Дивні ті дві ахроматичні (безбарвні) барви. Яких яскравостей, тонів і напівтонів не сягали б сьогоднішні книжкові й екранні сторінки, а «магія» – то таки чорно-біле
Говорячи про «риси характеру», якось не зауважуємо тавтології («charasso» – роблю рису). А що найбільше вражає, коли починаємо роздумувати над людськими вдачами – це їхнє розмаїття.
Голоси тих стоїчних мужів, які хоч відійшли фізично, а таки присутні серед нас своїм словом і своїми ділами... Серед тих голосів – і дзвінкий, у карбах інтонацій, голос Романа Іваничука...
Так дивно склалося, що "Лис Микита", чи не найважливіший і найпопулярніший твір Івана Франка, як і Шевченків «Садок вишневий», з перебігом часу набули ледь не дитячої барви
Нове тут – не те, чим людину розважає цей вигадливий світ: новиною – вічне. Як і в храмі: в гармонії з одіянням священника мало б звучати й сакральне Слово, а не буденне, «всім зрозуміле»
Золотий вік, іще раз подивуймося, золотим був саме тому, що не знав золота. А ще – слова «там». Воно, те слово, передбачає межу і її переступ – думкою чи стопою...
