Число 12 сакральне у багатьох етнокультурах: воно одночасно містичне і магічне. Якщо не брати до уваги не такі вже й численні лекції, інтерв’ю, виступи на радіо та деякі інші тексти Карлоса Кастанеди, то саме стільки книг написав цей знаменитий і одночасно таємничий американський антрополог і мислитель. І якщо поставити за мету, використовуючи якісь зрозумілі ознаки, класифікувати «пантеон» («божественний набір творів») цієї знакової для світової культури особистості, то, на нашу гадку, варто застосувати не стільки змістовно-семантичні (всі книги про «невимовне»), скільки прагматичні (передовсім модусно-модальні) критерії, зорієнтовані на особливості письма (у розумінні Р.Барта¹) цього непересічного автора. За цими критеріями твори засновника New Age можна умовно поділити на три групи, які, на нашу думку, відповідають етапам становлення Кастанеди як носія багатовікової традиції мезоамериканського нагвалізму.
Флорій Бацевич
Першу групу книг (і перший етап усвідомлення свого шляху «воїна», «мисливця за силою») – «Вчення дона Хуана», «Окрема реальність», «Подорож в Ікстлан» – об’єднує когнітивний модус повного нерозуміння того, що відбувається з ним, молодим дослідником-антропологом, який бажає лише пізнати цілющі властивості пейоту; спантеличення від того, що «робить» з ним маг (мольфар) племені які Хуан Матус. У цьому модусі домінують модальності чуда², розгубленості, навіть паніки і відчаю. І коли деякі критики Кастанеди пишуть і говорять про те, що його книги – це не більше як посередня белетристика із заздалегідь продуманим сюжетом, то автор цієї передмови стверджує: (а) твори американського автора не белетристичного характеру, а складний синтетичний феномен, що поєднує у собі ознаки жанрів польового антропологічного дослідження, ченнелінгу, а також зображальні прийоми художньої літератури і (б) заздалегідь продумати зміни модусів і модальностей свого письма неможливо, як неможливо позбутися власної особистості, оскільки стиль з бігом часу може змінюватися, а письмо – ніколи. Такі щирі нерозуміння, розгубленість, відчай, а згодом і прозріння, які переживає молодий дослідник Карлос Кастанеда і відверто відтворює в перших своїх книжках, зімітувати неможливо – це сутнісне, а не мистецьке. Всі твори цього автора не фікціональні (а саме так кваліфікується художня література) попри наявність у них фікційних (з позицій так званої «об’єктивної реальності») речей, фактів, подій, станів і т. ін.
Наступні чотири книги – «Казки про силу», «Друге кільце сили», «Дар Орла», «Вогонь зсередини», – які можна зарахувати до другого етапу становлення Кастанеди як мага (мольфара), – носії іншого типу модусу: неповного розуміння, коли знання, лише народжується, заледве «жевріє» перед дослідником. Провідна модальності авторського викладу в цих книгах – здогадка, занепокоєння, вагання людини, яка повинна очолити групу магів, у виборі засобів взаємодії з іншими членами цього магічного осередку.
П’ять останніх книг – «Сила безмовності», «Мистецтво бачення», «Активний бік безконечності», «Колесо часу», «Тенсьогріті» – заключний етап формування мага; в ньому демонстрація повного розуміння обраного шляху й долі. Цей модус підкріплений модальністю впевненості й переконання в правильності рішення. Письмо автора стає помітно сухим, а змістовий виклад – достатньо академічним. Розгубленості й романтизму в цих творах немає й сліду.
Особливе місце в першій групі книг посідає «Подорож в Ікстлан». Вона наскрізь просякнута щемливим усвідомленням неможливості повернення у звичний світ людей з їхньою вимушеною замкненістю на «острові тональ» без доторку таїни нагвалю; розуміння невідворотності свого нового шляху «мисливця за силою», єдиною істинною порадницею якого є невідступна смерть, завжди присутня «за лівим плечем на відстані протягнутої руки». Двадцять розділів цієї книги – це чесний звіт Кастанеди перед собою і читачем щодо того шляху пізнання, яке він пройшов за десять років спілкування з таємничим і таким притягальним, фізично і духовно бездоганним і цілісним, мудрим наставником доном Хуанам.
У цій книзі автор розгортає не стільки логічно-послідовний виклад результатів польових антропологічних досліджень, скільки лірично-сповідальну історію входження молодої людини в незвідані світи «океану нагвалю», відгородженого від нас, «звичайних» людей, «брамою сприйняття»³, щільною завісою перцептивного і ментального непроникнення. Молодий дослідник починає з острахом усвідомлювати, що осердям, сутністю цього муру, що відгороджує нас від Істинної Реальності – «океану нагвалю» – є мова, те, що свого часу витворило людину, вирізнило її зі світу живого, сформувало свідомість і мислення. Вже у «Вступі» до цієї книги Кастанеда пише про те, що для магів традиції, до якої належить дон Хуан, світ, в якому ми живемо, – це «не більше, ніж опис», «програма сприйняття, що закладалась у нас з моменту народження», наявна в референційних і предикативних механізмах кожної етнічної мови. Мова починає сприйматись автором як феномен, що сформував людину, і одночасно зробив її бранцем лише одного із можливих світів, які існують навколо нас і в нас.
Ці думки – поки що несмілива заявка на спробу окреслення ролі мови як у пізнанні світу, так і у створенні «брами сприйняття», що, на думку низки дослідників, фатально від’єднала людину від Істинної Реальності, своїх енергетичних першоджерел. З більшою мірою повноти роль мови у процесах пізнання світу вимальовується після прочитання всіх творів К.Кастанеди, а своє повне теоретичне обґрунтування – в низці інтерв’ю, виступів, відповідей на запитання та інших текстах⁴. Спираючись на ці джерела, спробуємо коротко окреслити лінгвофілософську концепцію К.Кастанеди уже не як автора «Подорожі в Ікстлан», а зрілого мислителя, який усвідомив сутність мезоамериканського нагвалізму, прилучився до цієї ще до кінця не осмисленої європейськими мислителями традиції.
За Кастанедою мова і розум, мова і процеси смислотворення і смислосприйняття в нашому щоденному житті нерозривно пов’язані. Як зазначає сучасний український інтерпретатор К.Кастанеди Олексій Ксендзюк «мова – це спосіб існування розуму, особливо якщо ми розуміємо мову широко – як структуру знань, як організацію умовних елементів, наділених умовним значенням, і таку, що служить для комунікації розумів між собою»⁵. Цей нерозривний зв’язок розумової діяльності людини з мовою сам Кастанеда пояснює, спираючись на теорію глос Толкота Парсонса. «Глоса – це тотальна система сприйняття і відповідних засобів артикулювання. Наприклад, ця кімната є глосою. Ми з’єднали в синкретичному цілому низку ізольованих сприймань – підлогу, стелю, стіни, вікно, освітлення тощо – і цим створили нерозчленовану єдність. Але нас потрібно певним чином навчити, щоби саме так збирати світ»⁶.
Постійне творення світу, підтримка його однакового образу для всіх людей здійснюється завдяки безупинному внутрішньому діалогу, який ми ведемо не усвідомлено. Ось як про це каже дон Хуан: «Ми постійно ведемо внутрішню розмову. Фактично ми створюємо наш світ нашим внутрішнім діалогом. Коли ми перестаємо розмовляти з собою, світ стає таким, яким він є насправді. Ми оновлюємо його, наділяємо життям, підтримуємо своїм внутрішнім діалогом. Але не тільки це. Ми також обираємо свої шляхи у відповідності з тим, що говоримо собі. Так ми повторюємо той самий вибір ще і ще, до самої смерті. Тому ми продовжуємо той самий внутрішній діалог»⁷. Згідно з таким розумінням внутрішній діалог людини «творить світ», і ми насправді живемо в світі слів, а не реальному світі енергетичних потоків, які сприймають маги і можуть з ними певним чином свідомо взаємодіяти. Інакше кажучи, перцептивні шаблони, сформовані людиною і закріплені мовою, приховують від нас істинну природу світу, тобто нагуаль. Крім того поведінкові стереотипи, всі сценарії наших дій і вчинків підтримуються безперервним внутрішнім діалогом: «Звичні фрази, звичні артикуляції й жестикуляція, звичні форми звертань до тих, хто нас оточує, стають непереборним гальмом у тих випадках, коли людина хоче змінити своє життя»⁸.
Згідно з осмисленням Кастанедою магічної практики мезоамериканських індіанців «Істинна Реальність» прихована від нас щільною стіною опису світу, оскільки, завдяки глоссному сприйняттю, людина розбила цілісний акт перцепції на певні фрагменти, опредметнила їх, наділила антропометричними смислами і цінностями і занурилась у створення класифікацій і схем. Як пише О.Ксендзюк, «із переживання світ все більше ставав описом, і цей процес своїм безпосереднім продуктом мав мову <…> коли вся наша увага виявилась «захопленою» описом світу, клітка зачинилась. У цей момент ми остаточно стаємо людьми і втрачаємо свободу. <…> Зростає і ускладнюється саме опис світу: деталей стає більше, кількість зв’язків зростає, елементи набувають твердої однозначності»⁹.
Можемо констатувати, що в межах подібного розуміння сутності мови її референційні механізми вкрай звужують можливості людини осягнення сутності Істинної Реальності, замикають її на обмеженому «острові тоналю», який омивається «безконечним океаном нагвалю»; перцептивно сприйняти останній пересічна людина не може. Подібні образи свідомості як обмеженого острова, а реальності як океану зустрічаємо в працях багатьох містиків, візіонерів і навіть рішучих прихильників сцієнтизму. Так, наприклад, К.-Г. Юнг пише: «свідомість можна порівняти з островом в океані. Острів невеликий, океан же безмірно широкий і глибокий»¹⁰.
Отже, в подібних концепціях людського сприйняття і пізнання світу «кожен з нас є потенційно Космічним Розумом <...> Щоби забезпечити біологічне виживання, Космічний Розум повинен був звузитись за допомогою звужувальних клапанів мозку і нервової системи. У кінцевому підсумку витікає нікчемна цівка, що презентує той тип свідомості, який допомагає нам вижити на поверхні цієї самої ординарної планети. Щоби сформулювати і виразити зміст цієї звуженої свідомості, людина відкрила і старанно вдосконалила ту систему символів разом із властивою їй філософією, яку ми називаємо мовою. Кожен індивід одночасно отримує користь із мовної традиції, в якій він народжений, і виявляється її офірою. Користь мовної традиції в тому, що вона дає доступ до накопичених запасів досвіду інших людей, а її офірою стає тому, що мова переконує її в тому, що звужена свідомість – це єдина свідомість <...> Те, що мовою релігії називається «цим світом», – це всесвіт звуженої свідомості, висловленої через мову, і ніби закам’янілої під її впливом. <...> Більшість людей практично завжди знає лише те, що проходить крізь обмежувальний клапан і визначається абсолютно реальним з точки зору ідіоетнічної мови»¹¹. Як говорить дон Хуан, «світ не відкривається нам прямо. Між нами і ним перебуває опис світу. Тому, правильно кажучи, ми завжди на один крок позаду, і наше сприйняття світу завжди лише згадка про його сприйняття. Ми вічно згадуємо той момент, котрий щойно минув. Ми згадуємо, згадуємо, згадуємо»¹². Схожу думку висловлює один із відомих теоретиків дзен-буддизму Д.Т.Судзукі: «Вся біда в тому, що мова – це найбільш ненадійний інструмент, котрий будь-коли створював людський розум. Ми не можемо жити, не використовуючи цього засобу спілкування, – ми ж бо істоти суспільні; але якщо ми приймемо мову за реальність або сам досвід, ми припустимося найжахливішої помилки і почнемо вважати за місяць палець, який усього лише на нього вказує»¹³.
Таким чином, у концепціях, подібних до нагуалізму, мова сприймається як явище, що відіграє величезну роль у «творенні цього світу» (світу тоналю); світ, який відкривається людині, підтримується, але й спотворюється мовою, оскільки людина не сприймає те, що реально дається її органам чуттів, а лише сприймає слова, їх жорстко референційно закріплені значення і такі ж жорстко фіксовані співвідношення цих значень. Схожі думки висловлюють також представники далеких від будь-якого містицизму сцієнтичних напрямів філософії та лінгвофілософії, підкреслюючи, що мова – це лише карта, спираючись на яку ми орієнтуємося в світі. Але, як відомо «карта – це не територія», а мова – це не сама дійсність, а лише її зображення, яке часто виявляється схематизованим і спотвореним. У концепції К.Кастанеди роль мови в процесах пізнання людиною світу визнається значною, навіть вирішальною. Разом з тим, мова сприймається як сила, яка спотворює Істинну Реальність, редукуючи, зводячи її енергетичну невичерпність, динамічну, плинну сутність до певної кількості усталених глос (фреймів). Результатом цієї «мовної катастрофи»¹⁴ є те, що Істинна Реальність членується, наповнюється псевдосутностями, неіснуючими, але зручними для раціональності, смислами, інакше кажучи, спотворюється.
Усвідомлення Кастанедою таїни світу, його неповторності й одночасно страхітливості ще попереду, а поки що перед читачем у «Подорожі в Ікстлан» розгортається небуденна історія ментального і духовного росту, просвітлення людини, розуміння нею необхідності зламу «брами сприйняття» і повернення до своїх істинних витоків, до себе як цілісної сутності, нерозривно пов’язаної з величним Всесвітом.
Приємної захоплюючої подорожі в Ікстлан К.Кастанеди, яка може надихнути до пошуку шляхів в Ікстлан власного духу.
Березень 2019 р.
____________________
¹ Див., напр.: Барт Р. Нулевая степень письма / Роллан Барт // Семиотика. – М.: «Радуга», 1983. – 306-349.
² Про цей тип модальності та її загальну роль у побудові текстів див. детальніше: Эпштейн М. Философия возможного. Модальности в мышлении и культуре. / Михаил Эпштейн. – СПб.: Алетейя, 2001. – 262 с.
³ Див. про цей образ-поняття в: Хаксли О. Двери восприятия / Олдос Хаксли. – СПб: XXI век, 1994. – 134 с.
⁴ Див., напр.: Кастанеда К. Избранные статьи / Карлос Кастанеда. – Минск: «Дельта», 2005. – 160 с.; Кастенеда К. Лекции и интервью / Карлос Кастанеда. – М.: Издательский дом «София», 2006. – 512 с.
⁵ Ксендзюк А. Тайна Карлоса Кастанеды. Анализ магического знания дона Хуана: теория и практика / Алексей Ксендзюк. – Одесса: Астропринт, 1995. – С. 76.
⁶ Сэм Кин. Интервью с Карлосом Кастанедой // Кастанеда К. Учение дона Хуана. Отдельная реальность. Путешествие в Икстлан. – К.: «София», 1992. – С. 726.
⁷ Кастанеда К. Отдельная реальность // Кастанеда К. Учение дона Хуана. Отдельная реальность. Путешествие в Икстлан. – К.: «София», 1992. – С. 325.
⁸ Бородкин В.И. Психоэнергетика мышления / В.Бородкин. – М.: Изд-во «Фан», 1997. – С. 45.
⁹ Ксендзюк А. Цит. пр. – С. 35.
¹⁰ Юнг К.-Г. Архетип и символ / Карл-Густав Юнг. – М.: RENAISSANCE, 1991. – С. 186.
¹¹ Хаксли О. Двери восприятия / Олдос Хаксли. – М.: Изд-во «XXI век», 1994. – С. 15-16.
¹² Кастанеда К. Сказки о силе // К.Кастанеда. Сказки о силе. Второе кольцо силы. – К.: «София», 1992. – С. 51.
¹³ Судзуки Д.Т. Наука дзэн – ум дзэн / Д.Т.Судзуки. – К.: «София», 1992. – С. 234.
¹⁴ Див. аналіз цього поняття в: Аркадьев М.А. Лингвистическая катастрофа
Тексти Карлоса Кастанеди – вперше українською мовою – вийшли у видавництві Terra Incognita