Якими тільки не бувають дощі!.. Проливні, затяжні, рясні, дрібні, що сіють і що мрячать. Дощі міські, Верленові: «дощить сльозами в серці»... Дощі сільські: «понад лугом сіра сірячина». І раптом – сліпий дощ!
Гортаючи сторінки «Провідника...», не лише оглядаємо світлини, а таки ступаємо (античні сказали б «кращою часткою свого єства») вулицями й площами древнього Львова...
Вервечка світелок, що рухалися: з Підзамча тужливими гудками прощався з містом вечірній потяг... Потяглись, як і ті вагонні світелка, що вглибали в ніч, роки, десятиліття
В еру приречень приручених світ
В сірому смогові, в білому савані
Вже зачекався Спасителя в гавані.
Всі траєкторії – лінії ламані
Кожна надія – застиглий болід...
Піти собі – це щоб побути зі собою, зі своєю душею. Частка «собі» – це часточка того мікрокосму, яку, перебуваючи у великому світі, людина вибудовує для своєї душі...
