Жіноча література – це таки завжди апофатичне. Коли я писала монографію, говорила про те, що жіноче — це не-чоловіче, не-централізоване, не-підтримуване, не-інституціалізоване. А тепер я думаю що це — нещасливе. Я не можу знайти в жіночих текстах щастя.

Торґні Ліндґрен – прозаїк складний, тонкий і дуже глибокий. І ця його книжка, як й інші, написана про таємниці, які несила забути, як би не хотів. І про те, що благодать і зцілення можливі тоді, коли відходиш від базового рецепту. Герою «Пьольси» насправді от-от буде сто років. І він все добре пам’ятає. Особливо те, чого ніколи не було.

Розказані історії міняють світ залежно від того, хто їх розказує. Ну от, про відносність правди і тріумф правдоподібності нам розказує колишній наркоман і теперішній алкоголік, який посутньо не годен відрізнити марення від дійсності.

У світах, які ці канадські письменниці ладнають, закохуються, щоб стало краще, точніше: щоб люди отримали можливість зцілитися. Тільки покращення не означає припинення хвороби. Любов тут – коротка ремісія самознищення.

Був би цей роман шедевром, якби просто залишився історією про те, наскільки лякає старшу людину (те, що зветься ближче до вічності, ніж до життя) слабо контрольована жорстока енергія юності?

Син розповідає історію батька, стаючи батьком: нелюбов за нелюбов, образа за образу, невроз за невроз.

Щоб зрозуміти, «що не так», треба знати, звідки і чим міряти те, «що уже так».   

«Велетень» – приквел до історії про тріумф жертв злочину проти людяності, і історію цю нам розповідати не збираються.

Капітельман-молодший сів писати роман про травму врятованих від Голокосту, яку діти успадковують від батьків. А от Капітельман-старший бути героєм такого роману категорично відмовляється.

Кіборги і вампіри, андроїди і зомбі... «Супернова» польської НФ Цезарій Збєшховський продумав світ свого дебютного роману «Голокост F» (Holocaust F, 2013) до переконливих дрібничок.