Дивимось іще раз на Микиту, і наче супроводом зринає повноголосе, тоді ще таке свіже в серці й на устах: «Згинуть наші воріженьки, / Як роса на сонці...»
Калинець, тепер уже Калинці – йдуть. Не від нас – до нас. Щоб ми вистояли. Щоб над нами було синє, як та квіточка, не задимлене війною небо, наше небо.
Нова доба – й до нової літератури кличе. Це так. Та зі «старої», саме з неї передається «вогонь в одежі слова»; «полова» ж, пусті розваги, – з вітром розвіюється...
Дивні ті дві ахроматичні барви. Яких яскравостей, тонів і напівтонів не сягали б сьогоднішні книжкові й екранні сторінки, а «магія» – то таки чорно-біле
Говорячи про «риси характеру», якось не зауважуємо тавтології («charasso» – роблю рису). А що найбільше вражає, коли починаємо роздумувати над людськими вдачами – це їхнє розмаїття.
Голоси тих стоїчних мужів, які хоч відійшли фізично, а таки присутні серед нас своїм словом і своїми ділами... Серед тих голосів – і дзвінкий, у карбах інтонацій, голос Романа Іваничука...
Так дивно склалося, що "Лис Микита", чи не найважливіший і найпопулярніший твір Івана Франка, як і Шевченків «Садок вишневий», з перебігом часу набули ледь не дитячої барви
