Цирцея не хоче належати до тих, серед кого народилася і виросла, вона відкидає ідею фатуму і призначення, вона спростовує свою «божественну природу», щоб згодом підважити і «жіноче буття», ширше – вона протистоїть тому, щоб біологія/фізіологія визначала її долю.

Книжка відкрила для європейського читача обшир мексиканської «прози про насилля», що зараз її зауважиш в будь-яких визначних літературних рейтингах. Англійський варіант звався «Вглиб кролячої нори», прозоро натякнувши на повабно-безжальний абсурд Керролових «білих кроликів».

Спорт і політика – одна з улюблених тем Єрґовича. Він часто пише, що на футбольному полі вершиться політика й уболівальники надають спортивному змаганню статусу такої собі мікро-війни двох держав. Вибір команди, за яку уболіваєш, дорівнює вибору армії, за яку ідеш воювати. Спорт і є політикою. І завжди передбачає вибір.

Мудрість від героя роману нобеліанта Кадзуо Ішіґуро звучить так: нікого не треба ні в чому переконувати, просто почекайте, коли помруть опоненти і виросте генерація, певна вашої версії реальності. І назвіть це «історична правда».

Жорж поєднала три визначні наші фобії: світовий тероризм, техногенні катастрофи, пандемії і сотворила ідеальні умови для кінця світу. У її світі залишалася лише одна таємниця – смерть. Вона багато міркувала про зникоме тіло, про акт злиття з абсолютом, яким їй здавалася смерть.

Дискомфортна проза сучасної японської письменниці Саяки Мурати написана про примус до щастя. Ретельно збалансований гротеск «Дівчини з крамнички» кричить про цю нову хворобу.

Через всі частини роману проходить одна, на позір суто історико-політична, тема, яка допоможе і нам глибше зрозуміти дуже приватні стосунки Наташі і Євгенії. Ця тема – конкуренція жертв.

Безум, який продукує Гапоненко, фантасмагорія, у яку вона заселяє своїх героїв, – це репліка в дискусії з Просвітництвом (а значить, із самою концепцією раціонального Заходу і містичного Сходу).

Жіноча література – це таки завжди апофатичне. Коли я писала монографію, говорила про те, що жіноче — це не-чоловіче, не-централізоване, не-підтримуване, не-інституціалізоване. А тепер я думаю що це — нещасливе. Я не можу знайти в жіночих текстах щастя.

Торґні Ліндґрен – прозаїк складний, тонкий і дуже глибокий. І ця його книжка, як й інші, написана про таємниці, які несила забути, як би не хотів. І про те, що благодать і зцілення можливі тоді, коли відходиш від базового рецепту. Герою «Пьольси» насправді от-от буде сто років. І він все добре пам’ятає. Особливо те, чого ніколи не було.