Скільки їх, тих слів?.. Не зрахувати. А всього – тридцять три букви!.. Перебираємо їх, наче зернини нескінченної вервечки... Приглядаємось до них, шукаємо найважливіших...
Бачу – зі слів Марії Вальо, навіть голос пригадую: в легкій суконочці, з якоюсь неземною легкістю (весняна – й пора життя) перетинала площу перед Оперним...
Довкіл – порожнеча (атом «шукає» атома) й чорнота?.. Ні тут голосу, ані дотику, підстави всіх відчуттів (за грецькими атомістами). Хіба що – руки Господньої...
Дивимось іще раз на Микиту, і наче супроводом зринає повноголосе, тоді ще таке свіже в серці й на устах: «Згинуть наші воріженьки, / Як роса на сонці...»
Калинець, тепер уже Калинці – йдуть. Не від нас – до нас. Щоб ми вистояли. Щоб над нами було синє, як та квіточка, не задимлене війною небо, наше небо.
Нова доба – й до нової літератури кличе. Це так. Та зі «старої», саме з неї передається «вогонь в одежі слова»; «полова» ж, пусті розваги, – з вітром розвіюється...
