Комбатантська проза

Комбатантська проза російсько-української війни: Борис Гуменюк, Валерія Бурлавова, Дмитро Степаненко

Війна – це руйнування, катастрофи, стерті міста і села, і, здається, тут окрім фізичної смерті нема нічого. Так воно видається в живому моменті перебування і сприйняття. Насправді кожна війна – це і внутрішнє переживання. Під час війни приходить глибоке усвідомлення життя, переоцінка цінностей, важливість кожної хвилини, створення нового народного міфу, відродження втрачених звʼязків, поява героїв при житті, але попри це все – війна напевно найостанніший варіант, який мали б запропонувати для зміни. Олександр Андрієвський, воїн Збройних сил України, засновник видавництва “Стилет і стилос” і перекладач книги Ернста Юнґера “Війна як внутрішнє переживання”, у передмові до неї пише: “Вперше я читав цю книгу Юнґера восени 2014 року, на базі добровольчого батальйону. Читав з телефону, в жахливому російському перекладі, і дивувався тому, наскільки це все життєво”.

Російсько-українська війна, яка розпочалась у 2014 році і триває досі, майже одразу спричинила появу нової літератури в Україні. Авторами таких текстів є як професійні письменники і письменниці, так і початківці. Загалом література під час війни – явище надзвичайно динамічне – що в поезії, що в прозі. Поезія більш гнучка, виразніша, швидше пишеться. Вона потребує лише почуття та правильного порядку слів. Інколи виходить так, що вона не вимагає багато часу, про що свідчить швидкість, із якою вона зʼявляється. Після 2014 року багато поетів і поеток стали рефлексувати щодо початку війни, серед них Олена Герасимʼюк, Любов Якимчук, Галина Крук, Марʼяна Савка, Маріанна Кіяновська, Сергій Жадан та інші.

Розмова про прозу в час російсько-української війни є складнішою. За 10 років зʼявилось чимало текстів різних за формою, стилістикою, авторством, пережитим досвідом тощо. Станом на тепер нема ще великого прозового тексту, який би із відповідним епічним розмахом охопив цей період історії України, попри те, що війна триває з 2014 року. Виходячи з теперішньої ситуації, можна сказати, що такого тексту не буде найближчі роки. Оскільки тут необхідний час, а найголовніше – спокій і дистанція для осмислення.

Війну в літературі стосовно авторства можна розглядати з двох перспектив: війна із перспективи цивільного (“війна із чужих слів”) та учасника війни (фронтова література). До першого типу – “війна із чужих слів” – виникає багато доповнень: переповідання чужого досвіду, чи власне проєктування війни і її проживання, чи текст “без війни” під час війни, де автор не претендує бути воєнним оповідачем. Сюди можуть належати твори професійних письменників у тилу, медиків, які лікують та реабілітовують поранених тощо.

Річ у тім, що “війна із чужих слів” вислів занадто категоричний або обмежений, яке потребує уточнень. Бо кожен, хто живе в країні, в якій іде війна, теж має до неї стосунок – навіть там, де нема окопів, де не долітають ракети. З іншого боку, війна, про яку можуть писати цивільні письменники, буде зовсім іншою. І саме тут проходить ця невидима лінія, яка семантично диференціює слово війна: як безпосередня і опосередкована. Другий тип стосується цивільних, які живуть в тилу. Не стикаючись безпосередньо із війною, яка несе за собою руйнування, смерть і відчуття страху, вони переживають війну як явище віддалене, але актуальне. Повністю дистанціюватись від війни їм теж не вдається, бо в кожного є родичі чи друзі на фронті або в прифронтових місцинах, які стають переповідачами цього досвіду. Показовий приклад у контексті творення літератури в тилу – поезії Галини Крук. Вона ніколи не претендувала на титул оповідачки воєнних подій, попри те, що її чоловік є воїном і сама вона неодноразово їздила на фронт із волонтерською місією. Її вірші – це авторські переживання, що можуть ставати переживаннями читачів, які живуть на відносно спокійних територіях або за кордоном. Писати про власний досвід побаченого, почутого, прочитаного, переказаного і рефлексувати без жодної надуманої ілюзії, без вигаданих ландшафтів і уявних людських історій – це приклад того, як стають промовистими нараторами у часі війни в тилу.

Серед великої кількости прозових книг про сучасну російсько-українську війну важливими є тексти комбатантів – безпосередніх учасників війни. Ті, хто мають не лише моральне право про неї [війну] писати, але також, хто може по-справжньому її розуміти та відчувати.

Проза комбатантів має абсолютно іншу оптику. Більшість книг комбатантів, які вийшли на книжкові ринки від початку російсько-української війни, не видавались на початках – у 2014 чи 2015 роках, коли велись жорстокі бої за Піски, за Донецький аеропорт чи коли був Іловайський котел. Майже всі тексти учасників бойових дій почали видавати після 2016 року. Валерій Маркус-Ананьєв у 2022 році на питання “чи він пише” дав іронічну відповідь: “Пальці мерзнуть писати...”. І справді, комбатанти на фронті зосереджуються на іншому, вагомішому для них завданні – знищувати ворога та берегти своє життя. Проте кількість нотаток з фронту, які воїни писали чи в записниках, чи в телефоні свідчать про те, що їхні тексти готувались “по свіжих слідах” – ще задовго до їхньої редакції. Перелік авторів-комбатантів є досить широким, а до сегменту цієї літератури належать тексти як і професійних письменників, які пішли до війська, так і комбатантів, які дебютують. До письменників-комбатантів, які видавались до 2014 року, належать Борис Гуменюк, Артем Чех, Влад Сорд, Валерій Пузік та інші.

Нові імена в сучукрліт, які зʼявились після 2014 року, – це люди різних професій, яких мобілізували до війська, або вони стали добровольцями. До прикладу, Валерія Бурлакова, авторка книги “Життя P.S”, до війни була журналісткою. Як журналістка вона потрапила на фронт, а потім у складі добровольчого батальйону, як командир мінометного підрозділу 93-й окремої механізованої бригади Збройних сил України, вона пройшла найгарячіші точки – від селища Піски до Світлодарської дуги і міста Дебальцеве. Дмитро Степаненко із початком російської агресії проти України 2014 року був зарахований добровольцем до створюваної в той час 57 ОМПБр як розвідник. З жовтня 2014 до серпня 2015 року виконував завдання як снайпер та артилерійський коригувальник у секторі “С” зони АТО в околицях Горлівки. Після демобілізації у 2015 році написав книгу “Окопні історії: фронтовий щоденник” – власний досвід перебування на фронті у формі вираження польових історій гумористичного характеру.

Автор збірки “100 новел про війну” Борис Гуменюк.

Важливим автором-комбатантом є Борис Гуменюк. Він брав активну участь у Революції Гідності (24-та сотня самооборони Майдану), згодом добровольцем пішов на війну на сході України. Перш за все, Борис Гуменюк – поет, і це помітно у його прозових текстах, де епічна нарація позначена сильним ліричним струкменем. У 2018 році у видавництві “ДІПА” виходить його повністю прозова збірка “100 новел про війну”, деякі із новел уже публікувались до того у збірці “14 друзів хунти” та у книзі “Блокпост”. Вона складається із коротких оповідань, у центрі яких мінімум бою, але максимум особистих історій із фронту, які накладаються не тільки на теперішнє, але й минуле життя самого героя. У його новелах не знайдемо розгорнутих рефлексії щодо початків війни, причин і наслідків, але є яскраві свідчення про війну як деформацію людського життя і власне психологічне переживання. Але це і показово, оскільки причини і початки російсько-української війни цілком зрозумілі, це не потребує додаткових розмірковувань. Треба сказати, що у своїх текстах Борис Гуменюк принагідно торкається важливих питань про українську історію, ідентичність, війну, які турбують, тригерять чи дратують його, побратимів і, зрештою, – самих читачів.

У новелі “Дивне відчуття” є окремі рядки про те, як сам автор ідентифікує росіян: “Ці істоти були запрограмовані на те, щоб, прикинувшись людьми, проникати в правдиві людські спільноти, поселятись всередину країни, роду, родини, особи, а, оселившись і відчувши себе як удома, із середини викрадати людей. У певному сенсі вони поводились, як вірус, паразитували на всьому живому, вижираючи душу до піщинки, а тіло до кісток”. Власне, це те, що не потребує додаткових пояснень: росіяни забирали чуже і творили власну історію на захопленому. У цій новелі серед інших автор намагається пояснити доцільність перебування на війні росіян. Він підводить до того, що, окрім політичної заангажованості, ця війна має екзистенційний характер: “У них (росіян. – Я.Цоба) ніколи не було ані власної правдивої культури, ані історії, ані мови, взагалі – нічого, через те вони повсяк тулились до чужого – крали, асимільовували, підминали під себе, – а потім видавали за своє. Вони виїдали людину, залишивши ширму, форму, зовнішню оболонку, щоб потім видати себе за цих занапащених людей”.

Борис Гуменюк у новелі “Виносербія” торкається болючого питання масових культурних орієнтацій заходу (разом з центром) і сходу України, де наголошує не лише на відмінності політичних вподобань, але й ідеологій загалом: “Тільки не чіпай совєтську власть… Ви, на Західній, її ненавиділи, ми тут її не любили, а для них вона була своя. А потім: ми за Чорновола – вони за Кравчука, ми за Кравчука – вони за Кучму, ми за Ющенка – вони за Януковича, вони за Януковича – ми за Юльку, – та від цієї каруселі в кого хош може голова закрутитись”. Водночас автор нівелює російські наративи про “бандерівців-західняків”, оскільки національність визначається не за географією, а за світоглядом. У шостій частині цієї новели Борис Гуменюк демонструє, що герой-воїн в нього є носієм української національної культури, яка не ділиться на схід і захід, південь чи північ. Зокрема, у нього присутній глибинно-психологічний звʼязок із українською землею, яка багато настраждалась у минулому і зараз під небезпекою: “Поглянь на мене. Україна в моїх мозолях. Українська земля повʼїдалась в мої долоні – ми щодня двигаємо українську землю на своєму горбі. А коли вмираємо, то стаємо українською землею. Ця земля забирає нас до себе, але вона нас родить”.

У новелі “Повернення землі” автор ще раз підтверджує важливість топосу землі у світогляді українців: “Він теж притискався до неї всім тілом, сподівався, що вона захистить його – бо до кого ще, як не до землі, було йому у цьому світі горнутися та притискатися? У цілому світі не було для солдата іншого прихистку, окрім цих стін, цього бліндажа, цієї землі, хоча, з іншого боку, солдат захищав її, окрім нього у неї не було іншого захисту, не було на кого сподіватися”. Земля як предмет політичних та економічних битв, як ресурс і як чиста матеріальність не є обʼєктом у новелах Гуменюка. У нього вона є однією із головних засад морального духу, адже земля – це дім буття та традиційний триб життя: “Цілий світ сунув на них війною. Солдат розумів це, а мудра земля, може, й ні. Світ полював на них, кидав міни, ставив розтяжки, намагався зжити солдата і його землю із цієї землі, але солдат боровся за їхнє право за них обох і як міг давав рішучу відсіч”.

У його новелах присутнє усвідомлення себе на війні та свого внеску, опанування власних почуттів та емоцій. Автор відчуває своє неповернення – не просто до свого дому, де хтось чекає, а до старого себе, яким герой був до війни. Це характерно для комбатантської чи ветеранської літератури, оскільки виявилось, що війна – це шлях трансформації себе. Солдат проживає лише життя, яке є на війні, а поза нею, якщо пощастить, – він мусить навчитись наново жити: “Усі пройшли випробування вогнем. Усі знаємо, що робити під час бою, але досі безпорадні, коли треба щось робити із собою, коли стикаємось із звичайним життя”.

У текстах Бориса Гуменюка відчутно, що війна не дає нового етапу життя, вона розпочинає абсолютно інше життя, де люди вчаться жити, виживати чи жити зі смертю. Він пише, що не дозволяє собі розслаблятись і творити сентименти, але не помічає, як сам це робить, роблячись “мʼякою” людиною в письмі: “Щовечора я відкриваю портмоне і дивлюся на своїх дружину і доньок. Хвилину дивлюся і знову ховаю до кишені. Це все, що я можу собі дозволити. Мені ніколи. Не слід розслаблятися, втрачати концентрацію, марнувати час на сентименти. Треба гострити ножа, провірити амуніцію та зброю. Війна. За годину знову бій”. Борису Гуменюку притаманний своєрідний синтаксис, який характеризується короткими реченнями із одного слова (нечленоване речення) або кількох. Такі квазіречення або слова-речення підкреслюють і наголошують на чомусь важливому: “Він її знайшов. Він її засік, вичекав, вистежив. Мішень. Звіра. Ворога. Обʼєкт. Жертву. Постріл – це наслідок, наслідком якого – чиясь смерть”. Метафоричність як у прозі, так і в поезії – ще одна особливість письма Бориса Гуменюка.

Кожна новела Бориса Гуменюка композиційно та ідейно завершена. Автор встиг зафіксувати той етап війни до 2022 року, про що й сам казав: “її треба просто фіксувати, десь додаючи певної художньої і жанрової форми, але короткої. Бо стан війни не налаштовує на розлогий формат. Тут треба встигнути розпочати і завершити текст, поки живий…”

Авторка книжки “Життя P.S.” Валерія Бурлакова.

Важливим жіночим голосом в контексті сучасної української прози про війну до 2022 року є Валерія Бурлакова. Як вже йшлося, вона добровільно пішла на фронт, покинувши журналістику. Її дебютна книжка “Життя P.S.” – це щоденникові нотатки, які вона написала після втрати коханого на війні, із яким там і познайомилась. Цей текст є яскравим прикладом того, як почуття на війні можуть відбиватись у літературі. У центрі повісті стоїть кохання, яке стало причиною і наслідком усього, що сталось. Саме це почуття визначило зовнішню форму твору, а також вплинуло на розвиток психологічного сюжету. Початкова нотатка щоденника – 30 січня – дата загибелі Морячка, коханого Лєри. Відлік приватної історії починається зі смерті коханого. Історичні та біблійні наративи дають чимало прикладів подібного початку. Авторка зауважує наприкінці передмови, що кожен день – не що інше, як перемотування в голові моментів з життя “до”, фіксування того, що запам‘яталось найбільше, і того, що може витримати папір або допис у Фейсбуці: “Але смерть – не завжди кінець. Інколи з неї можна почати”. Закінчення щоденника – 9 березня, а це означає, що минуло сорок днів, поки Лєра говорила до присутньої десь поблизу душі Морячка.

Загострене почуття любові, яке у цьому тексті межує із болем, перетворюється на страждання, адже “Життя P.S.” – про особисту людську втрату. Втрату коханої людини на війні, бачення його відірваних кінцівок, сидіння в моргу в його закривавленій куртці, поїздка у 1000 кілометрів в авто з його труною. Такі натуралістичні моменти передають реальний досвід. Йдеться не про щось вигадане з уяви, а про дійсне, яке глибоко пережите. Можна сказати, що ця книга є своєрідним експериментом, який сьогодні вже став частиною літератури про війну. Авторка також порушує цілу низку гострих проблем, які стосуються і фронту, і суспільства загалом. Наприклад, алкоголізм на фронті, невчасне забезпечення бійців продуктами, амуніцією та іншою гуманітарною допомогою. Також вона наголошує на проблемі посад для жінок-військовослужбовців у війську. Та це не становить основного меседжу її перебування на фронті. Як вона сама пише: “Усе це не надихає на боротьбу. Але, водночас, все це й не має до неї жодного стосунку. Бо десь там, на ламаних лініях вогню, у Пісках чи під Донецьким аеропортом – ми захищаємо не дупи штабних полковників, не цукерні біля метро, не вʼязниці, за ґратами яких сидять вже сотні наших побратимів і не будинки тих, хто втік від війни... А – вже просочену кровʼю найкращих землю Донбасу”.

Книжка Валерії Бурлакової “Життя P.S.” написана у формі щоденника: спершу фрагментарні тексти були написані як дописи в соціальну мережу, які з розряду приватних перейшли в публічні. “Все, що написала потім – шкрябала олівцем у блокноті, сидячи в окопі. Строчила на ноутбуці у військових шпиталях. Набирала на телефоні на цвинтарі”, – пише Валерія Бурлакова. Укінці це все перетворилось у повноцінний цілісний текст.

Сама авторка вже пізніше в інтервʼю додає, що пише заради памʼяті: “Раніше я вірила, що мої тексти щось змінять. Зараз я цього не прагну, принаймні те, що я роблю в останні роки має іншу мету. Я хочу зберегти памʼять. Памʼять про людей, живих та мертвих, які пройшли війну”. Попри важливість літератури авторів-комбатантів як інформативного джерела подій війни, ця література є також зразоком фіксації того, як народжуються, трансформуються або вмирають людські почуття. Емоційні стани, які переживають письменники та їхні побратими, засвідчені в їхніх текстах: страждання через втрату, віра попри страх, любов, незважаючи на смерть. Можемо говорити і про гумор і сміх, які стають рятівними”засобами проживання війни та психічного полегшення від того, що відбувається довкола.

Автор гумористичного “Фронтового щоденника” Дмитро Степаненко.

Важливим текстом у контексті гумористичної прози можна вважати збірник польових історій із фронту Дмитра Степаненка “Фронтовий щоденник” (уперше надрукований у 2016 році). Сам автор називає його зразком “окопної” літератури, де колоритно та іронічно описані будні українських героїв. За жанром ці короткі історії не є ні оповіданнями, ні новелами. Можна ствердити, що це шкіци, тобто літературні замальовки, але сам автор називає їх історіями. Справді, це історії у формі діалогу, основним елементом яких є іронічний компонент. Самі історії не повʼязані між собою сюжетно, але вони розташовані у хронологічному порядку і їх яких повʼязує спільні локації чи теми: “Навчальний центр”, “АТО”, “Восьмий блокпост”, “Корівники”, “Дебальцівський плацдарм”, “Виїзди”, “Спостережний пост”, “Четверта хвиля”, “Вдома”. Часом, ці історії нагадують розширені анекдоти, адже вони часто завершуються дотепною кінцівкою.

Іронію, гумор чи сарказм автор знаходить у всьому, що з ним відбувається і що він бачить. В історії “Тепловізор” один комбатант на першу армійську зарплату купив смартфон і намагався завантажити на нього тепловізор. Він повірив словам: “Порийся в мережі, пошукай програмку тепловізора і скачай собі на телефон. Ти уяви, тепловізор понад 60 000 гривень коштує, а ти зможеш на халяву користуватись. Це ж який бонус на війні!”.

В історії “Шаман” автор пише про те, як четверо бійців потрапили на блокпост іншого батальйону, де було абсолютно інше життя: “Повно їжі, одягу, боєприпасів, спорядження. Відсутність дурнуватих командирів. Ясна річ, повертатися ніхто не хотів”. Комбатант на позивний Шаман сказав, що може почаклувати, щоб вони всі тут залишились. “Через пів години посеред кухні пролунав вибух. Командир клапану Будильник загинув, а Слон, Бобік і Домовий наловили осколків і поїхали по госпіталях… Через два місяці один із присутніх на чаклуванні загинув. Піво не вилазив з госпіталів через різні болячки. Ще через місяць загинув другий наш побратим. А Орлику і Шаману так зірвало дах, що вони вирішили залишитися в армії на контракт”, – пише автор. Всі бійці так чи так “залишились” там. Дмитро Степаненко використовує гумор, щоб полегшити усвідомлення та душевний біль від постійних втрат на фронті. Закінчується вся ця історія реченням: “От і не вір після цього в містику”. Використовуючи гумор та іронію у прозі про війну, автор актуалізує механізми прихованого підсвідомого управління. З одного боку, це полегшує сприйняття того, що відбувається. З іншого – інколи комізм межує із несприйняттям, бо як можна жартувати, коли пишеш про смерть?..

Загалом вирізняють три основні підходи до вивчення категорії комічного: теорію переваги, теорію розрядки та теорію невідповідності. Відповідно до теорії невідповідності, смішним є те, що не відповідає нашим очікуваннями від ситуації. Дмитро Степаненко використовує форми комічного у своїй збірці не для насмішки, глузування чи почуття “вищості над кимось”. Гумором, іронією, сарказмом він “підіймається” над ситуацією, так він проживає критичні для нього та побратимів ситуації, а для читачів це стає порушенням очікувань про фронтову літературу. З одного боку, таке співвідношення невідповідностей: страх, постріли, бої, втрати, смерть поряд із гумором і сміхом – призводять до абсурду чи когнітивного дисонансу. З іншого боку, це можна розглядати як психотерапевтичний засіб – як для самого автора, так і для читачів. Гумор можна розглядати також як засіб самозахисту, про що говорив Віктор Франкл, перебуваючи в Освенцимі: “Гумор був ще однією зброєю душі, що боролася за самозбереження. Добре відомо, що гумор, більше ніж будь-яка інша риса людського створіння, здатен подолати відчуженість і дозволяє піднятися над будь-якою ситуацією, навіть якщо це триває кілька хвилин”.

Помітно, що зіставлення комбатантської та літератури тилових письменників демонструє парадокс: ті, хто не були безпосередніми учасниками війни, більше насичують власні тексти пафосом. Комбатанти ж – уникають цього. Вони не романтизують те, що з ними відбувається, бо таким чином може виникнути втрата звʼязку із реальністю. Попри це, їхні твори насичені власними “охудожненими рефлексіями”, які написані одразу, у кризовий момент, – в окопі, перед боєм або після смерті побратимів. Це література, яка не героїзує війну повністю; проте, з іншого боку, – війна там не показана як людське нещастя. Розглянуті тексти комбатантів не характеризуються великим епічним розмахом: у них відсутня розгалуженість фабульних ліній сюжету і велика кількість персонажів, немає детального розкриття доль героїв, а час дії є коротким. Вони написані у формі короткої прози – оповідання, історії, новели, есею тощо. Практично більшість писалась як нотатки чи дописи в соціальній мережі або оформлювались як щоденники. Уже потім ці тексти перетворювались у повноцінні книги для видання.

Загалом можна сказати, що тексти комбатантів істотно відрізняються з-поміж текстів інших авторів про війну. У них не відображено війну поза фронтом, як це відбувається в літературі цивільних письменників і письменниць. Їхня література відображає фронтові події та війну в її найбільш показовому вимірі…

06.04.2024