Вона може говорити голосом вбутого в життя часу, голосом, що вміє сказати про великий масштаб великих актів дії – терпіння, болю, співчуття. Коли вони не просто одиничні, приватні, а утворюють великий наратив історії, у якій ми усі живемо.

Розказані історії міняють світ залежно від того, хто їх розказує. Ну от, про відносність правди і тріумф правдоподібності нам розказує колишній наркоман і теперішній алкоголік, який посутньо не годен відрізнити марення від дійсності.

Читання текстів цього виїмкового, ні на кого в нас не схожого автора, дає можливість різкого переживання дуже розмаїтих екзистенційних станів.

Стайнбеків успіх – залишатися при землі, бути біля людини, дуже близько до неї, чути її подих, вловлювати порухи – ті, що йдуть з глибини її єства, разом із нею засинати, прокидатися, боротися і – хай марно – сподіватися.

У світах, які ці канадські письменниці ладнають, закохуються, щоб стало краще, точніше: щоб люди отримали можливість зцілитися. Тільки покращення не означає припинення хвороби. Любов тут – коротка ремісія самознищення.

Цю галерю-книгарню-кавярню-камерний концертний зал  створювали ніби всупереч усім рекомендаціям щодо бізнесу, планування і стартапів як офлайнове місце, де люди відривалися б від гаджетів, спілкувалися одне з одним, вибирали книжки, творили, насолоджувалися життям.  

Такі книжки можна охарактеризувати словосполукою «висока полиця». Читач свідомо має бути готовий до саморозкриття власних латентних можливостей само(в)пізнання через самозаглиблення. 

Про потребу дії і потребу солідарности. А зворотний бік цих потреб – відчай, і «Церебро» – теж про це.

Для українського сприйняття кримські татари досі далекі й оповиті міфами, стереотипами та кліше. Упередження плекала і підживлювала українська історична романістика радянської доби.

Тема роману охопила проблематику, що висить у повітрі цього єдиного світу із його сучасним віртуальним закляттям, ба більше –  волею авторки твір подає приклад, як можна (і треба) долати цю  всеохопну облуду.