Книжка Юлії Ілюхи «Мої жінки» (Книга року ВВС 2024) кровить й не піддається жодним кровоспинним засобам, жодне болетамівне не здатне пом’якшити спазмів від читання цих історій.

Вростати у цей стрімкий пейзаж, де водночас тепло пульсує жовтава багряність янтарного світла, глибока синювата зелень принишклого горизонту, коричневі й сірі відтінки непробуджених ще ранків, коли чути голосне скапування туману в горнятко твоєї кави, коли чути вітер, що підбирає акорди на гігантських цимбалах часу...

Обличчя пам’ятає все, хоч воліло би не пам’ятати. Картографи аналізували б її обличчя, як знайдену у валізі, потерту дорожню мапу особистих драм. Поетичну дорожню мапу, де кожна лінія – дорога до себе.

Сама любов тут має різні імена й умовні позначки: це стихійне лихо, це смертельний вирок, це тихий промовистий погляд, це бути благословенним, це любов-свобода, це ідеальна платонічна любов, це врешті-решт, нестримний сексуальний потяг на березі любові, що метафорично названа Латорицею…

Так багато недочитаних і непрочитаних книжок. І книги – це теж зброя. Тільки така, лагідна і тиха. І нею можна рятувати(ся) (а не вбивати!), захищати(ся) (а не чинити напади!). Нею можна відвойовувати голови і серця. Кожного дня і кожного століття.

Велика історія України – це сума дрібних фабул українських родин, де хтось – ледве вцілілий вернувся з революцій чи воєн, а хтось зник безвісти, а ще когось пересели-невідомо-куди, чи замордували в радянських катівнях. І ці історії потребують дескрипції.

Нетрадиційна, несподівана, нон-фікшн… Ця книжка Павла Вольвача інтригує своєю цифровою назвою (20+1 рік нашого третього тисячоліття; 20+1 ім’я, вміло вплетене у структуру тексту, хоч умовний плюс є надто крихким, його можна замінити іншими знаками, тоді матимемо й інші комбінації...

І поки хтось нам вигадуватиме слова (або підкидатиме їх, ніби м’ячі – малі і трохи більші: на, ловіть!..), хочеться поблукати у текстах Сергія Осоки, ніби в глибоких річках, де багато гладесеньких доброоких линів і шорстких, трохи колючих днів.

Хочеться, аби після прочитання цього незвичайного роману з присмаком біографічності (з присмаком, а не смаком, бо це ж не достовірний, вивірений в архівах життєпис письменниці, а «мистецька біографія», як обачно маркує видавництво на обкладинці), читачам урешті спало на думку пошукати деяких відповідей на сторінках творів самої Кобилянської.

У багатьох творах Ельчін Сафарлі використовує гендерну наративну гру – він-чоловік розповідає (себе) як вона-жінка. Ба більше, розповідає так, що навіть до найменших дрібниць ти починаєш вірити у все сказане і відчуте.