Петра Могуна зсадили з воза, повели в хату. Там невістка з дочкою Наталкою допомогли його старечим ногам доплутатись до постелі. 85-річний дідок, усівшись, чекав, поки зійдуться всі до столу снідати.   Вже 15 років не бачили діда Могуна в селі. Він вже зарікся, що за хатні пороги винесуть його тільки в домовині. Але не вгадав. Прийшло 22 жовтня — дід ожив. Його причепурила улюблениця, внучка Наталка і вся сім'я: два сини, шестеро внуків, наче весільним возом, поїхала до місцевого кооперативу "Сила" — на виборчу дільницю.  

Поети Західної України часто співали свої легкодушні і плаксиві пісні в унісон своїм нерозумним політичним діячам. А ті "діячі", всі ми добре знаємо, завжди тягнули за Варшавою, з шкіри лізли, щоб вислужитись перед польською шляхтою, повзали перед нею навколішки. Серед українських поетів були справжні носії зоологічного українського націоналізму, прикритого жовто-блакитною проституйованою ганчіркою. І сталось так, що польський уряд, польські пани, які навіть не визнавали слова "українець", брали під своє крило деяких, з дозволу сказати, українських поетів.

на мітингу міста Львова жовтня 1939 року   Товариші робітники, робітниці, товариші трудящі Львова! Товариші інтелігенти! Дозвольте мені, як командуючому військами, від щирого серця, від душі наших людей, відданих своїй великій справі — бійців, командирів і комісарів передати вам і у вашій особі всім трудящим визволеної Західної України наш палкий червоноармійський привіт. (Бурхливі оплески, вигуки "ура", всі встають).  

— О, другим разом я вже уряджуся інакше! Виїду собі в якийсь далекий глухий кут, зашиюся в тім куті в глухе місце і тоді щойно відпічну солідно.   Так собі кажу я плюс 99 інших міщухів кожного року перед кожними вакаціями.  

 

Пригадую собі з якоїсь ілюстрованої історії або з котрогось календаря "Просвіти" картину: Похорон князя скитів чи русичів — на кожний спосіб наших рідних прадідів чи прабатьків. На горбику стоїть байдак, на байдаку лежить померший достойник, а довкруги нього все, чого він потребуватиме на тому світі: кінь, пес, зброя, всілякі харчі, одяги і — очевидно — збанок та чарка. Довкола ориґінального катафальку рідня, товариші зброї і загалом народ. Усе це представлене надзвичайно святочно, парадно. Так і видно, що був при цьому докладний церемоніял і талановитий церемонієр.

На сірому небосклоні сучасної галицької різьби зарисовується мистецька індивідуальність Сергія Литвиненка доволі виразно й повно.   Литвиненко — людина розмірно молода.  

Сорок літ єпископства — це навіть для Вічного Міста великий шмат часу. І напевно в тім Вічнім Місті нераз сходить на те балачка...  

Маємо ми претенсії до малярів і — оправдані. Не малюють того, чого ми хочемо, а малюють те, що хочуть. Благаємо їх за історичні, віталістичні, побутові картини, а вони нам то пияки, то камінюки, то квіти, то мертву природу.  

Пів години на Янівському цвинтарі напередодні Зелених Свят.   Культурній людині не важко зрозуміти обурення, яке викликує профанація могили, всеодно — нашого вояка чи нікому невідомої людини. Ключ розуміння цього дає вже той настрій, з яким входите на кожний цвинтар і де холод та тиша, дихнувши на вас чимсь з вічности, ніби кажуть: