“Ніхто не має права поводитися зі мною так, ніби він мене знає”
Підстав уважати Швейцарію країною в усіх сенсах літературною є декілька. По-перше, її межові ландшафти і плоди волі її мешканців самі по собі добре надаються до рафінованих метафор. По-друге, деякі письменники маленької країни сягнули світового літературного олімпу. По-третє, чимало іноземних авторів першого ранґу знайшли тут якщо й не другу батьківщину, то затишну гавань. Серед них Рільке, Ремарк, Гессе, Манн, Джойс, Набоков.
Стежками Роберта Вальзера.
Але ми вирушаємо не в Монтрьо, Цюрих чи кантон Тессин, а в кантон Аппенцель Ауссерроден у північно-східній частині Швейцарії. Саме тут, у столичному містечку Герізау пролягає перший літературний маршрут Швейцарії. Він виник завдяки Роберту Вальзерові, чия дорога на літературний олімп виявилася тернистою. Незважаючи на свій столичний статус, Герізау — маленьке містечко, що нагадало мені Ворохту. Це передгір’я Східних Альп, тут є подібний кам’яний залізничний віадук, а будинки ремісників мають багато декоративних дерев’яних елементів. Крім того, у селі неподалік святкують Старий новий рік того ж дня і подібним чином, що і в Україні: 13-14 січня, така собі Маланка.
Герізау — маленьке містечко, що нагадує Трускавець чи Ворохту.
Двадцять три роки Роберт Вальзер був стаціонарним пацієнтом психіатричної клініки Герізау. Та як би дивно це не звучало, ті роки були, мабуть, найбільш погідними й безтурботними у житті бентежного автора. Однак за цю погідність Вальзерові довелося заплатити високу ціну. Власне, в Герізау він відмовився від того, що до того складало сенс життя: від ідентичності письменника. У клініці Роберт Вальзер писав хіба що лише короткі листи до рідних і нечисленних друзів.
А ще він часто здійснював прогулянки околицями.
Роберт Вальзер на прогулянці.
Прогулянка — дуже швейцарський феномен. Хіба може щось принести більше радості й користі, ніж іти й дивитися? Отож перший літературний маршрут Швейцарії починається біля фонтану в центрі Герізау, веде униз до залізниці й річки, а потім уверх на інший пагорб, на вершині якого просторий ареал психіатричної клініки. Така клініка — ще один швейцарський феномен, але не будемо про сумне...
Ми ідемо, щоб подивитися на все те, що відкривалося поглядові Роберта Вальзера, коли його домом була психіатрична лікарня: від 1933 до смерті на Різдво 1956 року. Збиваємося з маршруту, блукаємо, оминаючи середньовічні будиночки шевців, кравців і гарбарів, доходимо до цвинтаря. Знаходимо могильну плиту з іменем Вальзера й датами його життя: 1878-1956. Спускаємося до залізничного полотна і, перетнувши його, стрімкою царинкою спинаємося на протилежний пагорб. Тут знову натрапляємо на маркування маршруту з цитатами із творів Вальзера. “Бог іде з тими, у кого немає думок”, пише він у “Розсіяній прозі”. І ще: “Існують таємниці, які не треба намагатися розгадати”.
Ідемо пагорбом у напрямку до клініки, що видніється удалині з іншого боку потоку. З вершини пагорба видно Санкт-Ґаллен, Боденське озеро й засніжені вершини Східних Альп.
Психіятрична клініка Герізау.
Незважаючи на неабияку письменницьку плідність протягом першої третини ХХ століття, незважаючи на активну співпрацю з численними журналами Швейцарії, Німеччини й того часу ще переважно німецькомовної Праги, Роберт Вальзер не зажив прижиттєвої слави. І хоча його ранні романи хвалили визначні колеги, серед яких уже згадуваний Гессе і Музіль, у читачів письмо Вальзера належного і тривалого інтересу не викликало. Можна лише здогадуватися, чому так. Йому закидали наївність і розпорошеність, занадто “кучеряву” й перенасичену гельветизмами мову, фіксованість на незначних деталях. А ще його проза була, за винятком ранніх романів, рефлексійною, а не сюжетною.
“Одного ранку о восьмій годині молодий чоловік стояв перед дверима відособленого, вельми респектабельного будинку. Падав дощ. “Якось аж дивно, — подумав молодик, — що у мене з собою парасоля”. Бо досі парасолі у нього ніколи не було”. Цими словами починається роман Роберта Вальзера “Der Gehülfe” (“Помічник”), що вийшов 1908 року в берлінському видавництві Кассірера. Чимось невловимим початок Вальзерового твору щемко нагадав мені геть іншу історію. Та сама спантеличлива, на перший погляд геть необов’язкова конкретність... Та сама атмосфера і ритміка тексту: «Прокинувшись одного ранку після неспокійного сну, Ґреґор Замза виявив, що перетворився на страшну комаху».
Упізнаєте? Це початок новели “Перевтілення” Франца Кафки. Вона з’явилася 1912 року. Кафка називав роман Вальзера серед своїх улюблених книжок. То ким же був цей Вальзер, що надихав Кафку, а потім якось дивно і надовго практично зник з літературної мапи?
Роберт Вальзер народився 1878 року в західній частині Швейцарії, у Білі, місті годинникарів. Цю місцевість швейцарці ще називають Зееланд, земля озер, бо поблизу аж три озера: Більське, Невшательське й Муртенське. В родині Вальзерів було восьмеро дітей, батько, палітурник, тримав крамницю канцелярських товарів у центрі містечка. Мати захворіла психічно й померла, коли Робертові було чотирнадцять років. Хлопець захоплювався театром, хотів навчатися у гімназії, але через матеріальний стан родини змушений був якнайскоріше здобувати професію, яка б його годувала. У нього каліграфічне письмо, отож він обирає вишкіл дрібного банківського службовця і, закінчивши його, сімнадцятилітнім покидає рідне місто.
Роберт Вальзер замолоду.
Почалися роки митарств: Базель, Штуттґарт, Цюрих, Тун, Золотурн, Вінтертур... Відстані між деякими з цих міст юний Вальзер був змушений долати пішки, бо грошей на потяг бракувало. Йому довелося навіть відвідувати школу лакеїв у Берліні, а згодом кілька місяців працювати лакеєм одного князя у сілезькому замку Домброва. Але жодне з численних робочих місць не тримає юнака: він хоче бути письменником.
Перша Вальзерова журнальна публікація припадає на 1898 рік, але по-справжньому його літературне життя починається у Берліні 1907 року: видавництво Кассірера публікує його автобіографічний роман “Брати і сестри Таннери”. Подальші його твори теж будуть автобіографічними: “Якоб з Ґунтена” — своєрідний роман виховання, матеріалом для якого стало навчання автора у школі лакеїв. І згаданий вище роман “Помічник” акумулює в собі Вальзерів досвід дрібного службовця, відображаючи зародження модерного світу: офіси різних фірм і підприємств на переломі століть. А що Вальзер письменник педантичний, то читач отримує доволі виразну картину повсякдення учнів інтернату, дрібних службовців і модерних підприємців.
Протягом Першої світової війни щороку по кілька місяців Вальзер проводить на військовій службі. Від 1913 року чоловік починає листуватися з подругою своєї сестри Лізи, пралею Фрідою Мермет. Це листування тривало понад двадцять років. Розлучена жінка, що сама виховувала сина, усі ці роки підтримувала Вальзера не лише на словах. Надсилала йому подарунки: сир, чай, цукор. Латала і чистила його одяг. Іноді вони зустрічалися й здійснювали разом прогулянки або й мандрівки. З листів видно, що він охоче покінчив би із парубоцьким існуванням й зійшовся зі своєю подругою, але не наважується. Та і що він може їй запропонувати?
Твори Роберта Вальзера у перекладі української Юрія Андруховича.
Адже його життя десятих і двадцятих років сповнене митарств. Більше семи років чоловік мешкає у крихітній мансарді готелю “Синій хрест” у рідному місті Білі. 1917 року з’являється його “Прогулянка” — чи не найпопулярніший з творів Вальзера. У новелі швейцарське повсякдення початку ХХ століття немов під мікроскопом: автор виходить у справах, прогулюється містом, спілкується з людьми й спостерігає за ними. Від детальних і містких описів Вальзера струменить дух часу. Кілька років тому “Прогулянка” вийшла в українському перекладі Юрія Андруховича.
1920 року з’являється прозова книжка “Зееланд”, своєрідний гімн малій батьківщині автора. 1921 року Вальзер перебирається до Берна, влаштовується працювати у державний архів. Наступних років він пише переважно невеликі прозові й поетичні твори, що друкуються в німецькомовних часописах Європи. 1925 року з’являється остання книжка Die Rose (“Троянда”). За вісім років життя у Берні Вальзерові довелося п’ятнадцять разів поміняти помешкання...
Прогулянки Роберта Вальзера.
У другій половині 20-х років Вальзер продовжує багато писати, але це письмо уже на крайній межі: він пише мікроскопічними літерами на маленьких клаптиках паперу. Так з’являються Вальзерові мікрограми, розшифровуванням яких фахівці займалися багато років. Це тисячі сторінок своєрідних текстових імпровізацій, експериментів, фіктивних листів, тощо. Життєва криза неприкаяного автора загострюється, й 1929 року він потрапляє у психіатричну клініку Вальдау біля Берна, де отримує діагноз: шизофренія. “Чи у своєму божевіллі й у своїй комічності Дон Кіхот не щасливий чоловік? Чи життя без дивацтв, без так званих вар’ятств – взагалі є життям? Хто має живий дух, той іноді злітає з котушок” — пише він, коли криза трохи минає.
Оскільки піклуватися про хворого нікому, то з Берна Вальзера мимо його волі переводять у кантон, звідки походив його батько: так він опиняється в Герізау.“Наш час жахливий у своєму спрямуванні на користь. Шляхетне і гарне, щоб не померти, змушене підпорядковуватися механічному. Можливо, так було завжди...”. Вальзер довго боровся, щоб не підпорядковуватися механічному.
Здається, йому це вдалося...
26.02.2021