Книжка Зиновія Книша є своєрідним збором дуже спресованих за змістом текстів, що, нанизуючись на один часовий сюжет, стають в єдину смислову шерегу, розкриваючи події кривавого часу визвольних змагань 1924―1926 років.

Вийшов українською графічний роман «Маус» Арта Шпіґельмана, який отримав Пулітцерівську премію. Книжка, що розповідає про Голокост, приваблює блискучими візуальними метафорами, але найперше — відвертістю не стільки про жахливість смерти, скільки про безсенсовність виживання.

Через всі частини роману проходить одна, на позір суто історико-політична, тема, яка допоможе і нам глибше зрозуміти дуже приватні стосунки Наташі і Євгенії. Ця тема – конкуренція жертв.

Через наше розуміння зовнішній світ немовби «цілує» нас, а ми його, якщо пригадати початковий зміст слова «цілувати» — зціляти, робити цілим.

Ні до, ні після «Кантики для Лейбовіца» Волтер Міллер романів більше не писав. Майже. Можливо тому, що вклав у свій magnum opus усе, що хотів сказати людству.

«Пацики» не просто не зникли, вони еволюціонували, їм тепер не потрібно влаштовувати махачі на районах, вони можуть купити собі кращий одяг, можуть виїхати зі своїх містечок і зрештою «зробити нас всіх разом».

Читати поезію Лаюка – це ловити моменти, моменти художнього самозаглиблення, певного одкровення, зближення, спроби вбудовування власного мікросвіту у макросвіт, так само власний.

Протиставлення краси і жаху, – звідси легко вивести дві прикметні характеристики творчости Тарнавського: метафоризацію світу, в якій закладено людську схильність до краси, й екзистенційні теми, зокрема тему смерти, присутню у багатьох його творах.

«У кожного своя правда. А за однією брехнею ховаються мільйони. Завжди йдеться тільки про окрему людину. Ісус був на хресті сам, якби смисл цієї історії був інший, Його спалили б у сараї разом з апостолами».

Безум, який продукує Гапоненко, фантасмагорія, у яку вона заселяє своїх героїв, – це репліка в дискусії з Просвітництвом (а значить, із самою концепцією раціонального Заходу і містичного Сходу).