Жіноча література – це таки завжди апофатичне. Коли я писала монографію, говорила про те, що жіноче — це не-чоловіче, не-централізоване, не-підтримуване, не-інституціалізоване. А тепер я думаю що це — нещасливе. Я не можу знайти в жіночих текстах щастя.

Торґні Ліндґрен – прозаїк складний, тонкий і дуже глибокий. І ця його книжка, як й інші, написана про таємниці, які несила забути, як би не хотів. І про те, що благодать і зцілення можливі тоді, коли відходиш від базового рецепту. Герою «Пьольси» насправді от-от буде сто років. І він все добре пам’ятає. Особливо те, чого ніколи не було.

Фітцджеральд – чуйний, проникливий, делікатний, тендітний, крихкий, вразливий, при цьому аж ніяк не далекий від життя, він не у вежі зі слонової кістки і не творить мистецтво для мистецтва, він – у вирі своєї доби. Все його мистецтво – для читача. 

Зудар двох полярностей, коли мовоформа сакралізованого приходить у секулярний сучасний світ: тут зміщуються світи предметностей, як у прадавніх казках, які корінням сягають часів, коли люди вірили, що блискавка запліднює землю, ― це можливість поезії.

Кирило-Мефодіївське братство ‒ зародок української політичної програми, головну думку якої братчики сформулювали в романтичному дусі: воскресне Україна, саме вона, як той камінь, що його відкинули будівничі, буде наріжним каменем у зміненій конфігурації світу.

Femina ludens виживає суто завдяки грі. Але ігри, у які вона грає, часто цинічні та жорстокі, дикі. Чимало з нас з’їли свої серця. І ми йшли далі, та деколи говорили, що наші серця стають усе меншими — а це прямий шлях до смерті, адже як без серця можна жити?

У мистецтва є функція фіксації та архівації цивілізаційного досвіду. Хочеться, щоби міфи, меми, які народжуються в сучасній українській культурі, фіксувалися, друкувалися, щоби вони не розвіялися.

Не думаю, що велика всеосяжна істота творця дуже опікується ритуалами. Й оскільки я не знаю і не можу знати, що і хто стоїть за цією завісою, я не готова звертатися до нього з великої літери. Та мені цікаво говорити з ним. Можливо, це моя розмова із собою.

Хто ти є? Шлях, що його проходить персонаж «Мондегріна» — збирання самого себе, як у християнській молитві: «Боже, збери мене в собі самому і скріпи». Роман — у певному сенсі розширена метафора цієї молитви.

Яка мотивація і мета написання літературних творів за безлімітного доступу до будь-якої інформації? Чи варто відкидати традицію? Як збагачує іншість, що довкола?