Війна є одним із найпотужніших генераторів справжньої, якісної поезії, вимовленої та вимоленої з нутра, з глибини рефлексії, з усього того, що творить щоденну побутовість конкретного людського індивіду й загальний горизонт позиціонування спільноти.

Наука переживання найгірших часів – це те, з чим добре ознайомлений Прохасько, про що засвідчує його генетична пам'ять, його візії формування себе-як-концепції: «в дитинстві я був переконаний, що мені страшенно пощастило, бо я є українцем».

Вірші Власенко – сакралізовані текстуальні одкровення, майже на межі з ритуальними замовляннями, урочисті і доволі прості за вибором внутрішньої авторської лексики та загальної конотації, але разом із тим, не позбавлені певного прихованого змісту.

Чому в декого виростають крила, а у когось – ні? І що робити отим, крилатим, у світі, який буває занадто жорстоким до всіх «не таких»? Та й чи існує оцей умовний поділ на окрилених і не, чи, може, усе залежить від обраної оптики і чітко сформульованого наміру – літати?

Література тут присутніє, виступає універсальним знаменником і кінцевою метою, адже чим є акт творення цієї книжки – як не рішучим і безкомпромісним проривом глибоко в аннали вкраїнського письменства? А також в його сучасну історію, а відтак – і у вічність. Мета амбітна, але гідна поваги й цілком здійсненна, урешті.

Галина Крук чимало уваги приділяє темі буття, осмислення його як персонального дива, як екзистенційного феномену, як способу увічнення тимчасової індивідуальності попри відчуття певного соціального трагізму.

Книжку Вольвача не назвеш зітканою з оптимістичних замальовок. Радше це – документ епохи, зліпок темних, тривожних, буремних часів, якийсь певний культурно-ментальний дискурс, виразником якого є й літературна спільнота.

Це та поезія, котра не цурається романтизму, хоча, здебільшого, її визначають як неомодерністську, а сама вона існує, радше, як не обмежений стилістичними рамками факт, простір абсолютної творчої свободи і невимушеної комунікації із читацькою авдиторією.

Світ, у якому не говориться про незручні теми, у якому замовчується насильство, біль, образи, у якому культ мовчання побутує над усім іншим – цей світ-у-якому-не говориться, світ, де упосліджені позбавлені голосу, – він вже залишається у минулому.

Усі контраверсія й напруга, кітч і драматургія зосереджені у постатях двох жінок, однаково самотніх, божевільних і прекрасних. Режисер розгортає абсурдну, але водночас притчеву оповідь, надає їй універсального звучання, поза координатами статі, місця, часу.