Те, що писати вірші є для мене неминучим, я усвідомив десь усередині ‘90-х, а літературна критика була способом робити те, що хочеш і отримувати за це гроші.

У циклі розмов із активними літературними критиками того часу поринемо у атмосферу нульових, у час, коли критик міг здати матеріал редактору, поїхати у відрядження, наприклад, до Криму, а після повернення із здивуванням виявити, що про його текст «столиця гуде вже не перший місяць».

Cильна література пишеться в стані “на межі”, в стані “великого переживання”, в стані “повороту з пережитого”. Кожен вартісний твір ― це осілий у тексті стан певної ініціації, певного вбування у це життя, коли удари долі, скруха та інші екзистенційні моменти роблять зір автора гострішим, слово точнішим, думку ― кристалізованішою. 

Трансформація – одна з ключових тем у загальному звучанні роману. Так само як летючі змії переживають момент певної трансформації, коли піднімаються в небо, набуваючи своєї справжньої сутності, котра, однак не є їхнім питомим, фізичним змістом, так  і люди, що оточують Людовіка, – та і він сам, зрештою, – зазнають певних метаморфоз, опинившись у екстремальних умовах вільного падіння, котре тільки впевненість у власному божевіллі може перетворити у політ.

Його проза вкрай трагічна, це оповідь стиснутого рукою Долі серця, що не витримує, чує свій кінець і бодай перед ним хоче виговоритися, наче на сповіді ― тихо, дібраними словами, короткими реченнями, щоби тільки суть, тільки важливе, без прикрас. Та в цій стисненій до болю лапідарності і прозирає вся краса його вміло дібраних слів.

Говорімо зараз, щоб не було запізно. Робімо вчасно, бо потім 1) не до цього, 2) годі надолужити і неможливо виправити; 3) коштує незрівнянно більше зусиль і ресурсів, з-поміж яких найголовніший – життя людини. На тлі історії воно – сміховинно коротке, саме тому заслуговує на більшу увагу і пошанівок.

Це твір, сюжет якого розгортається наче на краю прірви, у ньому щосекунди відчувається присутність смерті та великої пристрасті. Ці два провідники, що вводять людину в справжнє життя, сплітаються тут у жаский вузол, розплутати який береться автор. Та він завжди посміхається собі у вус, наче Бог, бавиться зі своїми героями, підкидаючи їм випробування.

Берґмана більше цікавила мистецька правда, а не сувора реалістичність. Твердження, вирази й образи активно кочують поміж його приватними нотатками, художньою та автобіографічною прозою, які ніби перетікають одна в одну. Берґманові книжки, які за останній рік побачили світ українською, народилися на острові Форьо.

Якщо при читанні роману й виникає відчуття плакативності, то причина цьому – композиція і спосіб бачення; це – картинність кіномистецтва доби, коли жив і писав Стайнбек.

«Світ це чудова місцина          щоб у ньому народитися якщо вам не йдеться про щастя...» Нині сто років живому класику Лоренсу Ферлінґетті