Б’янка Мараїс. Мугикай, якщо не знаєш слів / Переклад Марії Пухлій. Харків: Віват, 2020. 416 с.
Коли перше, що бачимо в книжці є ремарка «13 червня 1976 року, Йоганнесбург, Південна Африка», то на всі сто можна бути певним: перед нами книжка про апартеїд.
До 16 червня і розстрілів у місті Совето, що в Йоганнесбурзі, залишається три дні. Студенти й школярі вийдуть із протестом проти призначення африкаанс обов’язковою мовою навчання. Поліцейські почнуть стріляти по підлітках. Першій жертві тринадцять. Від Совето покотиться хвиля протестів, яку придушать за пів року. Кількість жертв літа-осені 1976-го ніколи не буде не встановлена. Але поки що «13 червня 1976 року, Південна Африка». Саме ця ремарка відкриває роман «Мугикай, якщо не знаєш слів» (Hum If You Don't Know the Words, 2017) південноафриканської письменниці Б’янки Мараїс. Розстріл в Совето позначився на долі головних героїнь і визначив момент їхньої зустрічі.
Робін дев’ять років. Її батько працює бригадиром на шахті, де добувають золото. Мати дуже красива і відкрита, мала всі шанси стати успішною секретаркою чи стюардесою, але завагітніла і вийшла заміж. Стюардесою є її прикра старша сестра Едіт. Вони – південноафриканські англійці, другосортні білі (африканери мають для таких зневажливе слівце rooinek). У Робін є уявна сестра-близнючка, навіть сама Робін знає, що сестра уявна. Реальною і вигаданою дівчинками опікується чорна жінка Мейб, яка живе в прибудованій хатинці, їсть зі спеціального посуду і говорить зі смішним акцентом. Того дня, коли в Совето розстріляли школярів, четверо чорних чоловіків напали на батьків Робін. В один день вона втратила всіх, кого любила. Тепер Робін житиме з Едіт.
Б’юті Мбалі сорок дев’ять років. Вона учителька в чорній школі, удова, мати чотирьох дітей. Її старший син загинув, тепер в небезпеці її первісток – донька Номса. Номса талановита і заповзята дівчина, вона вчиться в гімназії в Совето і бере учать в протесті, навіть більше – є однією з організаторок. Б’юті дізнається це уже в момент, коли вулицями Совето пролилася кров. Номси нема серед загиблих, вона зникла, кажуть, арештована, кажуть, викрадена. Б’юті залишає в селищі двох синів і переїздить до міста: вона шукає Номсу. Едіт, яка не має змоги приглядати за Робін, наймає Б’юті за гувернантку. Наступні півтора роки вони житимуть разом, їм доведеться порозумітися.
Назва роману прояснена в одній зі сцен. Похорон Робінових батьків організували їхні сусіди. Едіт і Робін приїхали уже до церкви, при чому Едіт не просто проігнорувала пораду не брати дитину на церемонію, а ще й влаштувала демарш – вона і Робін вдягнені у яскраво жовтий одяг. Перед тим, як внесуть труни і у Робін почнеться істерика, всі в церкві встануть і залунає музика. Всі готові співати гімн. Робін мелодії не впізнає і боїться, що не знає й слів. І тоді Едіт дає їй пораду: «Робс, у будь-якій незрозумілій ситуації просто чини, як я. Мугикай, якщо не знаєш слів». Масштабуємо цей буцімто дотеп: прикидайся частиною групи, навіть якщо не розумієш змістів цієї акції та її умов. У тому гімні, що так налякав малу, слів не виявилося, під неї в церкву внесли «ящики», призначення і вміст яких дитина не розуміє. Пораду Едіт дала явно не універсальну.
Письменниця Б’янка Мараїс, авторка роману «Мугикай, якщо не знаєш слів».
Роман Мараїс часто порівнюють з книжкою, яка була популярна на початку 2000-х. «Таємне життя бджіл» С’ю Монк Кід. Біла дівчина, яка рано втратила матір, і чорна старша жінка, колишня служниця, що опікується нею. А надворі – південні штати США, кінець 1960-х і загострення расових конфліктів. Кід пише роман від першої особи, якраз тієї білої підлітки. У цій книжці нема слізливого гепі-енду, і рій бджіл постає красивою метафорою на означення жіночих спільнот: тут у кожного своя функція, і той, хто не годний її виконувати, мусить покинути рій. Так, формально «Мугикай» Мараїс дуже-дуже нагадує «Таємне життя» Кід. Але від цього порівняння програє, і справа тут у різному ступені чутливості авторок до тем інакшості. Малятко Робін із «Мугикай», переживаючи смерть батьків, що загинули через расову ненависть і те, що вона сприймає як зраду від чорної няньки (Мейбл пішла після того, як її зґвалтували на допиті в поліції), прийде до висновку раптом: «Всім треба когось ненавидіти, а жахливо поводитися з людьми легше, якщо казати собі, що вони геть не такі, як ти». Для дев’ятирічної дитини занадто глибока рефлексія ксенофобії, для дорослого чутливого читача – занадто спрощена.
У «Мугикай» є одна сцена, варта роману. Робін і Едіт повертаються до батьківського дому, щоби дівчинка забрала звідтам свої речі. До них приходить ватажка хлопців, що їхні родини живуть в тому ж передмісті. Ці хлопці – африканери, і вони всі старші за Робін. Вона доклала чимало зусиль, щоби влитися в їхній колектив, але вони її цькували і досить таки часто били. І от вони стоять на порозі будинку на чолі з їхнім ватажком – «провідною немезідою» Робін. Малий, який зазвичай гуляє босим, вдягнений у явно незручні мешти, він говорить не африкаансом, а англійською, що йому погано вдається. Але він робить над собою зусилля, бо прийшов вибачитися і поспівчувати. Сторінка-дві, цього хлопа ми більше не побачимо. Так, наче екстрема-за-межею-терпіння затирає всі розбіжності між людьми, обнулює все спричинене один одному зло, так, наче ті незручні мешти не можна просто зняти опісля. Цей момент – таки найсильніший в «Мугикай», бо не претендує бути моральним уроком.
Роман Мараїс розкладений на два голоси – Робін і Б’юті, нібито різнозначні історії, але це не так. В обох випадках ми перебуваємо в світі білої дівчини з середнього класу, яка кожен другий розділ прикидається старшою чорною жінкою. Уже перша поява Б’юті в романі це засвідчить. Б’юті щойно прочитала лист, з якого дізнається: донька у небезпеці в Совето. Зараз глупа ніч. Сплять її сини. Будинок – це одна велика кімната. Жінка запалює свічку і починає тихо збирати валізу, тихо – щоби не потривожити хлопців і мати час на обдумування своїх дій. От тут і з’являєтеся дивна ремарка Б’юті: «Поняття особистого простору незрозуміле моєму народові, і він його не бажає». Якщо нашому природному середовищу щось апріорно притаманне, а тим більше якщо не притаманне, то ми цього просто не помічаємо, будучи частиною цього середовища. Ця репліка Б’юті має сенсі тільки якщо вона частиною ситуації не є і при тому пояснює ситуацію комусь ще: власне вона – Інша, яка говорить до Чужого.
Таких моментів у романі багато, власне, чи не кожна сцена з Б’юті, що вона буде тут розповідати про систему освіти для чорних в ПАР, про місцеву кухню, про демографічну ситуації в країні, про одяг – для білих і для чорних, про релігію і ритуали. Вона все докладненько пропише для тих, хто ніц не знає про ПАР (ми-от точно за це їй подякуємо). Але саме через це Б’юті – як та гід-голограма чорної жінки поруч із живою білою дитиною. І ні, справа не в тому, що Мараїс є білою. Все глибше і гірше: і досі в великій прозі переконують тільки «титульні» голоси. Це стане ще більш очевидним коли в сюжеті з’явиться родина євреїв. Тепер і вони за прикладом Б’юті почнуть розказувати, хто такі іудеї, що таке ярмулка, що значить кошерний і тому подібне. Згодом до них приєднається ще й чоловік-гей, якому перепаде вести довгі бесіди про «кохай-кого-хочеш». Думка, яка звучить протягом роману: дитина не помічає раси, поки їй не поясняють саму концепцію раси, те саме з сексуальністю. Важить особистісний вимір, а не групова ідентичність. Дитина любить не чорних або білих, а тих, хто любить її. Правильна думка. Тільки-от всі герої, які не належать до титульної раси чи схваленої сексуальності, тільки те тут і роблять, що висловлюються за групу, до якої належать.
Білі цисгендерні протестанти в світі Мараїс просто живуть. Всі інші – мусять пояснювати, доводити і обґрунтовувати факт свого існування. Задум роману стосувався якраз ідеї інтеграції, а от спосіб, у який задум реалізувався, – прямо протилежний їй. Описати особистість через один фактор ідентичності, до того ж подати цей фактор як чужий і екзотичний… так, віва орієнталізм. «Мугикай» став бестселером, знаєте, зовсім не в ПАР, а в «білому світі». Чорна жінка піклується про біле маля, коли на вулицях її міста білі убивають чорних дітей. Так ясно, що тут і каміння заридає від розчулення.
Потрібне ціле село, щоб виростити одну дитину. Це африканське прислів’я згадують і герої роману, і авторка чи не в кожному інтерв’ю про роман та в післямові до нього. Сироту виховує община, і це є одним із законів, що формує плем’я. Історія Робін – начебто і постає такою собі хронікою формування нового племені навколо сироти, зближаються люди наскільки різні, що єдине спільне у них – забезпечити добробут і виживання малої.
Є в романі одна показово ідилічна в цьому плані сценка, просто гімн-без-слів успішними сурогатним родинам. У Робін день народження, її прийшли привітати: тут є Б’юті, родина сусідів, з якими дівчинка зблизилася через сина-однолітка, друг тітки і його приятель, соціальна працівниця, колежанка Б’юті (до речі, четверо з них – професійні педагогі). У всіх цих людей в романі є своя історія, як і є своє життя понад тим, щоби опікуватися сиротою. Але саме цієї миті вони не герої, а функціонали – батьки на заміну. Цю сцену ми бачимо очима Робін, допоки в неї не вторгається ще чийсь погляд і не підсумовує: «Чорні, білі, гомосексуали, гетеросексуали, християни, юдеї, англійці, африканери, дорослі, діти, чоловіки, жінки — ми всі були разом, і цю еклектичну суміш єднала характеристика, що стосувалася всіх присутніх, — друзі». Родина, як і плем’я, не може бути неієрархічною спільнотою, просто не працюватиме без ієрархії. Ця репліка, що має викликати замилування, мусить насторожити насправді: нам описали не людей-друзів, а соціальні маркери. Такі як «чорна жінка, що опікується білою дитиною».
Між іншим, ця наративна формула (тема, якщо завгодно) – конче дражлива для чорної жіночої літератури, одна з головних у ній. Чорна жінка, щоби забезпечити існування власних дітей, позбавляє їх уваги і любові, бо ті скеровані на професійне піклування про білу дитину. Ця проблема не отримує вирішення насправді в жодному творі, де акцентується. Візьмемо білу «Прислугу» Кетрін Стокетт, де чорна служниця виховала білу дівчину кращою, ніж можна було сподіватися, людиною – зокрема і чутливішою до утиску і несправедливостей; у той час як її власна донька, що її довелося покинути, стала видатною особистістю не завдяки, а всупереч матері. Візьмемо чорні «Найсумніші очі» Тоні Моррісон, де занедбана без материнської уваги мала марить до буквального безуму перетворитися на білу ляльку-дитинку, щоби теж претендувати на любов матусі-годувальниці, як двійко білих підопічних. Немає в цих розкладах позитивної програми. Мараїс же намагається таку створити. Немовби травмована і скалічена смертю батьків Робін відігріється під боком у Б’юті, і не забуде дорослою розмови з вихователькою про те, що в раю нема чорних і білих, і хоча чорні і білі убивають один одного, це не стосується кольору їхньої шкіри, і що ненависть і любов стосуються людини, а не ідентичності. Тільки-от весь цей час Б’юті шукає доньку, і коли надходить мить допомогти власній дитині, вона обирає не її, а Робін. А історії двох синів-підлітків, що залишилися в селі, ми таки не почуємо взагалі, бо це не їхній роман. Віддана професійна любов – природна для чорних людей, так складається? А уже ж якщо щось нам природне, то ми цього можемо просто не помітити.
Роман «Мугикай, якщо не знаєш слів» Б’янки Мараїс – мелодрама, яка претендує бути романом травми. Історія осиротілої дитини на тлі геноциду – наявні всі складові, щоби захопити читача в сюжет співчуття і морального збурення. Все так. Тільки цікава книжка взагалі не цим. Мараїс, що виросла і довго жила в ПАР, поки не переїхала до Канади, яку виховувала чорна служниця, пам’яті котрої роман присвячений, пише про те, якої колосальної роботи потребує від кожної людини подолання расових упереджень, ширше – упередження щодо будь-якої інакшості. І в цьому творі видно, яких зусиль вимагає те від самої авторки і який непевний результат дають ці зусилля, але дають результат зрештою. Це як забути слова в пісні-до-хорового-виконання, в якій немає слів, і мугикати щось важливе тільки для тебе натомість.
26.01.2021