Що може бути милішим для людини, аніж тепло – фізичне й душевне?.. Завдяки ж йому, тій середині, що між спекою і морозом, і є хтозна чи не єдина придатна для життя – наша Земля...
Щоби приходити – відійшла. Ступила у Вічність, у Світло. У ті сфери, де всі часи вже лиш в однім, що не минає, в теперішньому часі – незмінно присутньому перед лицем Творця...
Гори, рівнина, долина, долинки, видолинки... Наче сходами вниз, а потім – вгору. Земля не тільки дихає, а й музикує – своїми горами, пагорбами, долами, долинами... Компонує їх.
Дивне з першого погляду те слово – «щільність»: камінь, що є зразком щільності, де «всі частини міцно з’єднані між собою», – і «щільність», наче сукупність щілин
Вічність, коли приглянутись до неї, – ні цілою, ані не цілою бути не може. Вічність – то вічність, чиста абстракція. Вічність з цього погляду – «страшна», як про неї Богдан Ігор Антонич.
Новий світ, хай він і тричі «шалений», усе ж не без живлющих у ньому оаз, де нове проростає з глибинного, душевного, справжнього. Світ, що вступив у важку боротьбу зі злом
Скільки всього минулося, пішло з тим часом, а дичка за обрій не пішла – залишилась у пам’яті... Не лише своїм образом, а й безмовними запитаннями: навіщо?.. для чого?.. для кого?..
