«Дар Гумбольдта» – декларація творчої співпраці, повернення боргів і гімн мистецтву. Гумор, іронія, пошук відповідей на одвічні питання, центральне з яких – життя і смерти, любов до життя, відчування драматичної комічности ситуацій і диспозицій, з яких воно зіткане, – така візитка американця Сола Беллоу.

Медіа-фейки — це ті ж маніпулятивні технології, які використовували й перед Другою світовою війною та перед війною на Балканах — коли одна сильна група людей поширює жахливі новини, аби зманіпулювати не такою стійкою та впевненою групою людей.

Можна і треба говорити про виразну тенденційність інтерпретаційних ходів Веннера, але він робить це так, що у читача постає питання за питанням, цей каскад зумовлений цікавим поворотом думок автора. Те ж стосується і його роздумувань, заходів углиб японської чи грецької культур та історії самураїв чи Спарти.

Якби не Тисмениця, не було би ні Лишегиного Сходу, ні Заходу. Ні самого Лишеги. Ні його поезії. Найкращий спогад про поета – вірш, написаний ним, озвучений нами. 

Стурбована тим, що глядачі можуть не вміти бачити мистецтва, Дебора вчить, як дивитися на сучасну картину, ретельно пояснює ази прикладної естетики, розробляє її своєрідну методологію.

«Кохання – це форма божественного спʼяніння, яку може спробувати кожен із нас». Як і читання...

Щоб зрозуміти тоталітаризм без політологічного бекґраунду, іноді достатньо лишень зазирнути на кухню пересічних жителів цих країн, придивитись уважніше до відсутності свіжих фруктів, комфорту, особистого простору.

У Румунії зараз добрі часи для мистецтва, є багато фестивалів, поетичні журнали, читання збирають чимало слухачів, молодь намагається поєднувати літературу, перформенси, діджейську діяльність, візуальне мистецтво, шоу, музику і відео. Загалом бути поетом дуже модно.

Прибрати патріархальні установки з жіночих голів — найскладніше завдання. З постколоніальної теорії ми можемо виснувати, що жінка бачить себе в дзеркалі такою, якою її сконструювали. Її визначають інші.

Жіноча література – це таки завжди апофатичне. Коли я писала монографію, говорила про те, що жіноче — це не-чоловіче, не-централізоване, не-підтримуване, не-інституціалізоване. А тепер я думаю що це — нещасливе. Я не можу знайти в жіночих текстах щастя.