Осока Сергій. Три лини для Марії: коротка проза. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. – 248 с.
Ціную книги, з яких лине світло. Ні, не те, що буває раптовим в кінці довжелезних тунелів, коли останки сподівань його побачити затерті до дірок обставинами, часом, сюжетами. І зовсім не те світло, яке вряди-годи хтось запалює, ніби вогник миттєво дотліваючої цигарки на одній із вечірніх міських вуличок, аби втішити когось відчуттям своєї присутності, або ж навпаки – злякати спалахом невідомості.
Люблю інакше світло. Таке, що, може, «буває тільки восени, тільки погожого дня, тільки в час од полудня до вечора. Воно не ллється зверху, не обступає, ні, воно тебе застає! Зненацька, як злодія коло чужих яблук. Змушує побачити все, як уперше. Будь-який звук у такому світлі нещадно тне по нервах» (с.12).
Те світло, напевно, виводить з рівноваги, змушує уповільнитися, аби уважніше приглянутися до всього навколо тебе, ще уважніше – до всього, що в тобі. А потім притаїтися, принишкнути, аби почути чужі життя, десь так, як всі власні – «такі, що їх узагалі ані опишеш, ані запам’ятаєш. Суцільне тобі горло з ангіною. Суцільні антибіотики, долоні на лобі, поривання в півсон, дихання в унісон. Нагріті чашки. Вода, з якої поволі виходять бульбашки. Але щільність – неймовірна» (с. 243).
Про таке світло годі розказати, так само, як і про тих маленьких і великих людей, різних людей, всяких людей зі своїми різними і всякими життями – часом пожмаканими, як шматок списаного паперу в кулаці, іноді – дбайливо випрасуваними й накрохмаленими, як простирадла тільки-но принесені звідкись, де дбайливий Бог зберігає їх у скринях з металевими замками.
Сергій Осока, автор книжки "Три лини для Марії ".
Усі письменники – (на чверть? наполовину? чи більше?) діти. Їм важливо то гарячково наближатися до чужих життів, то блискавично віддалятися, а то й просто зачудовано спостерігати, «ніби лежиш у вулику, у чарунці, ніби ще не вилупився. І все оце твоє тривання – просто приємна процедура перед початком. Голосові зв’язки, ледь припухлі, змикаються й розмикаються, але слів ще немає. Слів ще не вигадали. Так завжди буває перед початком» (с.243).
І поки хтось нам вигадуватиме слова (або підкидатиме їх, ніби м’ячі – малі і трохи більші: на, ловіть!..), хочеться поблукати у текстах Сергія Осоки, ніби в глибоких річках, де багато гладесеньких доброоких линів і шорстких, трохи колючих днів, де комусь води по пояс, а комусь – по шию, де та вода «обіймала міцно, але водночас дарувала тілу якусь невідому раніше волю. Кожен рух, кожен замашний сплеск наче змушували дивитися вглиб себе і знаходити там цілі поклади незнаної досі міці» (с.36).
І щоб говорити, і щоби слухати – всім однаково необхідна міць… Навіть тоді, коли від усього болючого і гидкого так хочеться сховатися під столом, накритим ковдрою, і безперервно вірити, що «Вона повернеться вранці». Навіть тоді, коли сім’я, як новенька ваза з універмагу, падає, ламається на друзки, а тобі так прагнеться прокричати кудись у темряву закордоння «Папа я боюся». Особливо тоді, коли тобі вже й не раді ніде, хіба що «У крамниці на околиці», де ще можна тихесенько посидіти, стискаючи в долоньці дві ампули. Безнадійно тоді, коли ти – «Шльоп-нога», Віра з дитбудинку, що виросла у кульгаву шкільну прибиральницю, для якої котики і квіти на календариках – милі дрібнички для розради. Так само, як і відчайдуха «Баба Охрім», як і бідолашний «Вітько на конях», чи безнадійний «Вовка в зимовому лісі», які, здається, зовсім не персонажі, а пожовклі чи поблідлі фотографії зі старих запилюжених альбомів. Бо у всіх нас «десь досі є ті знимки – старі альбоми, як небезпечні шурфи, чаять у собі, окрім усього іншого, й оту радісну, болісну засніжену атмосферу дев’яносто проклятого, дев’яносто затертого, дев’яносто щасливого» (с.114).
Ретроспективно повертаючи читача у світ(ло) старих фотокарток, письменник дозволяє пройтися з ним особливими шляхами згадок і здогадок, стежками, де ходить дитинство-юність, тримаючи за руку милу і смішну сусідську Катьку, що «така тепла, затишна, така зрозуміла й близька, особливо зараз, коли більше нікого тут немає, що мені аж розтанути хочеться, аж якісь білесенькі пташечки ворушаться в животі й воркочуть» (с.8). А потім минуть роки і знову мрієш помчати «На Різдво до Катьки» – у свій теплий спогад з вибіленими краями зим, у яких завше все казково і сонячний Хтось червоним пальцем показуватиме на незайманий сніг: «Дивися. Бог народився. Ходити по воді. Любити ближнього. Прощати ворогів» (с.10) і, чуючи таке, важко вже тобі дитинно-дорослому «стримати своїх дивовижних, своїх просвітлених сліз, загрузаючи по пояс у снігу» (с.10). Згадається і те, як «на сіні стоять кутя й узвар, у діда на пузі дрімає розкоханий вайлуватий сибірський Мицик» (с.6), і прабаба Явдошка – «чую, як руки її дрібно тремтять у мене на плечах» (с.6), і той «Василь, якого не було» з сіянням-віянням по сільських порогах. Минулося, глянеш – а там вже «Березень, Господи, квітень», а далі – «Найперше вересня у світі» з рідними сільськими айстрами і чужими міськими трояндами для вчительки. Залишаться хіба стіни школи в німому захваті від того, скільком дітям стали домівкою і «Крихітна лялька між рамами вікон». І будуть інші першовересні, але тих таких – тільки-наших – вже нема, бо «життя йде до мене, йде, ламаючи гілки на своєму шляху. Життя спішить, розпашіле, засапане, і очі в нього – гарячі» (с.148).
До збірки малої прози відомого українського письменника Сергія Осоки (автора книг «Небесна падалиця» (2015) і «Нічні купання в серпні» (2016) увійшло тридцять п’ять окремих текстів, ніби тридцять п’ять окремих життів, які йдуть паралельно, побічно, а іноді перетинаються, перехрещуються, стають якимись унісонними, ніби одна довга пісня на більш, ніж три десятки голосів. Починається все легкими пустотливими метеликами, що перелітають з дитинства у юність, де (поміж усі страхи, прикрощі та невдачі) наче «з усього просто таки бризкає щастя» (с.22), де можна просто любити Катьку, ходити з нею по гриби і слухати у старенькому плеєрі Вітні Х’юстон, можна чекати «Мамині іменини» і вдивлятися у «Травневий дощ», що буває «раз в ніколи». Але той солодкий час промайнув, ніби канікули в селі у баби й діда, ніби літо, що «вже відрізане, як скибка, до нього не дотягнешся ні руками, ані голосом – можеш навіть не пробувати» (с.101).
У другий умовно «цикл» складаються тексти, що наповнені по вінця чужими історіями. Письменник тут більше чує-бачить, ніж промовляє, він радше спостерігач, ніж учасник, тут він, як човен, що «раптово спиняється серед річки, пускаючи під собою повільну течію» (с.11). У цих творах з калейдоскопом голів-очей-усмішок-рук-ніг «можна майже фізично відчути, як тебе обтікає, обплітає час» (с.179): до тремтіння колін чекаєш того, кого називаєш «Опівнічний гість», кожною клітинкою шкіри всотуєш оте лунке «Галю, приходь», ніби маленька «Жабулетта» навшпиньки ступаєш туди, де «світилося з темряви добротне старе піаніно, на якому так ніхто й не заграв…» (с.184).
Це твори «жіночі» – тут ціла палітра образів жінок, які потрапили в цю повільну течію чекання, їм судомно й холодно виринати назовні, вони воліють захлинатися, тупцювати на місці, подекуди пізнаючи ногами каміння, по-тваринному борсатися, задихатися від тої безкисневої пустоти, лякатися її ще шаленіше, з усіх дрібок сил намагатися випливати назовні… Але ж хіба то так легко? «Як добре, що ви спите вночі […] Вам не знати ні похапливого її дихання, ні зойку, ні крику, ні жаху. Вам не знати ні гірких її запечених сліз, ні лику Божої Матері, який засвітиться з превеликим сумом, щойно він прокинеться вранці, візьме сокиру й піде з хати, залишивши за собою незім’яту постіль, незаймане снідання й дух мерзлого дерева» (с.216). І хочеться неспішно спитати її, – одну з них, одну з тих жінок, ту Марію, що пахне свіжою рибою і «слухає небо грудьми» (с.199) – чому вона не носить суконь із короткими рукавами і чиє ім’я згадує в молитвах? Але нічого не буду питати. Бо вона пам’ятає лише, «що зима, що не можна падати, що треба йти – до хвіртки й назад, до хвіртки й назад» (с.206).
Читаєш «Три лини для Марії», а наче переглядаєш давні фотографії, де тебе застає світло. Сиплеться тобі словами. І ніяк не віриш авторові, який обачно застерігає тебе десь посередині тієї мандрівки у світло, що «слова слабкі – вони не розрізняють сон і яв, страх і щем, вони голосні й порожні, як відро, що падає» (с.146-147).
Не слабкі слова, не слабкі. Бо чому ж тоді від них стільки світла?!
І хоч, як знову попереджає письменник, «на те світло не можна обертатися. Не можна, бо вклякне німа пісня, бо перерветься ніч» (с.148), я обернуся ще раз…
09.02.2021