«Рожева» карикатура

...або Комікс Мартина Бреста «Вєрочка»

Під кінець року видавництво «ДІПА» випустило російськомовну книжку Мартина Бреста «Вєрочка», що задумувалася як відверта карикатура на півторарічне правління «найвеличнішого лідера сучасності» й актуального президента України в одному флаконі. Однак задум і результат збігаються не завжди. Мартин Брест, на мою думку, не втримався на висоті карикатури. Саме тому його книжка прочитується як текстовий комікс.

Я далека від твердження, наче комікс щось несерйозне, бо це не так. Досить згадати, що український комікс започаткував Шевченко, проілюструвавши в комічно-сатиричному ключі «Історію Суворова» Миколи Полевого. Російська цензура, до речі, цього не помітила, не помітила ані свинського рила Катерини ІІ, ані Потьомкіна-орангутанга, ані Суворова-сморчка. Комікс Мартина Бреста ‒ на часі, він необхідний. Шкода лише, що автор коміксу примітивізує і українську дійсність, й українські проблеми.

Супергероїня Вєрочка, іменем якої й названо книжку, працює секретаркою нинішнього президента. Вона ‒ офіцер ЗСУ, «корєнная кієвлянка», інформаторка української розвідки і просто красива жінка. Прототипом Вєрочкі слугує лялька Барбі. Секретарка Зе ‒ модниця з осиною талією, але з прихованим пістолетом. Віртуозна шпигунка час від часу інформує якусь глибоко законспіровану структуру ЗСУ й американських військових, що продовжують розбудовувати українське військо у несприятливих обставинах й, можливо, спільно готують в Україні державний заколот. Про заколот ніде прямо не сказано. Прямо говориться лише про те, що мотором наступних змін в Україні стануть жінки. Наприкінці коміксу транспортувати чудову американську бомбу Вєрочці допомагає Геращенко Іра. Американські бомби на українській стороні є наскрізним мотивом і надією Бреста, хоча бомби ці надто відгонять радянським пропагандистським штампом а ля Кукринікси.

Вєрочка знає окремі українські слова на кшталт «зброя», «недолугий», «посада», але не знає ані української мови, ані української історії. Остання обставина шкодить образові цієї супербойовички, бо українська пропаганда, а саме з нею маємо справу, передбачає таки українську мову й українську історію. Контпродуктивно вести антиросійську пропаганду, українська ж є саме такою, мовою агресора. Незнання української історії взагалі унеможливлює українську пропаганду, бо пропаганда ‒ це завжди афористичний геополітичний план. Варто наголосити й на тому, що в образах, які створює будь-який мистець (пропагандист ‒ не виняток) відбиваються погляди автора на певне суспільство і його місце в світі. Український пропагандист нині покликаний бичувати суспільні хиби, він мусить запропонувати власне бачення виходу з кризи, котра в українському варіанті перетворилася на глухий кут. Тому пишучи про Вєрочку, я так чи інакше, писатиму про Бреста. Адже Вєрочка ‒ псевдонім Мартина, жіноча його іпостась.  

Мартин Брест, автор "Вєрочки".

Отже, Вєрочка ‒ кішка, котра гуляє, де сама собі знає, довіряє лише товаришам по зброї, бо найкращі наші люди ‒ в ЗСУ, б’ється за Україну до загину, уважаючи, що Ісус покинув окуповані українські землі, щойно на них ступив Путін. Останню думку Вєрочка формулює англійською з переконанням: американські томагавки вирішать усе.

Але що можуть змінити томагавки в країні із колективним Зе? Чи допоможуть американські крилаті ракети армії, значна частина якої проголосувала за головнокомандувача, котрий не захотів у своїй же армії служити? У якій країні, тим паче воюючій, дезертир в принципі може очолити армію? Здається, у такій ситуації томагавки нічого кардинально не змінять, якби навіть американці їх дали. Зрештою ми отримали джавеліни. Результат? Наскільки я пам’ятаю, один із джавелінів під час їхньої демонстрації не спрацював. Можна, звичайно, за Брестом, перекласти вину за цю невдачу на Зе, поява якого паралізує й джавеліни, проте більшу відповідальність несуть все ж ті, хто джавеліни обслуговує і запускає.

Зброя сама по собі не є вирішальним фактором. Зброєю треба вміти користуватися ‒ безпосередньо і превентивно. Національно незрілому, інфантильному суспільству, суспільству, яке вважає, що війну можна закінчити, припинивши стріляти, жодні ракети не допоможуть. Вони хіба що затримають, але не зупинять розпаду держави з перманентним внутрішнім конфліктом і невизначеністю в усьому. Втрата країни, що є правонаступницею УРСР, ‒ саме такою, здається, й буде та ціна, яку всі ми заплатимо за останній свій вибір, зумовлений національною незрілістю. Бо хто б і що не казав, але логіка історії й колективна відповідальність таки існують, вони ‒ реальність, а не вигадка кабінетних вчених.

Попри досвід шпигунства на Донбасі, Вєрочка, а з нею і її автор, усе ж недобачають, що Путін міцно засів і на неокупованих українських землях: десь його позиції сильніші, десь слабші, проте в сучасній Україні він всюдисущий. Хіба ж не його пропаганда ллється з більшості українських телеканалів? Присутній Путін і в тій мові, якою спілкуються українські громадяни, і в тих книжках, що їх пишуть українські письменники російською мовою навіть тоді, коли ненавидять Путіна. Недаремно російський президент визнав російську мову першою зброєю у власній гібридній війні. Його логіка сильніша броні: Росія там, де звучить російська мова. Ця теза ‒ Путінська атомна бомба.

Вєрочка та її автор не розуміють й того, що український втрачений рай не з Путіна почався. У російського президента було чимало «папєрдніків»: Сталін і Романови з їхнім центровим ‒ імператором Петром І. У ті далекі часи Малоросія була прототипом Великоросії. Остання, взявши старшу сестру за зразок, перекувала її на свій штиб, назвавшись згодом старшим братом. Подібний фокус Петро І провернув і з Європою, перетворивши європейські цінності на вічний російський євроремонт, коли запозичується форма: мода, мундири, архітектура, але не суть. Інститути, які і є головним гарантом змін, все лишаються за бортом. Росія виштовхує західні інститути систематично, тому реформувати її неможливо. Ми йдемо тим же шляхом, 30 років тупцюємо на місці, ривок ‒ і знову відкат. Немарно у ХІХ ст. малороси, захоплені великим будівництвом, з ентузіазмом приєдналися до проєкту політичної російської нації. І винний у цьому не Порошенко, а Микола Гоголь + українська шляхта й козацька старшина, що перефабувалися в російське дворянство. Кріпаки, якими була решта українців, вибору в ХІХ ст., на відміну від нас, не мали. До речі, кріпаки теж розмовляли суржиком.

Вєрочка ‒ справжня патріотка і боєць, але Україну вона розуміє передусім як територію. Проте Україна ‒ це також цінності, носіями яких є громадяни. І цінності ці, і громадяни таки відрізняються від російських. Для підтвердження цієї тези необхідний історичний екскурс для Вєрочки і її автора, які або прогулювали школу, або й ходили до школи, але неукраїнської.  Слабка освіченість суспільства, його ціннісна дезорієнтація ‒ це чи не найбільша наша біда. Ми ж розуміємо, що президент України не може плутатися в географічних назвах. Аналогічно український пропагандист не може плутатися в українській історії, бо тільки добре знання української історії надасть глибини українській пропаганді, дасть можливість пропагандистам говорити про складні речі без спрощення.

Я прошу вибачення за цей історичний екскурс, але він необхідний і доброзичливий. Треба згадати наших мертвих, щоб жили живі.

Уперше ідея України як рівної серед рівних слов’янських народів зі спільною конституцією (конституція ж для Російської імперії була неприйнятною, повноцінною конституційною монархією Росія так ніколи й не стала) виникла в Кирило-Мефодіївському братстві. 1846 р. цю ідею разом із головами, у яких вона зродилася, підручні Миколи І запроторили спершу в Петропавлівську фортецю, а потім без суду ‒ в Оренбург, Тулу, Саратов, Олонецьку губернію, Соловки і т.д. Здавалося, українські цінності демократії, конституції й національного самовизначення, названі українофільством, задушили в зародку. Однак мине два роки ‒ Україна знову оживе. Цього разу в Галичині. Її покличе до життя Весна народів. Саме тоді у Львові з’явилася Головна українська рада і наш прапор, візуальний знак української ідентичності.

Проте в той час ані в російській, ані в австрійській Україні не було достатньої кількості інтелігенції, яка б змогла український прапор підняти. Тогочасний український менеджмент, висловлюючись сучасною мовою, був не тільки неефективним, а й неможливим, бо в російській нашій частині еліта російщилася, в кращому разі була двомовною, в австрійській польщилася. Навіть русофіли розмовляли в Галичині таки польською, хоча й орієнтувалися (часто ідейно, але небезкоштовно) на «русского царя-освободителя».

Гібридність, часом приголомшлива ‒ наше все. Попри це Австрія з її релігійною і національною толерантністю дала українцям шанс: уніатська церква, що в Речі Посполитій була інструментом полонізації, в межах австрійської конституційної монархії перетворилася на УГКЦ ‒ національну церкву українців, головний український організаційний центр. Наша галицька інтелігенція за підтримки наддніпрянської, котра певний час виконувала для галичан донорську функцію, та інтелігенція, що, як і литовська (така вже доля селянських бездержавних націй), вийшла з клерикальних, попівських родин, таки створила світську українську школу й українську пресу. Процеси ці не йшли гладко: скільки сил було покладено на те, аби українці вживали фонетичний правопис, той правопис, яким пишемо й ми.

Спитаєте, навіщо Вєрочці той правопис? Щоб зрозуміти, що правопис ‒ це важливий об’єднавчий чинник суспільства, підвалини національної комунікації, що ЗСУ без українських інтелектуалів, які порпаються у всяких там буквах, буде небоєздатною, бо та Україна, котру захищають ЗСУ, первинно народилася на письмі, а шанси малюночків замість правопису примарні.

Вєрочка має збагнути також, що Тарас Шевченко з думкою й про неї дав українцям другий поряд з релігією інструмент ідентичності ‒ мову. Пантелеймон Куліш теж Вєрочкін родич. Це для неї він став першим нашим ідеологом, ідеологом без суспільства. А перший політичний українець Володимир Антонович на власному прикладі показав, що кожен, хто вважає себе українцем, ним і є, ‒ походження не визначильний чинник. Свідомо обравши українську національність, він не тільки перейшов з католицизму на православний обряд, а й повернувся до рідної мови в приватному житті, продовжуючи писати історичні праці російською (українська наукова мова була іще невиробленою). Проте вже учень Антоновича Михайло Грушевський виправдав очікування вчителя, видавши першу нашу історію українською. Цю історію написано й для Вєрочки.

Митрополит Андрей Шептицький повторив шлях реасиміляції, накреслений Антоновичем, вже в Галичині. Митрополитові реасиміляція не далася легко, його вибір вразив його рідну маму-польку, але приклад Андрея Шептицького може надихнути на реасиміляцію і Вєрочку, і її автора, і багатьох інших наших співвітчизників: пора вернутися додому не тільки на словах, а й на ділі. Нехай українська мова стане вільним вибором, а розрив із російським насильницьким шаблоном ‒ переконанням.

Свобода вибору, свідомий вибір ‒ це найкращий варіант з-поміж усіх можливих. Енциклопедист Іван Франко не мав певності, чи знадобиться колись комусь його праця, проте хай обережно, але на Вєрочку сподівався. І мав рацію: під патронатом Франка Вєрочка може взути власного Зешефа, який в енциклопедіях ні бе, ні ме.

Хоча українські інтелектуали в російській Україні протягом усього ХІХ ст. плекали українську культурну орієнтацію, посткріпацьке українське селянство без української школи залишалося темним, не усвідомлювало себе українцями. Внаслідок заборонних російських заходів щодо української мови відсоток неграмотних в російській Україні під кінець ХІХ ст. був у 2,5 рази більший, ніж у Росії. Здається, ми й досі пожинаємо гіркі плоди колишньої української неграмотності.

Парадокс, але нинішній наш незакомплексований офісний планктон із університетськими дипломами і вояки (хай вибачає Вєрочка, але воювати треба не тільки кулаками, а й головою), проголосувавши за Зе, засвідчили свою розумову неспроможність. Результати останніх українських президентських виборів наштовхують на думку, що голосували на них не вільні люди і не освічені громадяни, а кріпаки навіть не з Зачепилівки і не з далекого Орєхово-Зуєво, а звичайні собі «тутешні». Хто б подумав, що у ХХІ ст. в Україні виявиться 73% безпросвітних кріпаків, що моляться на власні телевізори, а школа й університет у них ‒ для галочки.

Повертаючись до історії для Вєрочки. 1895 р. тезу про політичну незалежність України виклав у брошурі «Україна irredenta» галичанин Юліан Бачинський. На Наддніпрянщині цю ж ідею сформулював Микола Міхновський, виголосивши на Шевченківському святі 1900 р. у Харкові програму самостійної України від Карпатських гір по річку Кубань. І ця коротка формула вдарила по слухачах блискавкою. Спочатку вони завмерли, а тоді почали аплодувати ‒ гасло самостійної України, яку досі лише одиниці уявляли поза Росією або Австрією, викликало в присутніх екстаз.

Навіщо усе це знати Вєрочці? Щоб зрозуміти, хто вона, хто її батьки ‒ не тільки біологічні, а й архетипні, ідейні. Їй необхідно збагнути, якою складною і покрученою є наша антропологія, антропологія нації, яку ділили сильніші держави, керуючись винятково власними інтересами, якими мурашиними кроками і з якого макового зерна проростала ідея української держави. Галичина завдяки церкві й школі увійшла в ХХ ст. значно освіченішою, дисциплінованішою й організованішою за Наддніпрянщину. Саме в Галичині після школи, преси і правопису з’явилося й перше українське військо. Задумав його незнаний Вєрочці організатор так званих січей Кирило Трильовський. Шкода, що січові стрільці, які чеканили крок у Києві під командуванням Євгена Коновальця, вставши на захист УНР, вразили Михайла Булгакова, але й досі справляють слабеньке враження на Вєрочку, котра про Булгакова чула, а от про Коновольця мала б знати все, бо саме він ‒ її хрещений батько. Степан Бандера з’явиться пізніше. До того ж в Бандери є альтернатива ‒ націоналіст-демократ Андрій Мельник.

Письменникові і пропагандистові необхідно все це знати, бо без знань, без аналогій із минулим він з сучасністю не розбереться. Згодом УНР впала, внаслідок падіння української держави пройшов Голодомор, відбулося приєднання Галичини, Буковини і Закарпаття до УРСР й втрата Перемишля, того українського міста, в якому в ХІХ ст. інтенсивно розвивалася українська справа. Тоді Перемишль випереджав Львів, що нині визнаний оплотом українства. Чому Перемишль? Та тому, що понад третину населення цього міста у ХІХ ст. становили українці хай і без українського паспорта, але зі свідомістю власної української окремішності, передусім релігійної, мовної і культурної. Одначе хто нині пам’ятає про український Перемишль? Ми воюємо за Золоте. Нам залежить на Горлівці, яка ясно дала зрозуміти, що ДНР їй миліша за «какую-то непонятную Украину». Між Горлівкою і Перемишлем ‒ прірва, яку зовсім немає потреби засипати українськими кістками, бо вільному воля.

Україна із примусу ‒ вже не Україна, лояльність на штиках ‒ не для нас. Уявімо, ми визволили Донбас, визволили території, але що робити з людьми? Будувати для прихильників «русского мира» фільтраційні табори? Це не українська тема. Уся наша дотеперішня історія заперечує такий шлях. Українська демократія ‒ це та цінність, яку не змогла витравити довга і тотальна російська окупація. Російська окупація України, до речі, тримається не тільки на страхові і зброї. Не в останню чергу вона є феноменом кількасотлітнього промивання мізків.

Механізм промивання українських мізків «простєнький, но со вкусом»: мова ваша селянська, смердить дьогтем, стиль ваш подлий, без Росії ви фашисти, а з Росією ‒ гуманісти. І падіння Порошенка ‒ зовсім не наслідок корупції чи його багатства. Смертний вирок Порошенко підписав собі тоді, коли обрав українську ідеологію, за яку його ненавидять не тільки культурні прихильники цивілізованого «русского мира» і російські шовіністи, а й громадяни з нальотом російської культури у формі суржика, й українські націоналісти. Останні вважають, що саме вони мають монополію на українську ідею. Таких націоналістів ще світ не бачив, як не бачив він і таких замріяних політиків і виборців, як українські, що завжди ставлять перед президентом, але не перед собою планку, яку не перескочить жодний Бубка. Політика ж шанує винятково реалістів.

Моя рецензія дивна, бо виливається в полеміку із Брестом і його супергероїнею Вєрочкою, але іншого шляху написати про свої враження від книжки я не бачу. Будь-який текст, навіть комікс може викликати бурхливу реакцію. Моя бурхлива реакція є відповіддю на примітив. Був у нас і Тарапунька, і Штепсель. Тепер маємо і Вєрку Сердючку, і просто Вєрочку. Однак Україна як цілість зовсім не примітивна. Тож скільки можна її примітивізувати?

Українська поразка підштовхує до простих рішень. Однак українське повстання, що його реалізує меншість (так і хочеться назвати її ґетто, але це не так, бо ця меншина не етнічна, а політична), спираючись на ситуативну більшість, не є чимось винятковим. Проблема в тому, що наша ситуативна більшість у вирішальний момент дає задній хід. Дає його тому, що більшість не тільки не має поваги до українських цінностей демократії й права, не менш важливих гарантів нашої незалежності поряд з релігією й мовою, а й не знає їх, ба, не хоче знати. Більшість хоче ловити в житті кайф у російському варіанті: водка, попса, шансон, баня, дєвкі, дизайнерські шмотки, скорость, бумєр, пляж, а там ‒ хоч потоп. Саме ця обставина й уможливлює український розгром з рефреном: ви переоцінили власні сили. Ось наша парадигма, яку, звичайно, можна засунути в одне місце, але легше від цього не стане.

Це запліччя, якого не розуміє Вєрочка, тому вона хоч і вперта, і жертовна, але наївна і безпорадна. А це неприпустимо. Адже Вєрочка виконує роль Червоної правої руки ветеранів російсько-української війни, руки невидимої помсти, котра засіла в святая святих ‒ офісі президента. Мені ж здається, що наша Червона права рука взагалі із помстою має мало спільного. Ця рука покликана не карати Зе і компанію, а тримати Зе і компанію за морду, паралельно виховуючи суспільство, змушуючи його реформуватися не формально, а реально, через інститути з тим, щоб в Україні ніколи більше не з’явився жодний Зе, щоб унеможливити саму його появу.

Повсякчас змінюючи одяг, зачіску і макіяж, Вєрочка варить безкінечну каву, в якій можна втопити всіх читачів світу, додаючи до неї солоденький сироп, коньячок, вершки чи ще якусь бодягу ‒ залежно від того, кому спритна секретарка каву варить. Щодня і з місяця в місяць вона, а разом з нею й читачі стають свідками нескінченної істерики, яка розгортається переважно в кабінеті глави держави й переконує: країна злетіла з котушок, перетворилася на божевільню, в якій ніхто не знає, що робити далі і чи робити щось узагалі.

Щоб побачити, що всі ми у божевільні, не треба, до речі, читати Бреста, досить переглянути українські новини. Проте книжку читати і приємніше, і повчальніше, бо в нашій уяві відомі персонажі виринають без будь-яких нашарувань, у первозданному вигляді: прем’єр-міністр на електросамокаті, Нахманович у жовтому кімоно спеціально для японців, реформатор митниці, котрий вештається по підпільних закладах із сумнівною репутацією, а його підступні доброзичливці увіковічнюють ці вилазки для сторіз і меморіз, незмінна опозиціонерка Юля в дорогих, але потворних трояндочках чи що там вона носить, помічник найвеличнішого Андрій, який ніяк не може забрати свій дизайнерський гардероб із колишнього кабінету, аж прибиральниця баба Люба не витримує спокуси й натягує на себе забутий люксусовий спортивний костюм, бо в ньому зручно мити «пол».

Позитивна й суржомовна баба Люба, якої боїться сам «Владимир Александрович», найтупіший персонаж коміксу. Саме ця потвора зі шваброю, що її з такою трепетною любов’ю зображує Брест, в реальному житті є і найактивнішим, і найвитривалішим агентом української архаїки, любої нам хати скраю, а ще хитровмазаності, котра повертається до кожного хитруна/хитрунки бумерангом, збиваючи його/її з ніг.

Авторський голос у тексті мінімальний, він звучить лише в коментарі, котрий відіграє роль інтермедії, окреслюючи тло, на якому й розгортається трагікомедія сучасної української політики й українського вибору. Дивує, що Мартин Брест не шукає відповіді на головне питання: чому суспільство, що жило ідеалом гідності, так легко гідності зреклося? Чому наше суспільство загалом таке примітивне? Письменник не тільки не шукає відповіді на це запитання. Він це питання взагалі не ставить, тому Вєрочка готова захищати будь-яку Україну, абстрагуючись від того, що нині Україна ‒ це колективний Зе, після якого можуть прийти не «чорні» генерали, а колективний Ме і Бо. Їх Вєрочка теж захищатиме? Чи варитиме для них чай у самоварі? Невже і їм Вєрочка принесе на тарільчику з блакитною облямівочкою одну «Шалену бджілку» на двох?

У книжці чимало дотепних моментів і сарказму, але попри це ми маємо справу з «рожевою» карикатурою, «Кварталом-95» навиворіт. Карикатура ‒ ознака здорового суспільства, але карикатура втрачає сенс, коли вона поверхова, коли автор пропонує прості рішення типу томагавків, не розуміючи, що й томагавки у невмілих руках можуть не злетіти, влучити не в ту ціль і навіть лупонути у своїх. «Рожева» карикатура випускає пару, але не лякає тих, проти кого спрямоване її жало ‒ не тільки владу, але й громадян, які недолугу владу обирають, тих, кого дратує українська мова і традиція, хто хоче жити українським коштом, нічого не даючи натомість, хто не сприймає українську державу як свій шкурний інтерес, вважаючи, що Україну можна перетворити на Росію-2 без Путіна чи з добрим Путіним, не розуміє трагічності української історії, котра завжди зумовлена помилковим вибором. Таких громадян і обраних ними політиків треба пекти розпеченим залізом карикатури. Комікси ‒ полегшений варіант. Однак і карикатура, і комікси, і висока література, і масова, і пропаганда передусім не повинні примітивізувати проблему, країну, людину, бо трапиться в Україні черговий геополітичний злам ‒ в усіх знову відпаде щелепа, як і на початку російсько-української війни. Треба готуватися до чергового українського зламу без американських бомб, озброївшись розумом і витримкою.