Це не ще одне видання про пропаганду, маніпуляції та фейки і не спроба описати  інформаційні війни. Це про те, як пропаганда прагне сформувати наші найглибші думки та почуття — ще до того, як ми встигнемо вдатися до опору

«Червоні хащі» – книжка про людяність, про вміння залишатися собою навіть у найбільш безнадійних обставинах. Також це текст про стосунки між людьми, вміння вибудовувати ці стосунки, вміння бачити і пробачати іншим те, що важко пробачити навіть самому собі.

«Екземпляри ХХ. Літературно-мистецька періодика ХХ століття» – проєкт, спрямований на вивчення знакових періодичних видань про літературу і мистецтво XX століття, які виходили на території України або створювались українцями діаспори.

Цирцея не хоче належати до тих, серед кого народилася і виросла, вона відкидає ідею фатуму і призначення, вона спростовує свою «божественну природу», щоб згодом підважити і «жіноче буття», ширше – вона протистоїть тому, щоб біологія/фізіологія визначала її долю.

Пісня на його слова «Намалюй мені ніч» стала не просто джазовим хітом, а одним з символів шістдесятництва, того руху українського спротиву русифікації, до якого письменник був належний своєю багаторічною активною творчістю.

Донедавна події Революції на граніті не були предметом зображення української романістики. Ситуація змінилася приблизно рік тому, коли у світ вийшов роман Оксани Луцишиної «Іван і Феба». Приблизно третина роману присвячена подіям того сплеску громадянської активности, що мав місце в Києві у жовтні 1990-го.

Маленька команда з Луцька дала письменникам та читачам усвідомлення того, що література не може бути зустріччю в Zoom. Адже література – це щось настільки метафізичне, що потребує сакрального існування поза межами цифрових технологій для того, щоб продовжувати жити.

За роки війни вже написано 660 книжок на воєнну тематику. Перу ветеранів належить 146 книг. Пишуть про все, основна тема — людина на війні. Такої літератури бояться. Та чи потрібна вона пересічному читачеві і як її популяризувати попри відштовхувальний зміст?

Розмова заходить про нью-йоркську погоду. Коли Патті Сміт розповідає про сонячні дні, хочеться подумки прогулюватися місцями, де вона блукала 60 років тому. Про які вона згадувала в своїй книзі «Просто діти». Хочеться зазирнути до книгарні «Strand and Scribner’s» на Мангеттені, де вона працювала, повернути на Холл-стрит та Клінтон-стрит, чекати на зустріч з Ворголом десь біля «Фабрики» чи «Max’s Kansas City», або попрямувати до Кенсінгтонських садів.

Це той випадок, коли поезія ступає на непросту стезю нонконформізму. Частково місія поезії полягає саме у тому, аби відшукати певні межі, й порушити їх. А потім – ще раз, і ще, аж доки межі розсунуться настільки, що стане видно обрій.