Літературознавство – це як спорт, якщо немає напрацьованих м’язів, багато що не під силу

Zbruč продовжує публікацію циклу розмов із активними літературними критиками про їхню роботу у минуле десятиліття – час, коли дискусії розгорталися на шпальтах газет і опоненти могли публікувати колонки одне одного. Час, який був не так давно, а водночас, наче у іншому житті. Отож, розмова третя із Наталкою Сняданко.

– Хто був Вашим першим редактором? Із чого почалася Ваша літературно-критична робота у 2000-х?

– Якщо говорити про літературні та публіцистичні тексти, то першим моїм редактором був Юрій Винничук, терпляче читав перші несміливі спроби, робив слушні зауваження, мотивував публікуватися. Перші мої рецензії для часопису “Критика” редагував Микола Рябчук. Обидва редактори правили жорстко і нещадно, але я їм за це дуже вдячна, бо багато навчилася.

Робота у щоденній “Львівській газеті” із 2002 по 2008 роки також була важливим досвідом. Потрапила я туди із середовища “Поступу”, де працювала до того. Коли створили “Львівську газету” (засновники Маркіян Іващишин, Ярослав Рущишин - А.Ч.) мене запросили у відділ культури, і я стала провадити саме рубрику літератури. Особливістю цього видання було те, що культура вважалася важливою, тоді як в інших виданнях зазвичай до публікацій про культуру ставилися як до чогось необов’язкового, а то і взагалі зайвого. Нам вдавалося робити чимало інтерв’ю, детально писати про актуальні події. Пригадую перші розмови із Андрієм Курковим, коли він уже був всесвітньо відомим письменником, а тут його книжки ще навіть не виходили українською. Була дуже гарна розмова із Віктором Морозовим, коли він лише починав працювати над перекладами Гаррі Поттера і розповідав, як складно було знайти українське видавництво для цих книг. Тоді Морозов був відомий ще тільки як “перекладач Коельйо”. Навіть вдалося зробити інтерв’ю із Ліною Костенко, хоча вона дуже рідко погоджується на розмови. 

– Чи можна було у 2000-х прожити на гонорари літературного критика?

– Ну, як і тепер, якщо і можна було, то дуже недовго. Хоча “Критика” тоді платила доволі пристойні гонорари, як і “Дзеркало тижня”. 

– Чому Ви припинили займатися літературною критикою?

– Я припинила писати рецензії через конфлікт інтересів. Адже коли і сама пишеш книги, то критикувати роботу колег якось не дуже етично.

– Чи була критика 2000-х фаховішою?

– Мені здається, що була. Як і сама література.

Тепер наша література розвиває масовий жанр, з’являється все більше текстів, доступних ширшому колу читачів. І це чудово, це означає, що буде краще розвиватися мова, збільшиться кількість видавництв, сама література стане різноманітнішою. Тоді був час елітарної літератури. Мабуть тому, що було дуже мало видавництв і майже ніхто не хотів видавати сучукрліт.

Пригадую свої перші розмови з “Фоліо” про те, що “Колекція пристрастей” – чудовий роман, але точно не продасться. А вже за кілька років ринок змінився, і вони ж почали видавати перші серії сучукрліту: Сергія Жадана, Ірену Карпу і ту ж таки “Колекцію пристрастей”, яку потім не раз перевидавали. З’явилися письменники, які були зрозумілішими ширшому колу читачів. Тексти почали виходити книгами і продаватися у книгарнях. З’явилися перші літературні конкурси, а разом із ними і критики, дискусії, сварки, образи, все те, що називають “літпроцесом”.

–  То виходить, що “література високої полиці” тоді була популярнішою, бо масліт ще не розвинувся?

– Не зовсім так. Просто середовище, яке читало, було значно камернішим, ніж зараз. Читали переважно самі ж літератори, перекладачі, професійні філологи, люди з середовища.

А зараз читають і люди з-поза середовища, взагалі зараз більше читають. Ну, або стверджують, що читають. Наприклад, на останньому “Книжковому Арсеналі" було близько 60 000 відвідувачів. Не знаю, чи всі ці люди справді прийшли туди, щоб купити книги, які потім читатимуть. Можливо, є і такі, яким просто хотілося зробити селфі у модному місці. І це чудово, бо означає, що у суспільстві формуються певні тренди.

У 90-х і 2000-х було по-іншому, таких масових літературних заходів ще не існувало, мало було і видавництв. Зате ще існували літературні журнали. Вони тоді виконували функцію видавництв. Фактично все моє покоління літераторів дебютувало у журналах. Якби не Юрко Іздрик, дай Боже, йому довгих літ, і не його “Четвер”, ніхто із нас би не мав би перших публікацій. І він теж є редактором, який страшенно багато зробив, щоби ми усі писали краще. Редагував, критикував, обирав тексти для публікації. Це була тривала і титанічні праця.

– Тобто у 90-х і 2000-х не було масової літератури?

– Була, але це була ще постсоцреалістична література. Я маю на увазі не її якість, а дозволені жанри: дитяча, історична. Роман Іваничук, Павло Загребельний, це дуже солідний і фаховий масліт, який читають і досі. Та і дитяча література була потужною.

– Яким чином вдавалося працювати для української літератури, коли ще не було державної політики щодо культури?

– Виваженої державної політики у сфері культури у нас і зараз немає. Тож працювати у цій сфері завжди доводилося радше “всупереч”, ніж “завдяки”. Відразу після розпаду СРСР нікого не дивувало, що у держави була сама така, а не інша політика щодо української мови, адже до цього у радянський час усі звикли.

Але і попри відсутність державної підтримки видавнича сфера тоді дуже бурхливо розвивалася, адже такими накладами, як перекладна література українською у 90-ті, зараз книжки не виходять. У суспільстві була цікавість до забороненої радянською цензурою перекладної літератури. Видавали багато і різного, але здебільшого перепродували видані у Росії книги.

Видавництв усе ще було дуже мало, та і продовжував існувати стереотип про те, що українською не вдасться видавати бестселери. Щоб подолати цей стереотип, слід було дочекатися “Гаррі Поттера”.

– Як змінилася роль літературного критика у пострадянський період?

– Радянський час – це період фахової критики, яка була на службі у системи, тобто була ідеологічно заангажованою, як і уся гуманітарна сфера.

У пострадянський період відбувся не лише відхід від ідеологічної заангажованості критики, а й певна її демократизація. Якщо раніше про літературу писали переважно лише фахівці, то тепер так буває далеко не завжди. Відповідно, критика стала менш фаховою, часто це реферативні відгуки, передруки анотації до книги, наївні судження у стилі “сподобалося – не сподобалося”. Звісно, потрібен і такий пласт, особливо для масової літератури. Але хотілося би і фахових та аналітичних матеріалів.

Аби відстежувати певні смаки та писати аналітику, критик повинен уміти трохи більше, ніж “поставити оцінку” письменнику. Він має вміти аргументувати, відстежувати тренди, вибудовувати власну репутацію та авторитет.

Літературознавство – це як спорт, якщо немає напрацьованих м’язів, багато що не під силу. Таке враження складається і від багатьох нинішніх літературно-критичних публікацій – тексти трохи складніші для розуміння просто не під силу критикам.

– Якою є роль критики зараз? Навіщо вона потрібна?

– Якщо критика аргументована і аналітична, то потрібна вона багатьом: це допомагає читачеві та видавцеві орієнтуватися у процесі, а автору –  розвиватися. Мені би дуже хотілося читати рецензії справді авторитетних для мене критиків, які би допомагали краще орієнтуватися у виборі книг. Але таких наразі, на жаль, не бачу. Значно частіше трапляються тексти відверто компліментарні, імовірно, писані на замовлення, або ж просто образливі, коли критик намагається не проаналізувати текст, а якомога болючіше і дошкульніше написати про автора. Читати це нецікаво, та і користі від таких текстів жодної.

– Чи річ лише у низькій оплаті праці критиків?

– Таку думку часто можна почути. Але якби у сфері літератури оплата була вирішальною, то літератури у нас давно би не було, не кажучи вже про критиків. Чи навіть перекладачів. Думаю, що більшою проблемою є відсутність відповідної освіти і компетентності.

Хотілося б, щоб літературний критик ставав відомим не завдяки тому, що його вчергове відфрендили на фейсбуці або забанили за образливі вислови, а за цікаві та змістовні тексти.

– Які найгостріші суперечки у літпроцесі 2000-х можете пригадати?

– Суперечок було багато. Наприклад, чи можна українською мовою писати чи перекладати бестселери. Які теми у літературі є “пристойними”, а яких слід уникати. На які теми дозволено писати жінкам. Адже тоді жінок у літературі було дуже мало і часто все написане ними автоматично зараховували до “жіночої літератури”, до якої ставилися водночас поблажливо і зневажливо як до не надто цінної. Була суперечка про доцільність використання розмовної мови у літературі, про суржик, нецензурну лексику, інші мовні пласти.

– Що найпомітніше змінилося у літературі з появою інтернету?

– Ми досі багато наздоганяємо, надолужуємо, заповнюємо білі плями. У літературі з’являється все більше яскравих дебютів, усе ширшою стає тематична та жанрова палітра, з’являється усе більше перекладів, і це не лише неперекладена раніше класика, або те, що виходить у Росії, а  й нішова сучасна література, яка пишеться і виходить зараз. Роль перекладів на цьому етапі складно переоцінити, адже вони формують відкритість суспільства до нової естетики, до невідомих раніше формальних прийомів, вони розвивають мову і дозволяють поставити власну літературу у ширший контекст. 

Розмовляла Анастасія Чупринська
Фото із сторінки fb Наталки Сняданко