Є-таки сльози речей... їхня душа, їхня аура... «Виспівані» речі – не «мертві»: люди відходять, речі – залишаються. Залишаються – зі своїми «сльозами», психічною аурою.
«Маєва нічка леготом дише»... Леготом, або – аурою, що спливає з небесних висот, охолоджує груди, навіває щось давнє, призабуте, найдорожче... Життя – то життя...
Приходять до померлих – умирущі,
Час тихо налягає на весло...
Вітри ж і тут гудуть, усюдисущі, –
Лиш їм одним відсіль є вороття.
Війнуло холодом у дні задушні...
«Він впав, як той сухий листок...» Між поколіннями листків – «холодна пауза життя». Між людськими – тепла пам’ять серця. З цього тепла й народжується сповнене жаги світла – нове життя...
Щойно виділимо цей префікс («не пере-живай»), одразу ж напрошується значення повторності: жити ще раз чимось прикрим, що може статись (а може й не статись) у майбутньому
Світ, який ні кімнаті не належить, ані вулиці. Малий світ, малий простір. Та хоч який він малий, а час – чи то влади над ним не має, чи просто його не зауважує, забуває про нього
