У п’ятницю, 29 листопада, на екрані Мистецької бібліотеки транслюватиметься один із творчих вечорів Юрія Андруховича – поетичний, з серії літературних і музичних заходів «Перфо-салон», що засновані на відеоархіві Віктора Неборака.

Василь Портяк – із тих митців, хто прагнув показати, як все непросто. Така оптика народжується не по гарячих слідах воєнних злочинів, вона формується через десятиліття після того, як рани загояться, земля на могилах осяде...

Ненав’язлива філософічність, органічно поєднана з елегантністю викладу на межі публіцистики і художнього слова, висвітлення теми з різних боків, зіставлення різних точок зору, розмежування спорідненого – ті риси письма, без яких Бондар не був би Бондарем.

Сюжетні колізії романів Остапа Українця та Сергія Германа спонукають до роздумів над тим, як в гарячі періоди історії ходять поруч ворожнеча, дружба і любов. Роман Українця стимулює до дискусії про продуктивність розбрату в державотворчому процесі, а Германа – про значення милосердя й неупереджености у час, коли правлять суд «залізо і кров».

Читаючи, перечитуючи… Назва, яку з комерційного погляду привабливою аж ніяк не назвеш. Це майже як Бойченкова «Аби книжка», з тою різницею, що у випадку з Ільницьким навіть необізнаному з персоною автора читачеві має бути ясно, що мова у тій книжці йде про тексти.

Книжка не стільки про Левка Лук’яненка та дисидентський рух, скільки про оточення із тих людей, котрі в політику не лізли, та це не завадило їм бути втягнутими в цю гру й підігравати сильнішій стороні.

Не так важливо, чи справді існував художник Марко Мазур, як те, що українське мистецтво все ще неналежно поціноване у світі – величезні пласти мистецької спадщини були викреслені з історії через російські репресії.

Здатність сприймати світ у його мінливості й неоднозначності, оцінювати речі нестереотипно, виявляти парадокси, ставити складні питання – те, що привертає увагу у цій книжці, написаній на стику жанрів: спогади, художнє письмо, філософські рефлексії.

Донедавна події Революції на граніті не були предметом зображення української романістики. Ситуація змінилася приблизно рік тому, коли у світ вийшов роман Оксани Луцишиної «Іван і Феба». Приблизно третина роману присвячена подіям того сплеску громадянської активности, що мав місце в Києві у жовтні 1990-го.

Софія Андрухович в «Амадоці» зшиває різні шматки пам’яті, а якщо вони не зовсім добре припасовані, то це проблема українського суспільства