про роман Василя Махна «Вічний календар»
В українській літературі такого роману ще не було. «Вічний календар» – перший роман неймовірно плідного Василя Махна, автора десятка поетичних книжок, збірок есеїв та оповідань, що їх не перекладено хіба що японською. Як унікальний жанр, проза поета за останні сто років сформувалася у свою традицію: події розгортаються довкола центральної фігури, авторського alter ego, як-то рільківский Мальте Лаурідс Бріґґе або пастернаківський Юрій Живаґо. Їхні вірші – навіть якщо вони надруковані після роману – невід’ємна частина романної прози; без них не зрозуміти головного героя роману. Навіть три прозові автобіографії Йозефа Кнехта з додатку до «Гри у бісер» скоріше поезія, стилізована під прозу, ніж власне прозовий текст. Проте тяглість поетичної лірики не дає герою такого роману перетворитись на героя епосу, хоч Отто фон Ф. з «Московіади» Андруховича залишається студентом літератури, власне – ліриком на епічному тлі останнього дня совєтської Помпеї.
Махно ламає цю традицію. Не шукайте в його романі образу галицького філолога, який стає поетом; не буде там і натяку на літературну творчість. У своїх поезіях самоіронічний лірик Махно відкриває світ від Монголії до Нікараґуа, перегортаючи чуже на своє, і де Бруклін – це такий собі тернопільській завулок з кав’ярнею, крамницею прянощів, пекарнею та перукарнею. Проте він рішуче – й цілком успішно – ламає традицію «прози поета». Бо його роман – епос, де діють не егоцентрики-поети, а цілі родини, с чѧда и домочѧдцы, затягнуті у вир епічних події галицької історії останніх чотирьохсот років.
В романі безліч посилань до галицьких оповідань та есеїв самого Махна, до оттоманських та юдейських хронік доби ранньо-модерних месіанських рухів, до перших спроб Карла Еміля Францоза створити літературну модель галицького містечка, до мемуарів про російську окупацію Галичини та спогадів післявоєнних українських переселенців з Польщі. Проте його роман не пахне цвіллю архівних документів, фарбою свіжовидрукуваних наукових книжок чи пилом бібліотечних поличок. Роман Махна пахне свіжовипеченим вірменським хлібом та козячим сиром, як в домі Сириновича. Смердить шкірами та рибою торговельного корабля неґоціанта Пападуполоса, яким юдейський псевдо-месія Саббатай Цві зі своїми прихильниками пливе до Стамбула. Тут тхне втомленим порохом австрійської артилерії та кінським багном, що випаровується після навали російської кінноти. У закладі мадам Бенціровської пахне скислим вином та жирним гуталіном, аромат дешевих парфумів та солодкої пудри перекриває сморід спітнілого тіла та офіцерської сперми. Пахне самогонкою сільського весілля та безкінечним горем війни. Кров’ю на снігу.
Запахи «Вічного календаря» бентежать, занепокоюють, вони передають на фізіологічно-інтуїтивному рівні передчуття катастрофи, що приходить нічним грабунком, підступним вбивством, примусовим переселенням, іноземною навалою, вогнем, війною. Чим би ця катастрофа не була, її спричиняє сама «саламандрова земля», галицький реґіон, куди з Османської імперії привозять справжніх саламандр. Невинна істота обертається невпинним рухом османських, польських, австрійських та російських військ, що сперечаються за право володіння Галичиною. Власне, «календар» Махна «вічний» саме тому, що в ньому змінюються, іноді радикально, мешканці Язлівця та Митниці, проте земля як була, так і залишається територією етнічних чисток, трансферу населення, руйнації містечка. Себто «саламандровою землею», з її короткотривалими плямами мирних часів і чорним тлом оточуючих історичних катаклізмів. У цьому сенсі «Вічний календар» розповідає про долю Східної Галичини, не претендуючи на більше, проте в його головній «саламандровій» метафорі прочитується загальноукраїнський епос, втиснутий у простір між Язлівцем, Чортковим та Митницею. Махно далекий від того, щоб екстраполювати галицький містечковий світ, проте, всупереч його суто локальному сюжету, «саламандрова земля» розгортається від Карпат до Сум, як Йокнопатофа згортає в собі, як у сувої, фолкнерівський епос усього американського півдня.
Проте, звичайно, Махно – не тільки поет, який виріс до історичної прози, не тільки письменник. Він ще й читач. Махно читає свої джерела уважно, але зовсім не так, як їх читає фаховий історик чи етнограф. Ми могли б йому скільки завгодно закидати – як це хтось з мудрствующих лукаво критиків вже зробив! – що тут в нього неточні дані, а історичне підґрунтя того епізоду зовсім не відповідає історичній емпіриці. Все це – безглузді й недоречні зауваження, бо Махно вичитує з джерел не кульор локаль, а перш за все те, що допомагає йому будувати його головні теми та образність. У першу чергу, зв'язки поза межами мов, релігій та культур, щоденні зв'язки, на горизонтальному рівні, зв'язки нормативні та дивовижні – оті різнобарвні сюжетні нитки різних епох та культур, з яких Махно тче сюжетну тканину. Візьмемо один приклад. Їдишська легенда розповідає, що врятована під час Хмельниччини єврейська дівчина Сара знайшла притулок у амстердамської єврейскої родини, вже там почула про явлення Месії на Близькому Сході – і вирушила в дорогу через усю Європу, щоби з ним, Саббатаєм Цві, зустрітись у Каїрі та одружитись. У істориків нема ніяких підтверджень цієї легенди, за допомогою якої євреї Східної Європи – мовляв, й ми доклалися, – долучаються до історії саббатіанського руху, що охопив усю діаспору. Ця історія настільки ж вірогідна, наскільки Саббатай Цві – месія. Проте саме зв'язок безвісного подільського містечка з історичними потрясіннями європейського масштабу, пієтично налаштованої ашкеназької дівчини з напівбожевільним (якщо вірити Гершому Шолему) сефардським псевдомесією, України зі світом.
Історія клаптика землі з її Чортковим, Язлівцем, Митницею та Бучачем складається з безлічі родинних історій, актори яких обов'язково, хоч немовби й випадково, перетинаються один з одним, як Минас Сиринович, вірменський паломник з Галичини, який зіткнувся на вулиці Старого міста в Єрусалимі з Саббатаєм Цві. Або як майор Назрі-бей, нащадок митницьких османів, роздивляючись у бінокль Митницю, «спіймав себе на дивному відчутті, що усе це він уже колись бачив: польову дорогу, вдалині вершок церкви, брунатні стріхи селянських хат і навіть бузковий гай, що розрісся посеред поля й заходив на російські позиції». Від людей до закладів та подій – у «Вічному календарі» все наскрізь перетинається зв'язками, іноді драматичними, подекуди іронічними, як та шкільна обсерваторія Петра Урбана, куди «в п’ятницю, перед Суботою, приходитимуть … гебрейські діти, а в суботу – християнські». Звичайно, між вірменами та євреями, поляками та русинами-українцями панують непорозуміння, суперечки та тертя, спільні та розбіжні негоції, лайки та бійки, навернення з однієї традиції в іншу – все, як у справжніх сусідів, які пов’язані тисячами щоденних побутових зв'язків. Їхні зустрічі та незустрічі створюють мережу другорядних подій, що раптом переносять вагу з одного епізоду на інший, з хасидського двору до новітньої русинської містечкової інтелігенції або до родини польських шляхтичів Коритовських. Ці вузлові моменти рухають сюжет роману, який розривається між різними родинами та історіями, і Махно перекидує події через кордон мов та епох, як ті його австрійські офіцери через лінію фронту на нічному літаку перевозять Вікторію Куліковську до Еліяса Малера, який без пам'яті закохався у неймовірну повію, коли його полк стояв у Чорткові, де наразі хазяйнує російська піхота.
Скепсис історика не має ніякого значення для роману, бо головне для Махна – поєднати Галичину та Близький Схід, Митницю та Єрусалим, катастрофічні події одного народу – з драматичними подіями іншого. Тому що у Махновому універсумі – від Брукліна до Казахстану та від Чорткова до Каїру – події та наслідки, зіткнення трьох імперій, діялог п'яти релігій та суперечки семи народів пов'язані в один вузол. Вони немовби існують на одному ґрунті, вони – сусіди з Язловецької вулиці, де з вікон купця Ашкеназі бачиш садибу митника Баревича, османський хлопчина залицяється до української дівчини, український порох ховає втікачів з єврейського ґетта, а польський хорунжий гусарії Антоній Волянський зазіхає на вірменських багатіїв. Махно немовби створює – здавалося б, нескінченну – в'язь людей та подій, що створюють сенс та цінність їхніх перетинів, найважливіших, хоч подекуди й трагічних моментів їхнього співіснування. Так один з його персонажів витягує зі «шкіряного мішечка пучку золотого порошку й посипає на чорнильні, зав’язані в один вузол, речення».
З таких «речень» – пов’язаних між собою персонажів та подій роману – на ткацькому верстаті Махна народжується романна тканина. Серед її найцікавіших візерунків – родинні образи поляків, євреїв, вірмен, українців, австріяків, що чотириста років додаються до створення галицького містечка. Баревичі та Ашкеназі, Сириновичі та Волянські – перш за все будівники, хто б вони не були за релігійною ознакою чи мовою. Завдяки їм містечка приростають брамами, мурами, австрійською бруківкою, українською школою, польським маєтком, османським виноградником, палацом-резиденцією Фрідманів, хасидських цадиків ружинської династії. Українці Баревичі, євреї Ашкеназі та вірмени Сириновичі сиділи століттями «на своєму ґрунті». Опікувались худобою. Одружували дітей. Торгували з Європою, Венецією та Високою Портою, платили податки ясновельможному польському королю. Будували брами, зміцнюючи мур – Жидівську, Руську, Вірменську. Кожний на свій лад, іноді разом, частіше поодинці додавався до зростання та зміцнення міста. Галичина була їх етнонаціональним ґрунтом, їхньою малою батьківщиною.
На відміну від них, історичні катастрофи з’являються тут руйнівною силою, потужнішою за спільні зусилля містян. Приходили нові пани – польський шляхтич Волянський або османські санджак-беї, захоплювали землі, виганяли людей з їхнього столітнього ґрунту. Вірмени переселялися, переходили в католицизм і на польську мову. Дехто з українських хлопців потрапляв на османську службу і переходив у магометанство. Шляхта втрачала свій ґонор. Один з персонажів роману спостерігає за османами: «… якби вони хотіли залишити Язлівець у складі Порти надовго, то розпочали б зводити будинки, мости й дороги, та й фортецю поремонтували б краще». З імперською навалою – османською, нацистською чи радянською – зникають цілі родини зі своєю говіркою та культурою. Спочатку вірмени, потім татари, за ними євреї та поляки. Язлівець русифікується, його мешканці втрачають «пам’ять про пам’ять» – не залишається нікого, хто пам’ятав би, де стояла Вірменська брама.
Годі вам про захід Європи, каже нам Махно, розповідаючи, як «пишні ярмарки з торговими рядами, переповненими товаром … змінилися на поодинокі єврейські крамниці з невибагливим крамом», а після зникнення євреїв та поляків замість крамниць постало ще менш вибагливе радянське сільпо, після якого виник приватний секонд-хенд. Ця трансформація – епічна трагедія спаплюжених українських земель і ліричний біль Махна. Якщо раніше родини об’єднували поля та дороги, плітки про просування польського війська або розповіді про прощу до Святої землі – тепер їх об'єднує лоно Вікторії Куліковської, найсмачнішої місцевої повії, що віддається і австрійському офіцеру, і російському єсаулу, бо втративши польську родинну опору, вона тепер – символічне втілення пограниччя, належить нікому і всім.
Фразу «…Язлівець занепав і перетворився на велике село» читач може пробігти очима, прочитати байдужим тоном, не помітивши, що це вимовляє хроніст, який фіксує кінець цього містечка як універсального світу. Занепад побутує скрізь й просотує усе. Руйнації зазнають не тільки маєтки, як, наприклад, дім Валянських. Вироджуються й самі представники колишніх могутніх родин. Замість всезнаючого, обережного та у певний спосіб мудрого Ашкеназі з'являється «управитель митницьких фільварків Лейба Ґольдштейн», який не дбає «ні про дім, ні про фільварки». Бо галицьке пограниччя знищує відчуття приналежности. Навіть мешканці давніх родин у романі постають виразниками втрат, не відчувають себе хазяями цієї землі, очікуючи, як шляхтич Коритовський або містяни Блондери, першої нагоди кинути цей край з його занедбаними маєтками та втраченими можливостями – заради Львова або Парижу.
Подивіться, каже нам автор, ми спостерігаємо неспинний занепад українського містечка, що стає зманкуртованим селом, ґрунтом суржику та пострадянщини, що знищує останні коріння самосвідомості та власної гідности, втрачаючи навіть пам’ять про пам’ять. Історичні катаклізми змішують карти та кордони, кров зі снігом і кров з кров’ю. Зґвалтована офіцерами і солдатами трьох армій Настя Баричева зі славетного місцевого українського роду, наречена вчителя Урбана і коханка польського урядника та російського кавалериста, навіть не знає, якого походження її новонароджений син Дмитро. Коли у ці післявоєнні краї разом з іншими українськими родинами з Польщі приїздить переселенець Юрій Мехамет, з колишніх митницьких татар, то у його сина Івана (як ще можна назвати татарську дитину?), зав'язуються стосунки саме з Настею Баревич. Насичене та колоритне етнокультурне буття сповзає у безвихідну асиміляційну мряку.
Махно написав галицьких «Будденброків», проте замість згасання купецького ганзейського роду відтворив знищення поліетнічного західноукраїнського «ґрунту». Його Язлівець та Митниця – ті самісінькі гарсіямаркесівські Макондо, яке стає заручником не міфопоетичних тропічних стихій, а колоніального ненажерства і втрати національної гідності. Махно нагадує читачеві, що «від якогось часу земля, на якій тулилися Язлівець і Митниця та десятки інших містечок і селищ, вважалася нічийною». І додає до просторової трагедії – часову: «Була ця земля для війни, і відчувався тут прихід останніх часів».
Коли ці останні часи прийшли та пройшли, після них залишається родина, в якої є не якесь там барахло, а телевізор; інша родина з крамницею вживаних речей; нащадок, якому Ленінград чи Казахстан більш зрозумілі, ніж Чортків та Бучач. Махновським персонажам, що приїжджають до цього краю з самісінького Брукліна – подивитись на залишки фортеці чи брами шістнадцятого століття і які нічого не знаходять, не залишається нічого, як вийти під «зелений дощ». В цій фінальній метафорі – і привід батьківської хати з поезії Голобородька «Я вплетений весь до нитки у зелене волосся дощу», і присмак кислого аґрусу сорту «зелений дощ». Проте, прочитавши роман двічі, я не можу збагнути – поясніть, будь ласка: чому нас так тягне до того Чорткова та Бучача, Язлівця та Митниці, до випотрошених галицьких безпам'ятних містечок? Чому ми постійно повертаємось туди, як офранцужені євреї, ополячені вірмени чи навернуті в іслам русини в романі Махна? Що то за сила, що робить нас приреченими на повернення невпинним обертанням «вічного календаря»?
Йоханан Петровський-Штерн
18.02.2021