Не знаходимо дієслова, щоб ним передати, що саме вловлює слух. Не шепіт, шурхіт, шелест. Хіба що – голоси міріадів невидимих крапелинок, які єднаються в монотонній мелодії дощу
Коли говоримо про тонкощі, про милозвучність мови, то забуваємо таку важливу, не лише для медицини (мова – живий організм), найпершу засторогу: «Не зашкодь!»
Він – на межі: вчорашнє й завтрашнє – обабіч. Ті, що за кругом, того не свідомі, – йдуть. Дивну втіху знаходять у смерті інших, певні того, що вони – поза кругом...
«Світе тихий, краю милий, моя Україно...» Світ... Освіта... Від неї, освіти, й залежить доля світу... Шкільний дзвінок – і сирени... Світло – й темрява...
Скільки їх, тих слів?.. Не зрахувати. А всього – тридцять три букви!.. Перебираємо їх, наче зернини нескінченної вервечки... Приглядаємось до них, шукаємо найважливіших...
