовному просторі, що супроводжується перекладами його текстів у багатьох країнах світу.
Утім, для українських читачок і читачів фігура Л. Перуца малознайома. Очевидно, це пояснюється єдиним перекладом у 2012 р. його знаменитого роману «Майстер Судного дня» (1923) та (будьмо відверті) дослідницьким ігноруванням з боку вітчизняних германістів. Сподіваюсь, нещодавній український переклад ще одного знакового тексту автора, а саме блискучого роману «Уночі під кам’яним мостом» (1953), актуалізує на наших теренах інтерес до творчості цього справді класика австрійської літератури.
Я ж пропоную дізнатися, що приховують «слуги цісарської казни – так тоді називали празьких євреїв». Зверну увагу на цифри, позаяк маємо справу не лише з професійним письменником, а й практикуючим математиком-статистом. Отож, сто років тому Л. Перуц береться за роботу над романом «Майно Майзля», публікуючи за рік новелу «Чума в єврейському кварталі». За чверть століття вона перетвориться у перший розділ цього ж роману тільки вже із видозміненою назвою «Уночі під кам’яним мостом». Хронологія подій, описана автором у 14 історіях, чітко позначена датами з 1589 р. по 1621 р. і доповнена епілогом з перспективи першої половини ХХ ст. Здавалось би, читаємо історичний роман у новелах з елементами детективної оповіді про Богемію часів Рудольфа ІІ, а між тим мовиться про владу і людину в найхимерніших комбінаціях сучасного світу.
Стрижнева історія, надаючи роману таємничо-романтичного звучання та інтригуючи читачок і читачів у вигляді заголовку до книжки, зображує заборонене кохання між богемським цісарем та одруженою єврейкою Естер, які зустрічаються лиш уві сні у вигляді прекрасних троянди та розмарину. Цей сьомий за ліком розділ прояснює зачин роману, коли верховному рабинові Лоєву вдалося зняти прокляття із зачумленого празького єврейського міста, вирвавши коріння розмарину, у такий спосіб вбивши невинну перелюбницю. Як вправний романіст Л. Перуц притримує розв’язку сюжету до самого кінця, тому зверніть увагу на розділ «Ангел Азаель» з мотивами людських бажань і наслідками їх діянь, що йдуть всупереч законам Всесвіту. Я лише підкреслю з чого усе почалося:
«Їдучи верхи єврейським містом серед натовпу, що обабіч від нього товкся на вулицях, цісар побачив обличчя, яке його вразило й більше не відпускало; він знав, що в його серці воно залишиться назавжди. <…>
Тоді верховний рабин пішов і на березі Влтави, під кам’яним мостом, подалі від людських очей посадив кущ ружі й кущ розмарину. Він промовив над ними слова заклинання. І тут на трояндовому кущі відкрилася червона ружа, а цвіт розмарину потягнувся й притулився до неї. І щоночі душа цісаря переносилася у червону троянду, а душа єврейки – у цвіт розмарину».
Проте «Уночі під кам’яним мостом» – це не чергова, хоч і примарна й захоплива історія двох, точніше трьох сердець (до речі, тема кохання цікаво обіграна ще й у розділі «Зірка Валенштайна»). Передусім роман присвячено давній Празі, з її ще середньовічними поглядами на світоустрій та на взаємини між своїми та чужими. Письменник вправно вплітає у канву тексту народні легенди та забобони, кабалістичне вчення і алхімічні змагання, астрологічні й астрономічні спостереження. Дух містичного міста поширюється на тлумачення соціально-етнічного контексту великої історії людства, складеної із безлічі непримітних приватних історій окремо взятої людини.
Зважаючи на жанрові особливості новелістичного роману, майже кожен розділ має несподівану або ж парадоксальну кінцівку. До прикладу, кумедна історія про безталанного єврея Берля Ландфарера, який у ніч перед стратою навчився розуміти мову псів і дізнався про свій скарб, проте на ранок отримав звільнення і проґавив шанс розбагатіти:
«– Ребе Берлю, ви вільні, – повторили єврейські радники. Ви, що не розумієте? Бог допоміг вас звільнити від покарання. Ви можете йти додому.
– Пес! Пес! – голосив Берль Ландфарер. – Ви його бачили? Він вибіг через двері. Пудель Майзля, я мушу його знайти. Вісімдесят ґульденів! Ох, я нещасний, я стражденний! Де пес?»
Або не менш іронічна, чесько-патріотична і, як підказує назва «Столування у цісаря», найбільш гастрономічна оповідка, про студента Петра Зарубу. Молодий шляхтич випадково порушив священну родинну настанову славетного національного героя Яна Жижки і скуштував 12 страв із палацу монарха:
«– Їржі! – видихнув він. – Я їв із цісарського столу.
– Дійсно, так! – засміявся Каплірж. – Ну? Хіба життя – не комедія?
Але Петр Заруба чувся так, ніби груди йому привалило жорно.
– Я їв із цісарського столу, – прошепотів він. – Що з тобою буде, свободо євангельська? Моя золота Богеміє, що з тобою буде?»
Об’єднує усі ці вигадані історії фігури римського цісаря і короля Богемії Рудольфа ІІ (1552–1612), єврейського багатія-мецената Мордехая Майзля (1528–1601) та верховного рабина Лоєва (1512?–1609). Вони є реальними особами, як, до прикладу, присутній у романі Йоганн Кеплер (1517–1630), видатний астроном і придворний математик Рудольфа ІІ та астролог генерала Альбрехта Валенштайна (1583–1634), якому присвячено вже згадуваний розділ. Зрозуміло, що письменник вписує їх у контекст складних взаємин між євреями, австрійцями, німцями та чехами, намагаючись показати глибоке коріння досі наявного антисемітизму.
Рудольф ІІ Габсбург – насправді не вельми вправний політик і керманич величезної європейської держави, столицю якої він переніс з Відня до Праги, залюблений у мистецтво та алхімію, покровитель науки та культури. На сторінках роману ми зустрічаємо його як юним ерцгерцогом, коли молодик у дивовижний спосіб (завдяки поцупленому таляру) побачив майбутнього фінансиста усіх своїх забаганок, а тоді ще бідного хлопчиська Майзля, так і літнім підозрілим самітником-мізантропом, схибленим на поповненні власної колекції картин, скульптур та диких тварин, далеким від справжнього стану речей у його казні та країні:
«А потому він (Рудольф. – Ю.І.) пішов у залу, на стінах якої висіли полотна Бройґеля, Дюрера, Кранаха й по одному творові Альтдорфера й Ґольдбайна. Посередині зали стояла мармурова статуя, що напередодні перейшла у власність цісаря: твір великого античного скульптора, ім’я якого залишилося невідомим. Вона зображувала хлопчика Іліонея, одного із синів Ніоби, яка у своїй гордині кинула виклик богам, накликавши на себе їхній гнів. <…>
Якби, продовжив він витати, у давньому Римі він був не цісарем, а творцем цього хлопчика, що вмирає, чи його слава не перевершила б цісареву?»
Образ Мордехая Майзля найяскравіше представлено у передостанньому розділі «Тремтливий вогник». Л. Перуц по-своєму трактує причину привілейованого положення одного з найвідоміших чеських євреїв тих часів. Вона зводиться до грошового зиску цісаря та його двору, позаяк окрім прижиттєвих прибутків від комерційних справ, Рудольф ІІ успадковував половину його капіталу. Проте Майзель дізнається про таємничий зв’язок між його тоді ще живою дружиною та цісарем і тепер бажає помститися чоловікові, який забрав у нього кохану Естер. Так він перетворюється у мецената єврейського кварталу:
«Дім для бідних у єврейському місті. Шпиталь. Сиротинець. Нова ратуша. Дім, у якому будуть читати і вчитися. Велика й мала синагоги. Всього цього не досить, гроші ще залишаться. Дукати у скринях, майно у погребах, гроші на руках в інших людей – усього цього треба позбутися. Слід забрукувати й освітити криві вулички єврейського міста.
Нехай цісар і його радники виривають бруківку з єврейського міста!»
В епілозі автор, посилаючись на оповідача цих історій – свого домашнього учителя, нащадка Майзля, із журбою констатує зникнення єврейського кварталу, тобто фактично легендарного «майна Майзля»:
«Ми побачили, як майно Майзля обернулося в руїну, а потім ще раз піднеслося, злетівши ввись: щільна хмара брунатно-сірої пилюки. Це все ще було майно Майзля, воно існувало, ми його бачили, аж поки порив вітру не розвіяв його: тоді воно зникло».
Звісно, що виникає аналогія з жахіттями Другої світової війни, зокрема Голокостом, оскільки по усій Європі існували смертоносні єврейські гето. Тема війни окреслена у дванадцятому розділі, коли частина ексдвору покійного цісаря збирається у шинку і згадує життя до сумнозвісної Тридцятилітньої війни.
Під таким кутом зору «Уночі під кам’яним мостом» сприймається в наших реаліях. Прикметно, що перекладачка роману Галина Петросаняк додає присвяту загиблому під Бахмутом колезі. Однак, попри серйозність проблематики роману, автор створює доволі легкий для читання текст, який справді відлунює меланхолійним сміхом. На цьому акцентує Ганс-Гаральд Мюллер, німецький біограф Л. Перуца, післямову якого вмістили в це видання, що дуже тішить. Тому анекдотичні персонажі єврейських бідних музикантів Єкеля-Дурника та Копеля-Бера, прізвисько останнього можна перекласти як ведмідь (наприклад, у перекладі роману англійською мовою Еріком Мосбахером так і відбувається), доповнюють містичну ауру єврейського кварталу. Саме вони натрапляють на душі померлих від чуми дітей та отримують завдання від верховного рабина дізнатися ім’я винуватця великої моровиці, а у тиждень спокути стають свідками моторошного оголошення імен людей, що помруть упродовж року.
У романі виринає міфічний образ Ґолема, присутня містична локація празького кладовища та подається тлумачення знаків рівноваги світу. І тут мені пригадується австрійський експресіоніст Ґ. Майрінк з фантастичним романом «Ґолем» (1915), аргентинський класик Х. Л. Борхес із новелою-загадкою «Алеф» (1945) та італійський постмодерніст У. Еко з конспірологічним романом «Празький цвинтар» (2010). Письменники – стилістично і жанрово різні, розмежовані часом і географією, однак наближені до таємниць Л. Перуца.
Через сто років від задуму «Уночі під кам’яним мостом» став доступним україномовним читач(к)ам. Мабуть, роман Л. Перуца чекав свого часу, щоб показати нам крихкість офіційної історії, яка складається з мозаїки особистих фантасмагоричних історій, часто позначених фатальністю інакшості. Сучасний тренд до відкритості, різноманітності, толерантності, інклюзивності суспільства потребує відповідального ставлення до комунікації між різними групами людей, які висловлюють полярні судження і не прагнуть почути один одного. Ми часто створюємо віртуальні бульбашки-гето, відокремлюючи себе від некомфортного оточення, і забуваємо, як легко руйнується штучно створений простір захищеності.
12.06.2024