Уляна Галич

Війна є одним із найпотужніших генераторів справжньої, якісної поезії, вимовленої та вимоленої з нутра, з глибини рефлексії, з усього того, що творить щоденну побутовість конкретного людського індивіду й загальний горизонт позиціонування спільноти.
Наука переживання найгірших часів – це те, з чим добре ознайомлений Прохасько, про що засвідчує його генетична пам'ять, його візії формування себе-як-концепції: «в дитинстві я був переконаний, що мені страшенно пощастило, бо я є українцем».
Вірші Власенко – сакралізовані текстуальні одкровення, майже на межі з ритуальними замовляннями, урочисті і доволі прості за вибором внутрішньої авторської лексики та загальної конотації, але разом із тим, не позбавлені певного прихованого змісту.
Чому в декого виростають крила, а у когось – ні? І що робити отим, крилатим, у світі, який буває занадто жорстоким до всіх «не таких»? Та й чи існує оцей умовний поділ на окрилених і не, чи, може, усе залежить від обраної оптики і чітко сформульованого наміру – літати?
Література тут присутніє, виступає універсальним знаменником і кінцевою метою, адже чим є акт творення цієї книжки – як не рішучим і безкомпромісним проривом глибоко в аннали вкраїнського письменства? А також в його сучасну історію, а відтак – і у вічність. Мета амбітна, але гідна поваги й цілком здійсненна, урешті.
Галина Крук чимало уваги приділяє темі буття, осмислення його як персонального дива, як екзистенційного феномену, як способу увічнення тимчасової індивідуальності попри відчуття певного соціального трагізму.
21.08.21 | Львів | Штука
Книжку Вольвача не назвеш зітканою з оптимістичних замальовок. Радше це – документ епохи, зліпок темних, тривожних, буремних часів, якийсь певний культурно-ментальний дискурс, виразником якого є й літературна спільнота.
Це та поезія, котра не цурається романтизму, хоча, здебільшого, її визначають як неомодерністську, а сама вона існує, радше, як не обмежений стилістичними рамками факт, простір абсолютної творчої свободи і невимушеної комунікації із читацькою авдиторією.
Світ, у якому не говориться про незручні теми, у якому замовчується насильство, біль, образи, у якому культ мовчання побутує над усім іншим – цей світ-у-якому-не говориться, світ, де упосліджені позбавлені голосу, – він вже залишається у минулому.
Усі контраверсія й напруга, кітч і драматургія зосереджені у постатях двох жінок, однаково самотніх, божевільних і прекрасних. Режисер розгортає абсурдну, але водночас притчеву оповідь, надає їй універсального звучання, поза координатами статі, місця, часу.