Чогось так уже складається, що все під осінь починають по Львові кружляти страшні вісти. Як стада чорних круків обсідають камениці, площі і вулиці, мало того — голови мешканців і крячуть дикими голосами про жахливу всячину. Від цього в оброслих стає лубом волосся, в лисих виступає зимний піт, а жіноцтво дістає гусячу шкірку.   — Кра! Кра! Чи чули ви? Українці купують обєкти на периферіях міста згідно зі стратеґічним пляном... Кра-а-а!...  

Великі світові події зіпхали па десятий плян багато наших справ, які в нормальних обставинах булиб нам зганяли сон з очей, відбирали апетит, прискорювали биття (і так уже розтелепаного!) серця. Зріст доріжні, небезпека редукції, запротестований вексель, чи зафантовані статки — все це такі маленькі, такі мікроскопічні речі, що й не варт про них думати. Навіть вибори, чуєте, Панство!... Навіть вибори (поза кількома сотнями кандидатів на послів!) не викликують ніяких дискусій.  

  Напередодні 25-ліття смерти Лесі Українки Василь Сімович видав книжечку з прецікавими листами поетки до Й.Маковея і своїми споминами про неї. Між оголошеними листами є деякі і від Олени Пчілки — мами поетки. Листів усього 9, а кілько в них життя, кілько заторкнених справ — так і уявляєш собі багату картину, якби перед нами лежала ціла велика збірка листів до ріжних людей!  

Нині я мав страшенно дивне почування. Мало дивне! Таки дуже дурне. Як живу, як по світі швендяюсь, ще такого нe мав.   Подумайте тільки Ш[ановні] Громадяни (-нки)...   Зїв я рано снідання, закурив, убрався, пішов у редакцію, cів, узяв часопис до рук і — нараз мене не стало. Оглядаюся сюди-туди — нема. Ба, але не тільки мене! Не стало і всіх моїх редакційних товаришів.   Не була це ніяка дематеріялізація, ніяка шапка невидимка, а просто вітер, нірвана, ніщо.  

Хто вертався колинебудь з довшої відпустки до Львова, той знає, що зараз на Головнім Двірці груди немов замикають, лишаючи до віддиху тільки одну четверту легенів. Природа сама, відрухово боронить організм перед повітрям заповітреної столиці.

Відгуки дня.  

Відгуки  дня.   Вчорашнє „Діло» дійшло до читачів з великою білою плямою на саміськім переді. Навіть наголовка, навіть підпису автора не пощадив червоний олівець. Сяде читач „Діла" (а сподіваюся, що так само з нинішними числами двох інших  щоденників!) і пустить задуманий зір по білому полі.. — „Що там такого могло бути?!" —  скаже до себе.

Відгуки дня   Сидів собі як у Бога за дверми на тихім селі, у захиснім приходстві і дихав. Часописів не читав, листів не писав (нехай вибачать ті, що не дістали від мене вакаційного поздоровлення!), а дивився ях хмарки плинути, слухав як гаї шумлять, милувався сонцем і водою. Час до часу, щоб бути все таки в курсі діла слухав вечірнього щоденника, бо ануж війна на Далекім Сході або мир на Далекім Заході.

Відгуки дня.