Цьогоріч Європейську книжкову премію присуджено українській письменниці Гасьці Шиян за роман «За спиною». Звичайно, це небуденна подія для українського літературного життя й України загалом. Адже вручається ця нагорода письменникам і письменницям, які артикулюють європейські цінності й формують образ Європи як культурної цілості.
Уявляю скептичні усмішки читачів у цьому місці, бо говорити, тим паче писати про європейські цінності на тлі нинішньої європейської безпорадності і навіть капітуляції перед Росією, яка порушує найфундаментальнішу європейську цінність ‒ право, максимум лицемірно, мінімум несерйозно.
Однак, як би там не було з тією багатоликою європейською реальністю, омріяне українське гасло «Україна ‒ це Європа» таки набирає реального змісту ‒ українські письменники опиняються ув епіцентрі європейського культурного життя. Досить згадати, що цю нагороду свого часу отримали такі першокласні митці, як Софі Оксанен і Маріуш Щигел.
Нині ж за спиною нашого війська, що тримає Східний кордон на замку, і за плечима Західного світу, що наклав на Росію санкції, цю нагороду отримує роман Гаськи Шиян про зрадницю і зраду. Причому про зрадницю вона показово пише з повагою.
Напевно, ця колізія у багатьох викличе неприйняття і навіть обурення. Одначе все має право бути літературою, ба, саме чорти і дияволиці різних мастей найчастіше й стають у літературі найуспішнішими персонажами. Дехто міг би навіть скласти їхній рейтинг. Я ж назву першого і головного ‒ Мефістофеля, який зачаровує читачів, викликаючи до себе симпатію й довіру, а потім ‒ гоп! ‒ і прощавай безсмертна людська душе.
Здавалося б, в Україні має з’явитися чимало рецензій чи бодай відгуків про роман «За спиною». Одначе поки що відгуків-рецензій не так вже й багато. Дискусії теж немає. Можливо, ще не всі встигли прочитати сам твір. Одначе мені здається, що дотеперішня слабка читацька рецепція, зокрема професійна пояснюється передусім тим, як авторка подає гарячу тему російсько-української війни, зміщуючи акцент з фронту, про який їй мало що відомо, й через це вона не може про нього нічого путнього написати, на те, як війну переживає тил, конкретно 27-річна айтишниця Марта, котра живе і працює у Львові.
Ця сторона життя Гасьці Шиян якраз близька. Вона її реально хвилює, можливо, навіть перетворилася на якусь ідею фікс, одержимість, що мала втілитися в слові, бо що тут гріха таїти ‒ мирне життя нашого тилу на тлі нашої війни надто вже відповідає приказці: хто плаче, а хто скаче.
Фактично цей роман є монологом успішної галичанки, яка зробила себе сама, розповіддю егоцентричної й егоїстичної феміністки про власне життя, своє нещасливе кохання і головне ‒ про свій вибір між насолодами-комфортом й стражданнями-самопожертвою на користь першого.
Зрозуміло, в кожній любовній історії є дві сторони. У романі «За спиною» партія Мартиного бой-френда Макса є набагато слабшою порівняно з жіночою. І в цьому Гаська Шиян теж чесна: їй складно влізти в чоловіче тіло й чоловічу душу, бо сама вона таки інша. Як тут не згадати нелюбого нам Толстого, котрий таки спромігся перевтілитися ув Анну Кареніну й передати почуття матері, що пожертвувала єдиним сином заради великого кохання так, що особливо чутливі читачки ридають над цими сторінками й досі.
Поки що Гаська Шиян ще не досягла толстовського левелу [1] реінкарнації, тому Макс є не повноформатним героєм, а лише його тінню. Читач дізнається, що хлопець на відміну від Марти не вміє прилаштуватися в мирній українській дійсності, працює помічником судді, тобто тупо розносить хабарі потрібним людям, задовольняючись другорядними ролями. Саме Марта, а не Макс слугує тією фінансовою опорою, без якої не те що родина, а й стійке партнерство заради сексу вже не можливі. Напевно, молодика це пригнічує, тому Макс вирішує довести свою гідність радикально ‒ записується на війну. Для нього війна ‒ шанс. Відтепер усі довкола поважатимуть Макса: в один момент з юриста-невдахи він перетвориться на захисника батьківщини.
Українська письменниця Гаська Шиян, авторка роману «За спиною»
Здається, Марта це розуміє, тому спочатку й приміряє на себе роль жінки, яка чекає свого судженого з війни. Вона починає волонтерствувати, крок за кроком переборює депресію, намагається стежити за своїм тілом (поняття духу в її лексиконі відсутнє). Дається їй це вкрай важко ‒ її самотність підкреслює передусім час, сконцентрований у святах: Різдво і День святого Валентина минають у порожнечі імені Торрічеллі. Аргументи типу ‒ подумай, як там твоєму коханому ‒ у даному разі не працюють, бо Марті не те що про інших, а й про себе думати виснажливо, іноді й нестерпно.
У глибині душі молода жінка ображена на Макса за те, що він обрав не кохання, а війну. А міг же, за спостереженням героїні й нараторки в одній особі, уникнути цього випробування, бо відкупитися від війни в корумпованій країні не так вже й складно. Та далека війна на територіях, де Марта ніколи не бувала, уявляється їй віртуальною коханкою Макса, тією іншою, про яку співається у пісні, що вирине вже у кінці роману: «Десь поїхав мій миленький / Іншої шукати. / Нехай їде, нехай їде, / Нехай не вернеться / Нехай йому молодому / Щастя усміхнеться». Забігаючи наперед: Максові на відміну від його каханої щастя таки усміхнеться.
Щоб адекватно сприйняти роман «За спиною», важливо не ототожнювати Марту з його авторкою Гаською Шиян. Хоча цей образ не позбавлений автобіографізму, бо кожний письменник завжди пише певною мірою й про себе, проте паперова душа ‒ це тільки знак реальності, а не сама реальність. Водночас порівняно з іншими персонажами твору сильветка Марти є викінченою і переконливою, відтак найближчою мисткині.
Крім Макса, читач знайомиться у романі з подругою успішної айтишниці Софкою, несерйозною феменісткою, яка легко змінює коханців і переконання. Учителькою французької мови Катериною, у якої троє дітей, а чоловік ‒ теж на фронті. Катерина постає загнаною і безрадісною, а це очевидний перебор із репертуару прихильників child free, які не допускають думки, що й втома буває солодкою, а діти ‒ це теж насолода, як і фронт, до речі, якщо ти там на своєму місці. А ще з вдовою-волонтеркою, з якою у Марти виникає сексуальний зв’язок, у якому безвихідь переплітається зі співчуттям так, що назвати це розбещеністю чи фундаментальним правом людини якось не випадає, адже одна з учасниць цього акту надто п’яна, щоб фільтрувати базар. І нарешті батьками Марти, котрі увиразнюють генезу героїні, її походження із провінційного галицького містечка.
Саме злиденні 1990-ті ‒ роки становлення Української держави й галицька провінція є бекґраундом Марти, що чесно розповідає про обставини життя своєї родини після розпаду Союзу, зарплати у вигляді баночок горошку, купони на жіночі труси, непридатні для життя панельні будинки, батька, який після краху соціалізму заліг на депресивному дивані, й маму, що поїхала до Італії на заробітки, знайшовши там не тільки гроші, а й нову родину.
Мимоволі запитуєш себе, що може зродитися з таких злиднів, злиднів і біди, які явно не покращують якість людей? Водночас прикро, що Марта чомусь не розповідає з такою ж відвертістю про українську IT-галузь, що являє собою допоміжну сферу для західних розробників, про те, що наші висококласні спеціалісти переважно пишуть якийсь один-єдиний код або працюють тестерами, не створюючи власного продукту. Я вже мовчу про явно завищені авторкою заробітки наших IT-працівників.
Попри вибіркову правду в романі картинка Галичини 1990-их очима письменниці, є, на мою думку, цінною й психологічно достеменною. Як би це парадоксально і навіть архаїчно не звучало для епатажної мисткині, а саме так позиціонує себе Гаська Шиян, вона вірить, що література допомагає людині зорієнтуватися на місцевості ‒ в теперішньому часі і нинішньому житті, ретранслюючи певні моделі досвіду і поведінки.
Ретроспектива авторки досить обмежена ‒ жодних історичних екскурсів, хіба що бабин вишитий стрій. І все ж мисткиня не боїться реалізму, який не влаштовує нинішнього читача, що прагне фентезі і карколомного сюжету, але не влучних, а подекуди й в’їдливих описів Сихова, сповненої релігійного трепету галицької школи чи смаків галицької спільноти з її незбагненною, якоюсь нутряною любов’ю до стразів. Марта так і зауважує: треба вже й тризуб нарешті тими стразами вишити.
Загалом героїня Шиян дуже спостережлива і розумна. Вона жива на відміну від образу айтишника, що його була створила Ліна Костенко. Мартин язик гострий, як бритва. Чого вартує лише опис податкової інспекції міста Львова з чергами, в яких панує окремий різновид гуманізму й солідарності, де від любові до ненависті ‒ менше кроку, з колоритними відвідувачами, що за сумісництвом є ще й громадянами рагульської держави, або реляція про виступ гуцулів зі специфічними колядками під акомпанемент трембіт, що не влазили в офіс, тому колядування відбулося на терасі.
Можливо, й поза власною волею, але письменниця виступає продовжувачкою української реалістичної традиції, в якій найближчою до неї стилістично є саме антифеміністка Ірина Вільде з її прозорим стилем, спостережливим оком, лаконічними характеристиками й прямими значеннями, яка обстоювала природне право жінки насолоджуватися материнством. Неомодернізм Оксани Забужко, для якої характерний ускладнений, навіть бурхливий синтаксис, підтексти й алюзії, що розгортаються, наче в калейдоскопі, попри спільний із Шиян феміністичний дискурс все ж є чимось зовсім іншим.
У жанровому відношенні «За спиною» ‒ це схрещення соціально-психологічного роману з романом любовним, еротичним, в якому досить виразно вчуваються окремі ноти родинної саги, його синкопа ‒ загибель одного роду, роду, що не витримав випробування боротьбою за гідність особисту й колективну, національну.
Принагідно хочу згадати заяви Гаськи Шиян у багатьох інтерв’ю про своє неприйняття націоналізму. Думаю, на неї у цьому плані справив неабиякий вплив Орхан Памук, який відкидає турецький націоналізм, що вилився у геноцид вірмен, грецькі погроми чи невизнання курдів. Зрештою Орхан Памук цілком логічно розглядає націоналізм як цілком європейський винахід, що його турки запозичили разом із євроремонтом, відкинувши власну, витончену османську культуру.
На жаль, антинаціоналістичні декларації Гаськи Шиян позбавлені не тільки глибини, а й елементарного сенсу на тлі російсько-української війни, про яку вона хай опосередковано, але пише. Я розумію, що письменниця боїться псевдопатріотизму, але страх все ж збіднює авторку, обмежує її світ.
Окремо треба сказати й про енергію письма мисткині, яка в романі дотошно досліджує споживацтво своєї героїні. Ці бренди, дрес-коди, переліки особливих напоїв і всіляких каперсів можуть набриднути будь-кому, спонукаючи перегорнути бігцем сторінки. Одначе без них ми б не зрозуміли, хто така Марта. Її голодне дитинство віддзеркалюється у цьому досконалому консьюмеризмі, а її нонконформізм розчиняється у ньому так же безслідно, як свого часу розчинилася в ньому ідеологія гіппі.
Українська письменниця Гаська Шиян, авторка роману «За спиною»
Ще одна важлива риса персонажа ‒ сексуальність. Скажу коротко: описи сексу з-під пера Гаськи Шиян досі таки найкращі в українському письменстві. Письменниця не соромиться натуралізму, бо вона зображає секс не як один зі способів спілкування людини людиною, а як один зі способів спілкування людини з Богом, щоправда, без таких неприємних наслідків, як діти, хоча Господь, можливо, задумував увесь цей секс саме задля дітонародження й продовження роду. Принаймні така інтерпретація теж можлива.
Як би ми не трактували секс, але це зовсім не вина Шиян, що іншого способу говорити з Богом, крім сексу, Марта не знає, зрештою цей спосіб є найпростішим ‒ жодної тобі зосередженості, жодної дисципліни і навіть тіні сумніву.
Не вина письменниці, що в українському суспільстві після епохи табуйованості сексу домінує розуміння любові як еросу, насолоди, а не любові-відповідальності й самопожертви. Зрештою незріле суспільство, як і незріла особистість, напевно, приречені пройти етап такого спрощеного розуміння кохання.
Не менш важливою є й проблема свободи, яка у романі є наскрізною. Найрадісніші сторінки книжки присвячені екскурсії до Парижа дітей-біженців і дітей, чиї батьки в АТО, під керівництвом Марти, матері трьох дітей Катерини і Віті-психолога в лискучому костюмі. Місто, в якому перемішалися різні раси, нації, мови й світогляди вражає Марту своєю відкритістю. Її не лякає ані соціальна нерівність, ані клошари на хідниках, а недосяжні буржуазні витребеньки не викликають заздрості, бо тут вона почувається вільною, може забути про власну суспільну роль, дати волю власній незрілості. Саме свободи зрештою Марта й не витримує, піддаючись спокусі, переконуючи себе, що ці канікули цілком заслужені, сподіваючись, що переступ можна буде залишити в аеропорту перед поверненням на свою нещасливу Батьківщину, в якій точиться тотальна війна, наче валізку.
Щоправда, відкритість суспільства виявляється черговою ілюзією, бо милий француз Ксав’є, з яким Марта зраджує Макса, гине від теракту в Ніцці, на березі теплого-теплого, як молоко, моря. Саме цей момент, коли війна наздоганяє Марту у вільному світі, перетворюється на її приватну есхатологію. Хоча молода жінка й не вміє молитися, проте відчуває: Божа кара за її гріх не забарилася.
Існує думка, що роман «За спиною» є ідеологічним й агітаційним, що в ньому поширюються ідеї русского міра навіть попри те, що Марта далека від політики. Часто вона висловлює контроверсійні думки: про те, що російська мова має право на існування в Україні, хлопчик у футболці з MUSE видається їй симпатичнішим за того ж хлопчика у футболці з Бандерою, зрештою вона знаходить спільну мову з донеччанкою, яка втекла з України й невимовно цьому радіє, не бажаючи слухати про власну зраду і боягузтво. Марта зовсім не засуджує донецьку подружку, бо й сама така.
Марта вважає, що ніхто не має права засуджувати іншу людину за те, що вона відмовилася викинути своє життя на смітник. Напевно, так воно і є. Невідомо лише, що вважати смітником. Від кохання балерини й олов’яного солдатика з відомої казки лишилася брошка й олов’яне сердечко, від гіппі на смітнику історії лишилися фєнєчкі, трішечки віршів і прекрасна музика. Що лишиться від Марти ‒ невідомо. Фінал цього роману відкритий.
Героїня, що розплачується за свій вибір асоціальністю й самоізоляцією, швидше за все забуде про власну зраду, бо почуття провини не вічне. Чи стане вона зрілішою, людянішою, відповідальнішою? Не знаю, але мені дуже цього хочеться, бо від якості людей залежить якість нашого світу. Не інакше.
[1] Усі англіцизми у цій статті є даниною моді, що її культивує у своєму творі й Гаська Шиян.
25.06.2019