Уляна Галич

Світ, у якому не говориться про незручні теми, у якому замовчується насильство, біль, образи, у якому культ мовчання побутує над усім іншим – цей світ-у-якому-не говориться, світ, де упосліджені позбавлені голосу, – він вже залишається у минулому.
Усі контраверсія й напруга, кітч і драматургія зосереджені у постатях двох жінок, однаково самотніх, божевільних і прекрасних. Режисер розгортає абсурдну, але водночас притчеву оповідь, надає їй універсального звучання, поза координатами статі, місця, часу.
Збірка «Артерія» – цікавий приклад симбіозу сучасних технологій (використання QR-кодів як інструменту доповненої реальності поширилося й на структуру «Артерії»), поетичної майстерності й музичних інтроспекцій, котрими пронизані сторінки книжки.
Для деяких поетів сила первісного Логосу є саме тим творчим рушієм, котрий опрацьовує і трансформує реальність, зрушує з місця гори і дарує відчуття спокою. Малкович рухається саме цим шляхом, ми ж – бодай на коротку мить – можемо стати його супутниками на цій дорозі.
«Червоні хащі» – книжка про людяність, про вміння залишатися собою навіть у найбільш безнадійних обставинах. Також це текст про стосунки між людьми, вміння вибудовувати ці стосунки, вміння бачити і пробачати іншим те, що важко пробачити навіть самому собі.
Це той випадок, коли поезія ступає на непросту стезю нонконформізму. Частково місія поезії полягає саме у тому, аби відшукати певні межі, й порушити їх. А потім – ще раз, і ще, аж доки межі розсунуться настільки, що стане видно обрій.
 Поет переосмислив досвід метафоричного мовлення з традиції українського фольклорного спадку у форматі власних, доволі дивних та незвичних, навіть готичних у чомусь, психоделічних балад, всуціль тривожних і невротичних, болісних і прекрасних.
Однією з численних і безсумнівних чеснот «Розарію» є потужна й оригінальна образна система, неймовірні метафори, якими буквально пронизана тканина збірки. Малігон – майстриня образів, вона творить їх буквально з повітря, бере із тонких енергетичних сфер, вишкрябує із власного нутра, віднаходить в кишенях і старих заплічниках, поміж забутих паперів та листів.
Римуючи кров із любов’ю, слід бути готовим до того, що можуть закинути профанацію поезії як такої. Магдисюк-Менькач подекуди хибує захопленням оцією надмірною ліричністю на межі з солодкавим пафосом, позбувшись відчуття художньої правди, що є певним ґрунтом під ногами кожного поета.
Градус напруги у цих віршах доволі високий, тут постійно звучить енергія болю, енергія протесту, що супроводжується усвідомленням межової самотності «чужого серед своїх» і всевтрати.