Стирання, витіснення

Прем’єра книжки Ґжеґожа Ґаудена «Львів – кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918» відбулася 23 травня 2019 року на Варшавському книжковому ярмарку.

А на світовій прапрем'єрі видання у Дрогобичі з автором розмовляли Віра Меньок та Павел Прухняк.

 

 

Ґжеґож Ґауден за освітою юрист та економіст. Колишній діяч та журналіст «Солідарності» у Познані. 13 грудня 1981 року був інтернований. У 1984–1993 роках перебував на еміграції у Швеції. Після повернення до Польщі був видавцем преси. В 2004–2006 роках – головний редактор газети «Rzeczpospolitа», а в 2008–2016 – директор Інституту Книги у Кракові.

 

Польський погром єврейського населення відбувся 22–23 листопада 1918 року. «Львів – кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918» – перше поглиблене дослідження, присвячене тим подіям, які в польських історичних працях або повністю відсутні, або зараховані до хвилі грабунків, учинених здебільшого українськими та єврейськими (!) бандитами та дезертирами з австрійської армії в охопленому воєнним хаосом місті.

 

Існує також інша, польська версія подій, яка звинувачує євреїв у нападі на польських солдатів, котрі мусили оборонятися.

 

Ретельний опис погрому у Львові показує, що саме легендарні оборонці Львова разом з солдатами відсічі, котра прибула з Кракова і Перемишля, становили основну групу ініціаторів і винуватців погрому. Це вони вранці 22 листопада 1918 року розпочали грабунки, ґвалти й убивства у єврейській дільниці Львова, де мешкало близько 70 000 євреїв.

 

До погрому практично одразу долучилось польське населення Львова, в тому числі представники найвищих верств суспільства.

 

«Я знав про цей погром раніше, але не знав подробиць. Знав і не знав. Забув. Так було зручно – знати, але іноді могти не знати. Тепер не знати буде складніше (…).»

Адам Заґаєвський

 

 

Світова прем’єра книги Ґжеґожа Ґаудена у Дрогобичі в рамках літературно-мистецького проекту «Друга Осінь», 20 листопада 2018 року, зліва направо: Віра Меньок, Ґжеґож Ґауден, Павел Прухняк. Фото: Ігор Фецяк

 

Павел Прухняк: Ґжеґож Ґауден вже багато років є важливою постаттю польської культури. Маю на увазі його участь в антикомуністичній опозиції 80-х років у Польщі, час, коли він був головним редактором «Rzeczpospolitej» – однієї з найважливіших загальнопольських газет на той час. Думаю також про роки, коли він успішно керував Інститутом Книги. Тут – у Дрогобичі – думаю також про дуже багато конкретних доказів любові Ґжеґожа Ґаудена до Шульца і до цього міста, але також, як переконаний, – любові до України, безсумнівно й до Львова.

 

Книжка, про яку Ґжеґож Ґауден, сподіваюся, розповість нам більше, стосується власне Львова сто років тому.

 

У моєму відчутті – це книжка, яка намагається торкнутися випаленої плями в історії польської боротьби за незалежність, намагається вслухатися у холодну ворожу тишу, що запала 22 листопада 1918 року, коли над Львовом підняли польський прапор і одночасно розпочався погром львівських євреїв.

Чи добре я розумію, що це оповідь про саме таке випалене місце в історії Польщі і про цю ворожу тишу?

 

Ґжеґож Ґауден: Ти влучно це назвав, бо книжка з’явилася тому, що я відкрив цю порожнечу, і коли б мав сказати, чому написав цю книгу, то навів би багато причин. Насамперед була така найпростіша річ, як цікавість. Цікавість, чому польська історія прослизає над днем здобуття Польщею незалежності у Львові, бо саме так трактують 22 листопада – як перший день цілковитої польської влади у Львові.

 

Послідовність подій така, що сьогодні маємо 20 листопада і саме в цей день сто років тому до Львова прибувають польські військові загони з Кракова і Перемишля під командуванням підполковника Міхала Токажевського- Карашевича. Наступного дня вони розпочинають боротьбу з українськими загонами. Українська розвідка доповідає українському командуванню, що наближаються наступні, ще більші польські підкріплення. Тоді українське командування ухвалює рішення негайно вивести українські загони зі Львова, аби не дати себе оточити, інакше вони будуть приречені на поразку й капітуляцію. Увечері 21 листопада українське командування видає наказ про евакуацію, і декілька тисяч українських солдатів протягом кількох годин покинули місто, вийшовши з нього вулицею Жовківською. Залишається лише польська армія, польські загони.

 

Прочитаю короткий перший розділ – він найкраще описує те, що сталося тієї ночі.

«У п’ятницю 22 листопада 1918 року, в темряві на світанку, о 5:30 Маврицій Іґнаци Бачес, який мешкав у центрі єврейської дільниці Львова на вулиці Божничій, 24 [нині вул. Сянська – В.Ф.], на розі Смочої [нині Підмурна – В.Ф.], зі своєї трикімнатної квартири на другому поверсі почув мелодію «Іще Польща не загинула», яку хтось грав на вулиці на акордеоні. Відтак долинули крики наказів відчиняти ворота і грюкання у ворота навколишніх кам’яниць. Бачес не міг припустити, що мелодія майбутнього гімну Польщі, крики польською мовою і грюкання у ворота – це початок погрому. Тоді, наприкінці ночі, не міг собі навіть уявити того, що чекало на єврейську дільницю Львова в найближчі дві доби. Однак мусив мати погані передчуття, оскільки після цілоденних польсько-українських сутичок він, дружина й четверо дітей не спали цілу ніч. Він свідчив: «Ми були напоготові повністю одягнені».

Це його свідчення, складені в Єврейському рятунковому комітеті у 1918 році.

«За десять хвилин до цього, 22 листопада 1918 року о 5:20, польські військовики поручник Роман Абрагам та хорунжий Юзеф Мазановський піднялися на вежу львівської ратуші. Зірвали встановлені там 1 листопада 1918 року українські прапори та вивісили польське знамено. Це не була позбавлена реального політичного значення резолюція міської ради з 20 жовтня 1918 про приєднання Львова до Польщі. Це був знак фактичного військового і політичного переходу влади у Львові до поляків. Повної влади в місті. Вперше від 1772 року».

 

І тепер ще останній фрагмент цього розділу:

«Сухо звучать свідчення Симона Кандля з Краківської площі, 10 про те, що в його помешканні, в уже польському Львові, зробив польський військовий патруль у п’ятницю вранці 22 листопада 1918. Військові затримали його на вулиці близько 8:30 і змусили відвести до свого дому: «[…] вдома напали, побили, погрожували [нерозбірливо – Ґ.Ґ.] пострілами, револьверами і розбили дружині голову, а доньці відтяли пальці на руці злісно знищили домашнє майно […]».

Симон Кандль на одному диханні назвав відтяті пальці доньки (ймовірно так солдати зняли її персні) і знищені предмети домашнього вжитку. Якій із цих дій бандитів більше підходить визначення «злісно»?

Можливо, відсутність коми у реченні про відрізання пальців доньки і знищення майна – це помилка особи, що вела протокол. А можливо – це найвірніший запис свідчень людини, яка розповідає про кінець світу».

Спільна молитва в інтенції Бруно Шульца на місці його загибелі – початок щорічного літературно-мистецького проекту «Друга Осінь», що відбувається у Дрогобичі в роковини загибелі Шульца, 19 листопада 2018 року. Фото: Ігор Фецяк

 

Віра Меньок: Ґжеґоже, як сталось, що ти почав опрацьовувати цю тему?  Як усе розпочалося?

 

Ґ.Ґ.: Було кілька моментів, але пам’ятаю, що переломним серед них була фотографія спаленої синагоги з 1918 року. Одного вечора ми сиділи разом з Андрієм Павлишиним у моєму улюбленому місці у Львові, яке називається «Дзиґа», і я переглядав львівський часопис «Ї». Побачив цю фотографію і кажу Андрієві: «Поглянь, це спалений костел». Ця архітектура, дуже схожа на львівський маньєризм, нагадувала костел бернардинів. Андрій відповів, що це не костел, а синагога. І на моє наступне питання, чи це німці спалили, він відповів: «Ні, це спалили поляки у 1918 році». І тоді я відчув, як загуділо в моїй голові.

 

Відтак Андрій додав, що ця синагога вже не існує. Євреї відбудували її після 1918 року, але німці повністю її знищили під час ІІ світової війни. І тієї ночі ми пішли на Замарстинів. Ніколи цього не забуду. Андрій показав мені місце, де була ця синагога, розповів про цю дільницю.

 

Я почав шукати хоч якісь сліди в книжках і всюди натрапляв на загальні описи. Наприклад, про те, що після виходу українських загонів в єврейській дільниці настали якісь сумні події, з’явилися дезертири, бандити і т.д. І що потім Польщу і поляків звинуватили в погромі, що перша публікація про львівський погром вийшла друком у Відні 30 листопада 1918 року в „Neue Freie Presse” і там подано драматично завищену, вигадану кількість жертв, тобто від 2,5 до 3 тисяч смертельних жертв.

 

Чим довше я цим займався, тим цікавіші деталі почали з’являтися. Виявилось, що до Львова приїздили дві урядові комісії з Варшави. Перша урядова комісія була ще наприкінці листопада – на початку грудня 1918 року і через три тижні повернулася до Варшави з готовим рапортом, який у Польщі ніколи не публікували перед війною. Цей рапорт опублікували лише в 1984 році в невеличкому часописі Польської Академії Наук.

 

А в січні 1919 року прибула друга Надзвичайна урядова слідча комісія, яка мала з’ясувати перебіг подій у Львові. Головою комісії призначили суддю Найвищого суду Зиґмунта Римовича. Римович провів у Львові три місяці і підготував рапорт, який також ніколи не був опубліковий у Польщі. У львівських архівах я знайшов частину матеріалів, які зібрав Римович.

 

Парадоксальним є те, що рапорт Римовича недоступний польською мовою. Він зберігся лише англійською і перебуває в бібліотеці Американського Конгресу. Міністерство закордонних справ Польщі зробило його переклад англійською та передало американській комісії Моргентау.

 

І тут ми доходимо до ще однієї справи – існує чотири закордонні та два польські рапорти з досліджень випадків у Львові і погромів у Польщі в першій половині 1919 року. Після війни у Польщі рапорт Моргентау було опубліковано польською мовою лише в одному невеличкому науковому бюлетені. Перед війною в 1921 році ендеки опублікували у Львові рапорт Самуеля з підзаголовком, що це документ єврейської антипольської акції. Усі шість рапортів я докладно подаю у своїй книзі, аналізую їхній характер, дані, що в них містяться і т.д.

 

З погляду Польщі, на порозі двадцятих років ці події були надзвичайно важливі, тому що в Парижі тривала конференція, і декларація Бальфура з листопада 1918 року проголошувала, що при визначенні кордонів майбутніх незалежних держав братиметься до уваги їхнє ставлення до єврейського населення і т.д.

 

Польща домагалася визнання Львова та східної Галичини за собою, Україна також мала право на ці землі. І раптом з цієї території надходить інформація про вчинений поляками львівський погром, відтак про ще кілька погромів в інших частинах кресів.

 

Обкладинка книжки Ґжеґожа Ґаудена

 

Польський уряд володів певною інформацією. Знав, що потрібно спростувати кількість жертв і мінімізувати політичні втрати.

 

Втрати було успішно мінімізовано. Тодішня польська дипломатія здійснила практично неможливу операцію. Одна частина моєї книжки називається  «Семантика погрому», адже польський уряд зробив усе можливе, аби слово  «погром» зникло з рапортів про тодішні події у Польщі.

 

Слово «погром» мало жахливе значення у західній Європі і тому відбулась надзвичайна операція. Закордонних представників переконали, що слово «погром” у польській мові має інше значення, ніж у російській, тож події, що мали місце в Польщі – це не були погроми.

 

Більшість комісій, включно з Моргентау, прийняли таке трактування. Я все це показую, бо це насправді вельми інтригуючий семантичний прийом, який мені вдалося реконструювати.

 

Львівська влада, своєю чергою, заборонила вживати слово  «погром» Єврейському комітетові допомоги жертвам погромів. Коли Єврейський комітет звернувся до військової влади з проханням зареєструвати статут, то йому наказали усунути слово  «погромів», тож було введене слово  «розрух», проте з часом слово «розрухи» також стало неприйнятним для влади. Остаточно назву змінили на Єврейський рятунковий комітет.

 

П.П.: Твоя книжка починається з докладного опису фотографії спаленої синагоги, фотографії випаленого місця. Ти описуєш цю картину так: спалений будинок синагоги, сліди від сажі на сусідніх кам’яницях. І далі, в процесі оповіді, з’ясовується, що фотографій, які могли б унаочнити й задокументувати те, що тоді сталося, є дуже мало, всього декілька…

 

Ґ.Ґ.: Я бачив три фотографії цієї спаленої синагоги. Також є світлини, що були опубліковані у Відні після погрому в 1919 році. І все. Думаю, що справді більше немає.

 

П.П.: Ці нечисленні фотографії мовчать, вони – мовчазне свідчення. У них і над ними лежить тиша. Немає свідків, з якими ти міг би поговорити. Цей простір також заповнений мертвою тишею. Ти не мав змоги поговорити ані з тими, хто брав участь у цих подіях, ані навіть з тими, у чиїй пам’яті могли зберегтися спогади найближчих. Усіх їх убито. Практично всі загинули під час Голокосту, в рамках операції Райнгард, двадцять з лишком років після погрому у Львові. Що залишається? Певним слідом того, що сталося, є документи, щоправда документи не найкраще передають правду про реальні події. Документ завжди складає чиновник для іншого чиновника. Документ змінює розповіді свідка на зізнання – написані чиновником, котрий знає, що це читатиме інший чиновник. Та й самі свідчення часто більше говорять про свідка, аніж про події.

 

Переконаний, що ти добре все це відчуваєш. Щойно ми почули фрагмент книжки, який показує, як чуйно ти працюєш з розповідями свідків, як уважно до них приглядаєшся. Вмієш побачити відсутність коми. І з цієї відсутності коми, яка спричиняє, що невідомо, якою є атрибуція слова „злісно”: чи злісно відтяли пальці з перснями доньці, чи злісно знищили домашнє майно, – ти виводиш температуру того, що свідок хоче повідомити. Саме ця вловлена температура – ця підшкірна гарячка, цей симптом хвороби – видається мені найглибшою, найзворушливішою правдою про те, що тоді сталося.

 

Розкажи більше про свою роботу з документами, з архівами.

 

Розмовляють Ґжеґож Ґауден та Павел Прухняк: під час презентації книжки. Фото: Ігор Фецяк

 

Ґ.Ґ.: Найважливішим було взагалі дізнатися, чи існують документи. Я знайшов сліди, що ці документи є у Львові.

 

Пішов до львівських архівів з Андрієм Павлишиним, за що я йому вдячний, бо тоді він мені дуже допоміг переглянути українські каталоги. Я отримав стос папок і коли я їх відкрив, то просто остовпів. Почав переглядати ці папери і побачив, що до більшості з них ніхто переді мною не заглядав.

 

У цих папках були свідчення жертв і свідків, записані Єврейським рятунковим комітетом. Не чиновниками. Є також документи, складені чиновниками, але пізніше. Євреї не мали навіть найменшої довіри до польської влади. Вони бачили у натовпі поліцейського-грабіжника – раніше австрійського, тепер польського, бачили чиновників, бачили військових. І як після цього вони могли йти до польських військових служб скаржитись на військових? Єдине місце, яке вони вважали надійним для складання свідчень, був Єврейський рятунковий комітет. До нього входили визначні юристи, серед них був Тобіаш Ашкеназе. Я бачив, що часто ці протоколи поквапом складали якісь інші люди. Ці свідчення записувались дуже поспішно. Часто це вже вибляклі рукописи, окремі з них пізніше передруковані на друкарській машинці.

 

Те, про що питаєш, було таким особливим тому, що ці зізнання іноді складаються з лише одного речення, але мають в собі надзвичайну силу. Прочитаю кілька таких фрагментів:

 

 «Нападники увійшли до кухні і наказали нам стати в ряд. Вимагали грошей та золота. Офіцер вистрелив в Альтмана, а солдат застрелив мого батька».

 

Три речення.

(Ґауден замовкає)

 

П.П.: Наступний фрагмент?

 

Ґ.Ґ.: Мені трохи важко читати, хвилинку…

«Нападники кричали: Дякуйте Богові, що ми вас не вбиваємо. Ми прийшли до євреїв і вони хотіли нас вбити, тепер ми маємо право вас катувати».

Це повне свідчення Мошеля Кесслера з вулиці Сонячної, 44.

«Коли ми звернулися до Др. Медейського, аби він допоміг помістити пораненого в шпиталі, п. Др. М. відповів, прошу Пані, для євреїв немає місця в державному шпиталі, зрештою, євреї заслужили собі на це».

Ррозповідає Леон Блауер  з вулиці Сербської.

«Не гасили вогонь, бо солдати не дозволяли і стріляли». 

Це повне свідчення Сури Ґуттмана з вулиці Старозаконної, 5.

І короткий запис з одного речення без підпису:

«Патруль, якого я знайшов і попросив викликати пожежну службу, відповів: Не для того підпалювали, аби гасити».

Залізна логіка.

 

Часто це малі картки, написані поспіхом, часом передруковані на друкарській машинці, але трапляються й довші свідчення. Деякі з них цитую, деякі – описую.

 

П.П.: Говориш про розпалі картки, про майже знищену, крихку матеріальну субстанцію цих документів. І справді – все це невдовзі розсиплеться, зітліє, вже не буде доступним. Ці записи говорять про те, що сталося сто років тому, приблизно три покоління назад – тобто стільки, скільки триває природна, міжпоколінна трансмісія пам’яті. В живій пам’яті маємо щонайбільше оповіді дідусів – давніші події, навіть родинні, стають для нас віддаленою історією, розсипаються нам поміж пальцями, зникають. Згадую про це, аби наголосити, що своєю книжкою, своїм писанням, розмірковуванням береш відповідальність за збереження пам’яті, за її трансмісію, за виведення з тіні й підтримання пам’яті про те, про що б ми охоче забули. Але треба пам’ятати. Пам’ять – це обов’язок. Про листопадовий погром у Львові 1918 року було б дуже легко забути. Вистачило б ще двадцять років мовчання. Вже немає свідків. Документи невдовзі розсипляться. Сьогодні вже мало хто в змозі визнати пам’ять про ті події за свою, взяти за неї відповідальність. Ця книжка є актом пам’яті. Є зворушливим, глибоко людяним актом пам’ятання. І також актом відваги.

 

Ґ.Ґ.: Думаю, що ця книжка зустрінеться зі спротивом, тому що я не міг розповісти про погром, не розповідаючи про польсько-українські сутички. Вони передують погромові і я мусив до них звернутися.

 

Вони не становлять основну частину книжки, але я мусив показати певний процес, який відбувався у Львові і був підготовкою польських націоналістів до погрому під час цих сутичок. Польськими загонами командував капітан Мончинський, який ненавидів українців, був радикальним ендеком і запеклим антисемітом.

 

Він видавав єдину на той час польськомовну газету  «Pobudka». Описую в книжці зокрема публікацію з 15 листопада, яка була прямим закликом до погрому.

 

Тому – після прочитання усіх доступних матеріалів: спогадів захисників Львова, спогадів генерала Роя, який був командуючим відсічі Львова, та інших спогадів – я не маю жодного сумніву, що відповідальним за погром є саме Мончинський.

 

Моя теза збігається із тим, що я знайшов у щоденниках Мацея Ратая, відомого селянського політика, народженого під Львовом:  «Я бачив п. Мончинського, який проїжджав на авто через ринок і поблажливо всміхався на вигляд сцен, про які я розповів. Не можу забути і пробачити йому той день і ту усмішку!». Ратай бачив Мончинського 22 листопада, коли той оглядав погром.

 

Мончинський лежить на головному місці цвинтаря захисників Львова. Це людина, яка в перший день погрому із задоволенням дивилася на те, що відбувається на ринку. Грабунки єврейських крамниць і знущання над євреями. Отримавши наказ від генерала Роя про негайне впровадження дисциплінарного суду, він його не виконав. Не зробив нічого, аби зупинити погром.

 

Лише увечері на другий день погрому він видав наказ про введення дисциплінарного суду, але розклеїв його лише на третій день, тобто вранці 24 листопада.

 

 

Вранці, на другий день погрому, він видав і розвісив у Львові особисте звернення до єврейського населення, яке насправді було адресоване полякам і закликало до продовження погрому! Звинувачував євреїв у тому, що вони воювали на боці українців, що кидали сокирами, обливали окропом польських вояків і т.д. І стверджував, що те, що відбувається – справедлива відповідь польського населення.

 

Мончинський, закомплексований провінційний учитель, підофіцер австрійської армії, отримав визнання як визначного польського командира, бо ендеція (Народно-демократична партія Польщі) потребувала героя, аби почати боротися проти Пілсудського. Я наводжу та демаскую окремі його брехні.

 

 

Спільна молитва в інтенції Бруно Шульца на місці його загибелі – початок щорічного літературно-мистецького проекту «Друга Осінь», що відбувається у Дрогобичі в роковини загибелі Шульца, 19 листопада 2018 року. Фото: Ігор Фецяк 

 

В.М.: Ніхто й ніколи в Польщі про це не писав?

 

П.П.: Точно немає жодного окремого польського видання, присвяченого цим подіям. Нещодавно я розмовляв з професором Даріушем Лібьонкою – видатним знавцем цих питань, – і він сказав мені, що якщо й згадується про львівський погром у листопаді 1918 року, то завжди він становить елемент якоїсь більшої цілості, через що, гадаю, ця жахлива й болісно символічна подія втрачає свою силу, стає різновидом інциденту, перетворюється на елемент більшої структури, на чергове коліща машини історії.

 

Ґжеґоже, ти пишеш, що книжка, про яку ми говоримо, певною мірою народилася з недовіри і що саме писання поступово долало твою недовіру. Розкажи більше про цю недовіру, чого вона стосувалася?

 

Ґ.Ґ.: Мені складно відтворити відчуття кількарічної давності. Я не мав сумнівів, що Львів у ті часи був для Польщі важливішим культурним осередком, ніж Варшава, Краків чи Вільнюс. Це був центр польської культури, польської науки, з огляду на особливі умови, створені Австро-Угорщиною. Уся адмістрація була в руках Польщі, львівська еліта була польською, практично все важливе було польським.

 

Мені було складно зрозуміти те, що польські католики-анальфабети з-під Єдвабного пішли спалювати євреїв у 1941 році.

 

Але ще складніше мені було зрозуміти те, що польська еліта Львова двадцять років до цього пішла катувати і грабувати євреїв, або принаймні з задоволенням спостерігати за тим, що відбувається на вулицях. Для мене це було незбагненне. У перший день здобуття незалежності. Це має неймовірно символічний характер.

 

22 листопада 1918 року у Львові немає НКВС, немає СБ, як у Кельцах у 1946 році, немає СС чи ґестапо, яким приписують відповідальність за злочин в Єдвабному в 1941 році. Є лише поляки! З п’ятитисячною армією на місці. І на тому місці відразу розпочинається погром, відразу! Жодної години зволікання.

 

Як тільки українські загони покинули місто, польські військові частини входять до єврейських дільниць, починають грабувати і вбивати, ґвалтувати.

 

Ця перша мить здобуття незалежності після ста сорока шести років неволі перетворюється на якийсь карнавал польської жорстокості. Там присутнє символічне насилля, спалення синагог, рубання шаблею Тор, витягнутих зі шаф. Польські жінки і польські солдати ходять одягнені в парохету – тканину, якою прикривають шафи з Торою. З одного боку, це грабіж, ґвалт, а з іншого – символічне насилля і приниження євреїв.

 

Що це означає? Чи в цьому мала полягати польськість? Це питання я ставлю наприкінці. Ключове речення спало мені на думку місяць тому.

 

 «22 листопада 1918 року у Львові Пан Тадеуш убив Янкеля».

 

Кінець брехливої ідилії. Увесь міф ХІХ століття про Річ Посполиту, що стане раєм для усіх мешканців, закінчився у Львові докладно в перші години незалежності.

 

У цьому моя теза: все, що від кінця XIX століття зробили ендеція і польський католицький костел для створення символа найбільшого ворога всього польського, яким є євреї, принесло свої плоди у Львові 22 листопада 1918 року.

 

Показую публікації, книжки, що з’явилися раніше, які постійно готували поляків до того, що з євреями слід поквитатися. І в перші години незалежності поляки не пішли мститися українцям, з якими воювали протягом трьох тижнів. І слава Богу, що не пішли. Але пішли до єврейської дільниці не тільки грабувати, а й продемонструвати своє символічне насилля, свою етнічну і релігійну ненависть. І своє презирство до євреїв.

 

Це все неможливо пояснити лише військовою деморалізацією. У березні 1919 року великопольські повстанці з Познані приходять до Варшави й відразу вирушають до єврейських дільниць, де вчиняють погром. Пізніше приходить армія Галлера, яка робить те саме. Я цитую рапорти поліції, яка пише розпачливі листи до влади з проханням надати їм якісь повноваження, бо вони не можуть упоратися з п’яними польськими солдатами, котрі щоденно б’ють і грабують євреїв.

 

Той львівський погром тривав до половини 19-го року, з різними ступенями посилення.

 

П.П.: Вражаюча сила твоєї книжки полягає зокрема в тому, що в ній конкретизується фразеологізм   «перші хвилини свободи». Того дня о 5:20 вранці на вежі львівської ратуші піднято польський прапор, о 5:30 починаються перші грабунки, починається погром. Минуло десять хвилин, десять хвилин вільної Польщі у Львові – цього було достатньо.

 

Приголомшливе враження справляє також ця сильна теза, висловлена в реченні:  «22 листопада 1918 року у Львові Пан Тадеуш убив Янкеля». Це речення ще більше вражає тому, що серед ключових героїв  «Пана Тадеуша» –  польської народної епопеї, однією з небагатьох постатей, які готові до реальних, послідовних дій для здобуття Польщею незалежності, є Янкель – польський єврей. Норвід писав, що в поемі Міцкевича лише Янкель є важливою і серйозною постаттю. Саме Янкель під час весілля Зосі й Тадеуша, у фінальній символічній сцені, під час свого віртуозного концерту на цимбалах, об’єднує всі патріотичні сюжетні лінії, що створюють матерію польськості в „Панові Тадеушу». Янкель у Міцкевича є символом польського патріотизму і саме тому речення про те, що Пан Тадеуш убив Янкеля, звучить особливо драматично.

 

Але на цьому не кінець. Це речення доводить певну гнітючу тезу, яка виразно звучить в кінці книжки, хоч висловлена вже на початку, в інтродукції. Отож, в одному з початкових фрагментів книжки з’являється згадка з 1979 року. Ґжеґож Ґауден був тоді студентом у Цюриху, приходить на зустріч польської діаспори, де зустрічає старшого чоловіка – поляка, емігранта. Коли цей старший чоловік дізнається, що його співрозмовник приїхав з Польщі, каже: «Студент, студент, коли я був перед війною студентом у Львові, але ж ми тих євреїв лупцювали».

 

Ґ.Ґ.: Це були перші слова людини, яка вперше в житті мене бачила.

 

П.П.: Зіставлення цих речень – про вбитого Паном Тадеушем Янкеля і про довоєнне  «лупцювання євреїв» польськими студентами – добре унаочнює гнітючу правду про те, що генетичний код польськості, яка відродилася в структурі польської держави в 1918 році, заплямований не лише листопадовим погромом у Львові, а й тим, що стояло за словами, сказаними в 1979 році польським емігрантом зі Львова. Стояло за цими словами протягом майже сорока років і надалі добре почувається, постійно нас отруюючи.

 

Для того, аби сьогодні відкрито говорити про це в Польщі, потрібна відвага. Така відвага – відвага чесно називати речі своїми іменами, відвага збереження пам’яті – виростає із почуття відповідальності, із відчуття, що або ти чесний, або ти ніхто. Пам’ять є обов’язком – пам’ять і правда. Ця книга нагадує і про це.

 

Ґ.Ґ.: З вашого дозволу прочитаю на завершення ще один фрагмент:

 

 «Чоловік мав біло-червону пов’язку на рукаві цератової куртки. Високий, сильний, зі шрамом на черствому обличчі. Так Аделя Нойєр описала вбивцю свого брата.

 «[…] убивця мого брата присів і досконало грав на фортепіано […]. Мабуть, убивця був інтелігентною людиною з вищих сфер, якщо я, що сама граю на фортепіано, оцінюю його гру як цікаву […]».

Фортепіанний концерт тривав у заціпенілій від страху кам’яниці майже півтора години і був мистецькою кульмінацією нападу. Чоловік у цератовій куртці грав, два інші танцювали.

 «23/ХІ. 1918 о 9 ранку прийшли 3 легіонери» – свідчить Нойєр. Командував ними чоловік у цератовій куртці. Напали на будинок на вулиці Шпитальній, 21 в суботу, на другий день погрому.

Нападники вибили шиби в дверях і вікнах помешкання Нойєра. Відтак увійшли до будинку. Там піаніст відібрав у пані Нойєр біжутерію, яку вона ховала на грудях, і розбив обличчя жінки руків’ям револьвера. Вибив їй зуби.

На прохання Нойєра перестати бити його дружину, той взявся за його тестьову, матір пані Нойєр, стареньку жінку. Поранив її».

Аделя Нойєр свідчила, що вона й інші присутні в помешканні цілували піаністові руки й ноги, благали, аби не вбивав…».

 

(Ґауден замовкає. Згодом відзивається.)

 

Перепрошую, не можу далі читати...

 

Дрогобич, 20.11.2018

 

Світова прапрем’єра книжки Ґжеґожа Ґаудена, у рамках щорічного літературно-мистецького проекту «Друга Осінь»: на 76-ті роковини загибелі Бруно Шульца. Листопадові читання: культурологічна конференція (бібліотека ім. В’ячеслава Чорновола)


Запис розмови, опрацювання та переклад українською мовою: Валентина Фольц
Фото: Ігор Фецяк

 

 

07.06.2019