Микола Петренко. Не для голосної слави працював, тримався наче обіч, хоч був сповнений життя, – матиме славу, яку заслужив своєю працею: не голосну, що швидко минає, а тиху славу тривалу
Сірість – довкола… Раптом – одненьке на цілий сад червоне яблучко, що цупко трималося гіллі!.. Воно й розвіяло весь той сум. А повсюдна сірість стала гарним для нього тлом…
Вихопивши з контексту рядок, подаємо, не читаючи продовження, за зразок глибокої мудрості: «Праця долає все». І зазначаємо, що автором тієї «глибини» – Вергілій...
Не лише крапля водяного годинника, а й листок, зблискуючи до сонця, повторює своєю мовою той найкоротший, та чи не найважчий для виконання заклик: «Carpe diem»...
Погляд на дивної різьби золотий листок, що так часто нагадує серце, і погляд на плитку золота – різні погляди: їх, душевного й хапкого, – не поєднати...
Скільки мусило минути віків, щоб людина всміхнулася!.. Всміхнулася – своїй думці, своєму настрою і забаві, яку влаштував вітер... Вітер осінній, бо лише він нагадує нам про той позаземний
«Що там?» – запитує листок листочка затремтівши, бо з іще одним холодним подувом уже не втримається гілки. «Того ніхто не знає!» Жоден-бо листочок, опавши, ще не повернувся
