Кантон Аппенцель Ауссерроден у північно-східній частині Швейцарії. Саме тут, у столичному містечку Герізау пролягає перший літературний маршрут Швейцарії. Він виник завдяки Роберту Вальзерові, чия дорога на літературний олімп виявилася тернистою.

Без сумніву, головна батьківщина Пауля Целана — німецька мова. А ботаніка — друга, дуже важлива вітчизна, котра, як і мова, була з ним усюди. Точніше — предмет ботаніки: дерева, квіти й трави.І крім Пауля Целана, у своїх піснях їх оспівав чисельний народ-невидимка — він тут і до, і після.

Цей образ не давав мені спокою, і коли я знайшла ще кілька свідчень подібного братства між українцями і євреями — наприклад, у Соми Морґенштерна, — то подумала, що попри усю складність взаємин між представниками цих двох народів, образ усе ж є метафорою їхнього зв’язку в Східній Галичині того часу.

Відомий у Швейцарії картуніст, художник і фотограф Любомир Винник — член спілок журналістів і письменників Швейцарії, експерт кількох німецькомовних видань у питаннях Східної Європи, автор сотень статей і семи книжок, дві з яких написані українською і вийшли в Україні.

 Його архів, у якому є  листування з Томасом Манном, Марі Бонапарт, Мартином Бубером та іншими відомими людьми,  зберігається в Бібібліотеці конгресу США. Його книжка про знаменитого пацієнта   виходить у світ 1972 року й називається «Життя і вмирання Зиґмунда Фройда». 

«Cвідома розумна маніпуляція, що формує звички й переконання великої кількості людей — важливий елемент демократичного суспільства. Ті, хто керує цим суспільним механізмом, утворюють невидимий уряд, який і є справжньою рушійною силою демократичної спільноти», — Едвард Бернайс.

Нінон Ауслендер народилася і виросла у Чернівцях, понад тридцять років вона була дружиною Германа Гессе.

Слово «святий» чи «свята» перед будь-яким іменем на палітурці книжки майже завжди для мене означало, що книжку я не читатиму. Адже ті нечисленні історії з життя святих, які все ж читала, поглиблювали некомфортне відчуття власної неповноцінності. Отож і з цією авторкою у повному невіданні розминалася багато разів, у кількох країнах і містах, на сторінках кількох книжок.  

Ми приїхали до Берну березневого пополудня. Погода була не вельми – меланхолійно дріботів дощик, відчувалася близькість холодних Альп. Та енергія міста, у якому столична елеґантність у досконалих пропорціях поєднана з затишною європейською провінційністю, хвилювала більше, ніж примхи погоди.    

В одному зі своїх прозових творів дотепник Гайнріх Гайне розповідає, що, збираючись відвідати Лондон, він твердо вирішив не дивуватися з величі міста. Але побачивши Лондон, опинився в ситуації школяра, який вирішив не відчувати прочухана, якого йому всипали. Кілька днів тому щось подібне трапилося й зі мною.           Лише в моєму випадку йдеться не про Лондон, а про Париж.