Він – на межі: вчорашнє й завтрашнє – обабіч. Ті, що за кругом, того не свідомі, – йдуть. Дивну втіху знаходять у смерті інших, певні того, що вони – поза кругом...
«Світе тихий, краю милий, моя Україно...» Світ... Освіта... Від неї, освіти, й залежить доля світу... Шкільний дзвінок – і сирени... Світло – й темрява...
Скільки їх, тих слів?.. Не зрахувати. А всього – тридцять три букви!.. Перебираємо їх, наче зернини нескінченної вервечки... Приглядаємось до них, шукаємо найважливіших...
Бачу – зі слів Марії Вальо, навіть голос пригадую: в легкій суконочці, з якоюсь неземною легкістю (весняна – й пора життя) перетинала площу перед Оперним...
Довкіл – порожнеча (атом «шукає» атома) й чорнота?.. Ні тут голосу, ані дотику, підстави всіх відчуттів (за грецькими атомістами). Хіба що – руки Господньої...
Дивимось іще раз на Микиту, і наче супроводом зринає повноголосе, тоді ще таке свіже в серці й на устах: «Згинуть наші воріженьки, / Як роса на сонці...»