Не питайте її про любов

Саліпа О.І. Оля. Мистецькі біографії. – Харків: Фоліо, 2020. – 218 с.  

Писати про класиків – завжди непросто. Писати про українських класиків – це кинути виклик і собі (хвилюватися від одної лише думки про те, що хочеш говорити голосом класика чи класикині укрліту), і їм дорогим (бо ж очі з недоторканого «іконостасу», послуговуючись метафоричною концепцією М. Павлишина, сторожко пильнуватимуть, що і як), і всім тим, кого змалку ще навчили, що класика – то святая-святих.

Попри давні перестороги й перестрахи появляються звитяжні сміливці, що створюють белетризовані біографії в дусі Андре Моруа чи експериментальні дослідження з низкою реп’яшкових гіпотез, аби хоч трохи наблизити лик з іконостасу до живого розпашілого обличчя, здатного любити й ненавидіти, плакати і сміятися, робити фатальні помилки, щоби потім страждати від них все життя, або хоч добру його половину.

Несподівано виявляється, що Шевченко цінував модні луки, був тодішнім франтом, жіночим серцеїдом і частиною богеми («ага, не тільки в казематі сидів, не тільки Заповіт писав»). Раптом до Франка не тричі, а трохи більше приходила/приїжджала любов, а, може, усіх тих любовей вже й не перелічиш («і коли він то все встигав? між арештами?»). Мов грім з ясного неба накочується думка про те, що Стефаник мав свій ефемерний ритуальний біль («та вони ж усі якісь диваки – як не мазохісти, то садисти, ех…»), а Коцюбинський – реальну пікантну lovestory не згірш голлівудської («нічого собі інтермеццо!»), в Агатангела Кримського окрім національного й орієнтального підстерегли ще й сексуальне («а хіба їм можна?»), а взірцевих модерних дівчат Лесю й Олю навіть запідозрили у чомусь злочинному («лесбійські фантазії, чи як то назвати ?!»).

Декого такі «знахідки» шокували, декого обурювали. Ніхто й не уявляв, що «мовчущі божества» українського письменства проводили золоті години не лише «за бюром з пюром», як колись жартівливо казала моя бабця. До прикладу, сучасникам Марко Вовчок паморочилася голова не від її сльозливих сюжетів (не «Народними оповіданнями» єдиними), а від її любовних інтрижок та романів. У її славу як фатальної жінки часом важко було повірити, бо не надто красива, трохи пишнотіла Марковичка (вірна дружинонька Опанаса Марковича) з не взірцевим знанням руської. Зате як же вона причаровувати вміла європейських мужів своєю харизмою!

З Кобилянською було інакше. Її здебільшого жаліли з огляду на самотність і бездітність. Поки всі співчували захустиненій Людині і ділили її Землю, десь за кулісами залишалася Царівна, поправляла собі корону й екстазувала під звуки «Меланхолійного вальсу». Одна. Хтось вважав її недостатньо красивою, аби знайти достойного чоловіка (Але ж у «негарної» Марковички якось це виходило – притягувати магнітом мужчин), хтось – замудрою, запрогресивною, заталановитою, зафеміністичною, захолодною. І за непробивним муром усіх тих «за» ховалася ніжна «мімозна» дівчинка Оля, героїня якоїсь пророчої казки про очікування щастя.

Панна Кобилянська була «не така», здавалося б, для всіх: свого оточення, тодішньої критики, буковинських леґінів і навіть для себе самої. І мучилася від цього усвідомлення інакшості, і трохи смакувала ним. І дивувалася собі, що не може бути як всі. І водночас насолоджувалася відчуттям того, що так, як вона, не може ніхто. Пам’ятаю, з яким захопленням читала «Емансипантку» (1989) Валерії Врублевської. Пізніше той захопливий сюжет, що добряче розрісся  подіями, сценами й деталями у широкоформатний роман, запах мені дивовижною «Шаріткою з Рунгу» (2007) і всі ці tempi passati Ольги Юліанівни стали настільки надихаючими, що змусили мене, замріяну і трохи неуважну студентку філфаку, ще раз перечитати не лише її художні твори, а й епістолярій та щоденники. Ольга визирала до нас з-за того патріархального муру милим дівчам, спраглим краси і романтики. І любові, звісно. Бо як же без неї?! І коли хтось при якісь нагоді одного разу назвав її при мені «матір’ю української прози», мене двічі кольнуло у моєму феміністичному серці: по-перше, хіба жіночої літератури у нас до Олі не було? Як же Марко Вовчок? Де Олена Пчілка?; по-друге, фізично вона не пережила ніякого материнства, та й духовно теж. Бо чомусь і Леся, і Оля завжди у моїй свідомості будуть радше дівчатами, аніж матерями, радше сором’язливо блідолицими дівами у стилі princesse lointaine, ніж кров-з-молоком молодицями. Будуть просто такими, які бурштином застигли у віці Лесь-Оль. Десь про це і пише О. Забужко у «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (2007), коли аналізує Лесину «безтілесність, що імпліцитно дорівнює безстатевости» (с.48), і те, як шанований історик літератури Д. Чижевський іменує її дівчиною (girl), позаяк «дівчина» насправді інтуїтивно вибрана вельми точно – вона звучить найбільш гендерно нейтральною з-поміж усіх можливих прикладок» (с.49), тому «земною» довершеною жінкою вона аж ніяк не сприймається» (с.53). Хоч Кобилянська прожила довше, аніж Леся, збереглися світлини, де вона стара і немічна, чомусь важко (с)прийняти її зрілою і довершеною – дзеркало часу наче завмерло у спогляданні її у віці-стані Царівни. Час (за)вмер, залишивши чимало легенд та містифікацій…    

Українські письменниці Ольга Кобилянська і Леся Українка.

Словом, Кобилянська-як-постать трансформувалася у Кобилянську-як-сюжет. Непокоїла дослідників. Інтригувала інтерпретаторів. Збуджувала критиків, які підглядали у щілинку її щоденників-листів. У «Дискурсі модернізму…» (1997) С. Павличко натхненно доводила постколоніальній і ще-сонній українській суспільності, що ці унікальні творчині модернізму – Леся й Оля – своїми творами інтелектуалізували й лібералізували нашу свідомість (і/через) нашу літературу. У «ПроЯвленні слова…» (1997) цю тему активно розвивала і Т. Гундорова, у «Жіночому просторі…» (2003) не оминула її своїми аргументами й В. Агеєва, про «Код української літератури…» (2006), який би не зміг творився гармонійно без жіночого письма (а отже, без наших Лесі й Олі) не втомлювалася розповідати Н. Зборовська. Ольга Юліанівна переросла метушливість усіх (поза)часових «надто» й «недо-» і стала виразним обличчям протиріч модерного жіночого письменства з усіма його фобіями і перверзіями, з усіма апатіями, депресіями, бунтом, істерією, холеричністю і меланхолією. «Femina melancholica…» (2002) Т. Гундорової – без перебільшень знакова в історії українського літературознавства праця про Ольгу Кобилянську – як жінку-авторку й авторку-жінку, складну до найдрібніших молекул розуміння, і просту, як усе геніальне, що не піддається остаточно-кінцевому дешифруванню через «мімозність» своєї натури. Хоч наближення до такої авторки, як Кобилянська, не може бути повним, воно уникає цілковитого занурення, аби не «сполохати» пульсуючої магми того вулканічного кратера, яким була авторка. «Бувайте здорові й розглядайте мене як психологічну загадку» – написала пророче письменниця у серпні 1888 року у своєму щоденнику (Кобилянська О. Слова зворушеного серця. 1982. с.171).

Через сповільнене про-читання це спробував зробити М. Павлишин, через психоаналітичне розгадування «зачарованої казки» життя авторки –  дослідниця Г. Левченко. Чимало загадколюбів уже більше як сто п’ятдесят років б’ються лобами в захисний мур таємничості цієї жінки, у витворене нею ще при житті імунне (мінне?) поле. Так, ніби у щільному корсеті застережень і сором’язливості зашнуровані всі її твори, а особливо ті, де падав тінню силует пана Маковея. А корсет як бронежилет. «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», використаємо метафорику Франка. І треба визнати, що Кобилянська й досі залишається для нас дуже твердим горіхом української літератури.    

Мусила зробити хоч якусь передісторію (звану, може, прологом, вузьким, ледь освітленим коридором до напівтемної кімнати Ольги Юліанівни), перш ніж помандрувати до нової terra incognita під назвою «Оля», що є дебютним, але вже коронованим (гран-прі «Коронації слова-2020») романом Ольги Саліпи, письменниці з Хмельниччини, відомої авторки віршів та малої прози.               

Українська письменниця Ольга Саліпа, авторка мистецької біографії Ольги Кобилянської.

Назва роману лунає так просто, що аж несподівано (легко, фамільярно, рідно, ніжно… називайте, як хочете), попри заявлену в анотації підказку читачам – «Кобилянська. Про неї знають все, але її не знає ніхто», а далі умовну підготовку до того, що тут йтиметься «не про письменницю, а про жінку» (читай: це не додатковий біографічний матеріал, що згодиться для шкільного курсу літератури, аби гарячково «блиснути» розумом перед здивованим учителем. Тут повнокровний роман-фікція). Хоч, думаю, не кожен непідготовлений (не зразковий, як скаже дехто з теоретиків літератури) читач (не знайомий хоча б з біографією Кобилянської, або з рядками її щоденника) зможе провести ту демаркаційну лінію між фактом і вигадкою, явою й уявою, тим, що таки було і тим, що могло би бути, якби… «Оля… – жінка ледь помітно всміхнулася. – Так мене Осип називав. А я сварилася: не любила, коли так манірно… Оля… Ольга – моє ім’я. А він мене – Олею» (с.4).

Вже на початку роману авторка розставляє всі гачечки, на які ловитиметься читач добровільно, навіть охоче: Олі тут дві, одна з них – старенька письменниця з нібито провалами у пам’яті (хоча не забуває свою любов, яка тепер під цвинтарною плитою з мармурової крихти тисяч питань і мільйонів табу), а інша – як пташечка-студенточка, що по крихтах збирає будь-яку інформацію, яка може допомогти їй зрозуміти своє минуле. І не лише своє. І тут тобі читацька пастка! Бо це дві фізичні Олі, себто осілі у першому, чернівецькому розділі твору, і десь в передостанньому, де дія відбувається теж у Чернівцях 1941 року. Але тих абстрактних Оль є значно більше, вони сперечаються одна з одною, часом відверто і навіть грубо (як в еротичній сцені з Маковеєм (с.88-89) дисонують, часом ніби товариськи й по-змовницьки діють спільно, деколи готуються до самознищення і врешті б’ються до крові. Деколи здається, що це війна Оль з Олями. Насправді тут боротьба не лише різних самопрезентаційних я-Оль, а радше змагальне стискання різних хронотопів (ХІХ і ХХ століття,  а ще – Чернівці, Кимпулунг, Львів, Яворів, Відень, Торунь), менталітетів (українського, австрійського, польського), поведінкових, моральних, гендерних шаблонів та установок (я-жінка, я-чоловік, або так: «Ви – самі по собі, і я – сама по собі» (с.24), словесних форм і формул. А коли пружину дуже стиснути, самі знаєте, що буде… І якось важко називати її «героїнею» чи «протагоністкою», бо тут множина героїнь, ціла галерея образотворення, ціла палітра кольорів і їх відтінків. І краєчком ока помітно, що вони чимось схожі до тієї Кобилянської, яку ми трохи (не)знаємо, трохи (не)вивчили, але до якої нам усім ще йти і йти, ніби до того північного сяйва, що боязко віддаляється, щойно лиш почує перші кроки до себе.

Маємо трохи дитинства з їздою верхи, бажанням вчитися і суворим батьком («Олька мала родитися хлопом» (с.7) – читаємо його різку констатацію), смиренністю матері, яка, промінявши «всю себе на любов» (с.85), імперативно застерігає дочку словами «Ти не така, як я, Олю. Ти так не зможеш. Ти так не мусиш» (с.91). Маємо трохи юності зі щоденником, малюванням, едельвейсами («Я ці квіти засушу – і чекатиму скільки треба» (с.17), захопленням чоловіками й бунтівними емоційними зривами. Маємо трохи старості з прийомною дочкою Галею, її дітьми, липовим чаєм, молодечими мріями, а ще – дівчинкою, яка буцімто пише наукову роботу про популярну письменницю Кобилянську. Коротше кажучи, маємо мозаїчний калейдоскоп: поверни вправо, поверни вліво і… дивися… Цей роман добре було би дивитися на великому екрані, тож можемо передбачити його майбутнє як кінострічки у стилі «Фелікс Австрія» (за романом С. Андрухович), що вийшов у прокат на початку минулого року. Ця миттєва алюзія з фільмом, а отже й з твором Софії Андрухович, не випадкова обмовка: і тут і там в об’єктиві – дві жінки, між ними якась чи то рабська покора, чи то випадкова доленосна прив’язаність, чи вітальна киснева необхідність, чи модерна залюбленість одна в одній з лейсбійськими метастазами спільного минулого, яке в’яже тісними вузлуватими нитками, зв’язує так, що обидвом хоч і душно, зате необхідно бути близько, рятувати одна одну, ревниво звільняючи від домагань інших, поневолювати для себе, собі, собою. Це бачимо вже тоді, коли у такій собі «амурній грі» «худі Ольжині руки висіли на шиї подруги щільним замком […] Августа відчувала, як та міцно стискає пальці на її шиї, й від цієї її сили кидало в дрижаки» (с.38), а згодом сама дівчина усвідомлено (й оксиморонно!) визнає слабкість подруги, бо ж «Ольга – як травина – дмухнеш, то й похилиться. Її треба захищати» (с.42). 

У світлотіні розташовано образ Августи Кохановської, яку пізніше вже годі буде асоціювати з кучерявим світлокосим ангелом-охоронцем Олі, цей образ всотає в себе краплі приреченого демонізму, почне фальшувати з (д/О)лею, ніби в грі у карти. «Вона тобі дорожча, ніж ти сама» – каже тато Августі. І не помиляється. Їхня дружба з Олею – в’язка, медово-липка, має еротичні підтексти, спочатку малопомітні й невинні, згодом зримі, повні вибухової чуттєвості, отілеснені, одягнені в нічні мереживні сорочки віденського крою. Досить принадною для уяви читача є дитинна «шафова сцена», повна дотиків і запахів: «коли вони разом із Олею опинялись у тісній і паркій шафі й ледве стримувалися, щоб не зареготати, – то було чудово. Їхні ноги перепліталися від нестачі місця, і кожен рух відкликався приємним лоскотом. Шкіра Ольги завжди пахла лавандою. Казали, що її мама додавала квітів до води, якою донька вмивалася. […] Августа щоразу намагалася вловити цей аромат і прихилялася носом до щоки подружки близько-близько. В такі хвилини її огортало приємне тепло, думки плутались. Якщо треба було щось сказати, то Ольга притулялася губами до її вуха і ледь чутно шепотіла. Її подих обпікав шкіру, хотілося сміятися ще більше» (с.14).  Августа теж фрагментарна в романі, якась розпорошена на атоми: емансипована, вільна і водночас пригнічена, загнана в клітку своєю ж прив’язаністю, собачою вірністю Олі. Хто вона насправді: елітна віденська художниця чи божевільна провінційна злочинниця? І хто взагалі має право її судити тут? Стара Оля? Мала Оля? А, може, Осип?

Маковей у романі О. Саліпи мало чим схожий на гіперзакоханого Вертера, ще менше – на принадного Дон Жуана (може, навіть Лесиного; той настільки не здатен гідно обрати між Анною і Долорес, що тікає в «ніяк»; тут: у звичне галицьке «та якось буде») і викликає здебільшого пригаслий жаль. Вічно голодний у багатьох контекстах: йому змалку бракує їжі, ласки, розуміння (чи то з огляду на своє безхлібне дитинство й на ощадно-захланну львівську юність;  зрештою, у романі порушується й актуальна у всі часи тема булінгу – малий Осип часто потерпає від хлопців-ровесників). Та навіть «їсти» і «кохати(ся)» як базові елементи споживацької культури передусім ХХ – ХХІ ст. для нього першорядні і гостронеобхідні вже тоді, наприкінці ХІХ ст. (то він прицмокуючи «напихається» пирогами Аделі, і сама Аделя, як приглянутись ближче, – нівроку!, то йому миттю звідкись запахло Олиними пирогами, вже й така-собі-Оля привабливішає від того, що його нагодує, а коли нагодувала – він стає спроможний віддячити їй пестощами). Осип тут, якщо відверто, мізандрійно загнаний жінками у глухий кутик: він ніби і є, але так збоку, скраєчку. Навіть сцена за столом презентує нам Осипа не як самодостатнього чоловіка, який вирішив пообідати з жінкою, яка йому симпатизує, а як непристосоване (ані до побуту, ані до стосунків, ані до любові, яку треба було б активно «пережовувати», а не пасивно «ковтати») дитя: «їв швидко і захланно, наче хтось за ним гнався. Спостерігати за ним було цікаво: їжу він майже не пережовував, запивав великими ковтками кислого молока, сліди якого залишались у кутиках губ. Ольга боролася з бажанням обережно їх витерти, як би матір витерла малій дитині» (с.50-51). Та й попередній роман із заміжньою Аделією нагадує, пробачте, радше дитинно-тваринну відданість, ніж сексуальний потяг чи еротичний зв'язок між чоловіком, хай і безвусим гімназистом, і жінкою, хай і старшою на кілька років панею, матір’ю двох дітей: «у згортку були ще теплі пироги з яблуками. Осип добре пам’ятав, як без вагань накинувся на них просто там, у садку. Він їв, а Аделія розгублено стояла поруч […] Осип їв з її рук. Він міг би відмовитися, віджартуватися, зрештою, перетерпіти свій голод і послати до дідька […] Але він любив ті хвилини навіть не за їжу […] а за приємне відчуття майже материнського захисту. Турбота Аделії була тим острівцем, де його виснажена і ще дуже юна душа могла відпочити й поніжитися […] Аделія любила гладити його по голові і перебирати попелясте волосся пальцями. В ті хвилини Осипу хотілося спати. Згорнутися калачиком і заснути просто тут, під вишнею» (с.30-31). І його кинута на вітер фраза «я можу сам про себе подбати» (с.70) викликає посмішку. Ні, таки викликає неприхований сміх. А ще він якийсь пасивний, невдоволений, набурмосений, аморфний і безвідповідальний – «сам навіть не спробував сказати вголос, чого хоче» (с.33). Підкреслюю, це в романі. Він – статичний, бо «поміж дубовими столами, у кімнаті, де пахне чорнилом і папером, він її чекає» (с.18), зрештою, він узагалі вичікує, втомлюючи і себе, і тих жінок, які від нього шаленіють, якимсь сугестивним очікуванням. Але гордовита Ольга від його присутності маліє, дитиніє в Олю – «слухала його голос і майже фізично відчувала, як розсипається на піщинки» (с. 25), ба більше – може  «з радістю відмовитися від своїх літературних успіхів на догоду мужчині» (с.45). То щось у тобі таки є, Осипе?! Ти не втрачений зовсім?! Можливо, О. Саліпа декотрими констатаціями свідомо доливає масла у вогонь читацького інтересу. І розпалює те вогнище бурхливими здогадками…

У впертих поціновувачів Маковеєвого таланту деякі сцени роману викликатимуть неоднозначні емоції. Голод Осипа кочує по сторінках твору, ніби його тінь: голод фізичний переростає у голод чуттєвий, який приховати куди важче, аніж звикле з дитинства бурчання в шлунку. Він і сам розуміє, що назавжди залишиться «самотнім, недолюбленим і голодним» (с.139) хлопчиком. Та вони обоє, Оля й Осип, у своєму «зв’язку» рятуються ескапізмом: йому приємніше й легше любити Олю-листів, ніж реальну Олю з м’яса і крові, їй затишніше сидіти мишкою у своїй шкарлупці (з) мрій про Осипа, ніж бачити його – такого буденного і вічно голодного. «Розумієш, ті, хто живуть письмом, рідко люблять сей світ таким, як він є» (с.5) – пояснює доросла Оля юній Олі. Осип ніби увесь час «роздертий» між Олею-як-жінкою-для-нього й Олею-як-письмом-про-нього: не важко здогадатися, що вибере цей чоловік. Не динамічне тіло-Олю, а застигле письмо-Олю: бо так безпечніше, бо так дуже зручно і… красиво, бо «в листах ти інша» (с.71). А тут просто Ольга, що «готова проміняти успіх на пироги» (с.85) і дбайливо витирати йому ніс-губи-підборіддя. До речі, зауважує Маковей, «пиріжки вдавались їй не гірше, ніж письмо, і це лякало» (с. 100). Та й «чи знайдеться колись чоловік, який її зрозуміє? Зрештою, чи бувають такі чоловіки?» (с.195).

Українська письменниця Ольга Кобилянська.

Тема любові звучить у романі з обережністю, хоча найменша «згадка про неї примусила стиснутися все в середині» (с.64) не тільки у жінок, а й у чоловіків. Всі її прагнуть до стерпання колін і болю внизу живота, бо «не буває так, що навколо тебе стільки любові в світі, а вона тебе не торкається» (с.55). «Дай мені трохи своєї любові» – просить Маковей, ніби почуття – це те, що можна легко всипати в миску чи налити в горня (а саме до такого споживацтва він звик). Просить любові, а потім, як борошно, пересіює її у тривку дружбу, бо так теж красиво і на-віки-віків-амінь – «про їхню довгу дружбу не знав хіба що дурень» (с.77). Але, як порадив би Франко, завжди й усе треба «через дуже тонке сито сіяти»…

Сексуальна сцена Осипа й Олі (читач з перших рядків промацує, ніби чутливий сапер, ґрунт роману думкою «буде чи не буде?»), де мав би, здавалося б, світ захитатися від любові, чомусь більше нагадує сучасне «беру-даю», себто написана картина явно з очікувань і потреб ХХІ століття: мало делікатності, багато напору (хоч він, ніби винувато й несміло, серед розвитку дії, раптом навіщось питає її: «– Олю, я не можу більше стримуватися. Перш ніж ми це зробимо, скажи, ти впевнена, що хочеш, щоб усе було саме так? – Впевнена» (с.88). Кілька абзаців прелюдії – то трохи малувато, як на цнотливе ХІХ століття, у якому дотик рук – це вже майже-вершина сексуального блаженства. Секс тут щільно прикритий одягом (вона – в домашньому халаті й спідній сорочці), трохи совковий (ніби довжелезна жіноча комбінація, щоб «усе було закрито» – хіт моди у Радянському Союзі, де сексу не було і ніхто про нього не чув), поспішний, ніби підлітковий: аби не застукали, аби не сварили. Та ще й з дефлорацією, з кров’ю на постелі, з трохи середньовічним проганянням жінки серед ночі (як нечистої, відьми абощо), яка йде додому плакати і …митися.

Поки героїня опам’ятовується від сексуальних втіх і болів, прислухається до голосу душі-тіла, герой боягузливо зникає, тобто все, як і годиться у традиційному любовному романі. Але не розважатися він їде. Осип вирушає до Львова, приймає ділове запрошення Франка стати редактором «Літературно-наукового вісника» (до слова, у романі ви зустрінете – хоч і бігцем, мимохідь –  увесь «зірковий склад» fin du siecl’ю: Франка, Ларису Косач, Василя Стефаника, Софію Окуневську, Наталю Кобринську і її брата Геня Озаркевича, Остапа Луцького і т.д. – це свідчить, що авторка старанно вивчила епоху, роздивилася «контекст»). Іван Якович традиційно поважно-критичний до всього, що діється навколо (його перефразовані висловлювання подекуди звучать у творі), але тут, у романі, несподівано одягає маску ніби-батька, переймаючись водночас і майбутнім творів Кобилянської, і її жіночою долею: у діалозі з Маковеєм він несподівано називає Осипа боягузом, пояснюючи – «Кобилянська інша. Вона – не проста жінка. Буде дуже прикро, якщо її тонку творчу натуру зламають невдачі у коханні. Розумієш? – Розумію. Але нічого не можу з собою вдіяти» (с.97). «Бережімо Кобилянську» – так можна висновувати те, що мав намір чітко сказати Іван Якович. Отож!   

Роман О. Саліпи якісно наповнений (окрім щедрого психологізму, умовно часткового біографізму, відвертих любовних ліній) ще й елементами детективу. Читача тримає у солодкій напрузі образ отої нічної незнайомки, яка вривається у без того невлаштоване й «неприбране» життя-помешкання Осипа, заманює у сіті жіночих втіх, а потім наче безслідно зникає, показуючи, що «грань між дозволеним і розпустою часом майже невидима» (с.119). Невдовзі він знову її побачить, аби врешті переконатися ще раз, що ця жінка – не зовсім жінка, а «злиток металу» (с.125), вона «йому не належала. І це злило, дратувало, розбурхувало фантазію ще більше» (с.125). Не дасть читачеві відкласти книгу і спокійно спати масивний мідний кулон, що береже всі загадки до єдиної. Так само, як і дівчинка з картини, яка раптом оживає, аби розповісти тоненьким невинним голосочком свою історію. Або збідований хлопчик Андрійко, alter ego Осипа. Десь нізвідки з’являється і пожовклий зошит, списаний німецькою, який безтурботно лежить собі в комірчині діда Юзека, аби дочекатися рук Олі. Але ж свята правда, що «таємниці мають залишатися таємницями» (с.217) – як застерігає останнє речення у романі О. Саліпи, тому й не всі вони розкриваються до кінця. Отже, читачеві є ще над чим міркувати, є ще що дофантазовувати. Хочеться, аби після прочитання цього незвичайного роману з присмаком біографічності (з присмаком, а не смаком, бо це ж не достовірний, вивірений в архівах життєпис письменниці, а «мистецька біографія», як обачно маркує видавництво на обкладинці), читачам врешті спало на думку пошукати деяких відповідей на сторінках творів самої Кобилянської. І хоч у романі О. Саліпи кілька разів повторюється фраза «щоденники і листи – то найбільша брехня у світі» (с.5; с.216), все ж саме щоденникам і листам звикли довіряти літературознавці, визначаючи в цих автодокументальних текстах самототожність письменників (як і в художніх, фікційних творах), заглиблюючись у їхні світовідчуття і світорозуміння, шукаючи ключів-інтенцій до творчості. І, звісно ж, письменники деколи пишуть про те, чого не бачили на власні очі, а лиш уявляли (до прикладу, коли Кобилянська змальовує море, дивлячись на крихітну пляшечку з солоною морською водою, на якому ніколи не була, а Лариса Косач у листі рекомендує виправити окремі мариністичні деталі, бо ж сама не раз їздила «на води» «корувати» здоров’я), але чи можна досконало описати любов, ні разу її не пізнавши?! Пауза… Двері (до) цього риторичного питання залишають у романі прочиненими і Ольга Саліпа, й Ольга Кобилянська: «Нам щось надумати – не гріх. А любов – і поготів. Бо як то – без любові? […] Я ж певне, могла писати про любов, не любивши, якщо про море написала. Могла ж, правда?» (с.5).   

Тема любові звучить у романі голосно – про неї говорять впереміш з іншими, не менш важливими речами, нею присягають, нею прикривають, ніби товстим сукном виправдань, свої помилки, зради, болі, свою силу і неміч. Хоч сама любов воліє бути тихою, дихати шепотом і майже мовчанням. Можливо, тому й Галя, прийомна дочка Кобилянської, поспіхом зачиняючи двері у минуле, просить здивовану гостю: «Ніколи більше не питайте її про любов. Вона не любить про це говорити» (с.6). Може, тому й сама Ольга Кобилянська у листі до П. Тодорова (від 25.03.1901 р.) зізнається: «люди не даром стільки пишуть про любов. Вона творить чудеса – і буде їх творити, доки люди будуть по світі ходити. І я її знаю. Але я її страшне поважно трактую. І в любові я поважна і глибока як смерть» (Кобилянська О. Твори. 1963. Т.5. с. 474).