Zbruč продовжує публікацію циклу розмов із активними літературними критиками про їхню роботу у минуле десятиліття четвертим інтерв’ю із киянином Ростиславом Семківим.
— Яким було літературне середовище у 2000-х?
— Воно було більш азартним, це точно. Багато речей відкрилося тоді: прийшли західні, світові теорії, до 90-х не було Фройда, нормальної герменевтики, феноменології, феміністичної теорії, та й жодних інших теорій не було, окрім пережитків єдиноправильної марксистської. Відповідно, — все було надзвичайно цікаво, чимало людей заходилося до перепрочитання літератури із різних нових поглядів. Це захоплювало, і було точно більш жваво.
Тепер — картина більш прагматична. Часто все прив’язано до реклами, критика йде їй у слід. То й я на критику дивлюся прагматично. Вважаю її дуже потрібною, найперше читачам, а вже тоді авторам та літературознавцям. Рецензії, огляди, анотації дають можливість читачеві зорієнтуватися на тому ж Форумі чи Арсеналі, на ринку загалом. Навіть підказують певні банальні речі: які книжки купити дитині у 5, а які у 12. І це перша стадія критики, яка є потрібною, — відгуки на Yakaboo, підбірки “25 книг які Ви не можете пропустити”...
Далі йде серйозніша критика, і вона вже може принести користь авторам, та й читачам також. Але таких критиків поки що одиниці: це Тетяна Трофименко, Ганна Улюра, Євгеній Стасіневич, — люди, які можуть сказати не лише про книжку, а й додати рецепції глибших сенсів.
Є ще академічний рівень, — це про осмислення, тренди та переосмислення епох. У нас така критика також є, але тут ця граничність із літературознавством змінює аудиторію. Серед тих, хто пише не для масового читача — Тамара Гундорова, Віра Агеєва, Роксолана Харчук.
Усі перелічені стадії критики важливі.
— Чи є літкритик другорядним у літературному процесі?
— Мені не імпонує цей поділ за таким архаїчним романтичним принципом, коли у центрі є творець, — а інші осторонь. Зараз складно провести межу тому, що часто і письменники пишуть якісь критичні речі, і навпаки, літературознавці стають письменниками, як Олександр Михед. Не можливо відстежити чіткого поділу. Радше усі вони, — і літературні критики, і культурні менеджери, беруть участь у процесі рівноправно, і не можна сказати, що хтось із них когось обслуговує. Бо вже на завтра, ця людина може стати кимось зовсім іншим, набути нових функцій, таке тепер трапляється постійно. Усе це рівноправні голоси у літературному процесі.
— Що стало поштовхом для Вас почати писати саме критику? Розкажіть про університетське середовище та тих, хто на Вас мав вплив у ті роки.
— Мені цікаво працювати з літературою, це такий комплексний момент. Фахово обрав філологію, бо хотів говорити про літературу, викладати її. Від початку бачив себе викладачем в Університеті на кафедрі літературознавства, щоправда, не думав що це буде саме Києво-Могилянська академія (але дуже добре, що так трапилося). Відповідно, — викладач має писати, тому мав низку робіт, та дисертацію про іронію в літературі, а тепер от дописую докторську про сатиру і гумор у літературі. А наукова робота тягне за собою якісь критичні репліки, якщо ми поглянемо на сучасних літературознавців, — то всі вони виступають і як критики. Це стосувалося і моєї першої дипломної керівниці — Соломії Павличко. Те саме і у Віри Агеєвої, і Тамари Гундорової, — багато хто пише: Тетяна Трофименко, Богдана Романцова, Євгеній Стасіневич.
До університетського середовища, у якому я починав, входив, власне, як людина, яка пише вірші, — це ще друга половина 90-х, ірпінські семінари видавництва «Смолоскип», поетичні читання у Львові та Харкові, які організовували при університетах. Брав участь у них, а також у різних літературознавчих конференціях. Перша рецензія, яку я написав, вийшла ще у Тернополі, коли навчався у педуінверситеті. Це була рецензія про романи Юрія Винничука, вона вийшла у «Тернопільській газеті», потім писав для низки регіональних видань. Вже у КМА це був журнал «Art Line», «Дзеркало Тижня», ну і звісно, «Критика».
Якийсь час я справді мислив себе автором суто критики, і з’явилося кілька великих публікацій, які мали резонанс, і це мене надихало працювати далі. Усе, що я роблю є дотичне до книжок, і річ тут не в якійсь кар’єрі, а в тому, щоб робити справу, яка приносить задоволення і дає відчуття потрібності та самореалізації.
— Чи читали/читаєте Ви рецензії інших критиків? Чи можете пригадати скандальні публікації колег?
— Так. Мені вони цікаві, коли говорять про книжки, які мені важливі. Маю такий принцип: не читаю книжку, про автора якої нічого не знаю. Якщо, наприклад, не почую від кількох осіб у приватному спілкуванні хороших відгуків про автора. Немає нічого поганого у тому, щоби складати свою думку на підставі рецензій. Так усе й має працювати. У нас не так багато часу взагалі, — і ще менше його для читання. Ми ж не можемо прочитати усі новинки, які з’явилися за один фестиваль, тому критика дуже допомагає.
Скандалів особливих не можу пригадати, таких які б виходили за межі досить вузької аудиторії. Думаю, це через те, що не було сильного ринку. Бо у сучасних реаліях, власне скандали є часто програмовані та інспіровані самими видавництвами.
— Перехід у онлайн посприяв розвитку літератури?
— Упродовж 2000-х почався цей перехід, який тільки додав літературі. Після 2010 це увійшло в активну фазу. У нульових все лише починалося, видавництва зміцніли (чимало із них таки стали на ноги), аби підготуватися до буму, який настав у 2012, коли, можна сказати, відбувся стрибок, який триває і досі.
— Від чого більше залежить шлях книжки до свого читача — від влучного критика чи грамотного видавця?
— Щоб дістатися до свого читача, книжка більше залежить від кон’юнктури ринку, а не від критика. Полегшать її шлях сильні видавництва, а їм своєю чергою допоможе кількість читачів. Машину ринку запускає платоспроможність. Ми бачимо, що у нас не так багато людей читає, — але ті, хто читають, достатньо активні. Чим більше читачів, котрі купують книжки, тим більші можливості видавництв. Вони можуть замовляти ефективні маркетологічні дослідження, робити презентації, платити більші гонорари авторам, що своєю чергою мотивуватиме їх. І тоді пожвавлюватиметься критика, бо вона залежить і від гонорарної мотивації також. Йдеться про те, щоби ринок набув нормальних обрисів та більших оборотів.
Сьогодні, звісно, соцмережі є найефективнішим шляхом, — читачі там активні, це креативний клас, який себе так маніфестує. У його звичці не лише контактувати у мережі, а й читати книжки. Тому ефективна реклама тепер на Youtube (буктрейлери, огляди) чи Instagram (book stories).
І автор, і видавець, і критик мали би об’єднуватися задля просування книжки. Для видавця це життєво важлива справа. Щодо авторів, то вони переважно це розуміють, ще не всі з них мають своїх літагентів, але запит на цю професію зростатиме. Літературний критик стоїть дещо осторонь. Той критик, якого вловлюють на «джинсі», коли він хвалить якісь неякісні книжки, — його авторитет невисокий. Більше довіряють завжди тим, хто не говорить просто так. Не виконує функцію піарника, а є незалежним суддею, — висловлює експертну думку і підказує, кому конкретну книжку краще читати.
Треба просто обрати свого критика, того кому можете довіряти, і тоді можна уникнути нав’язливого або нечесного піару.
Розмовляла Анастасія Чупринська
02.06.2019