Спогади ветерана копаного м’яча

- Моє захоплення спортом почалося з хокею. А передувала цьому не вельми весела історія, – згадував у розмові зі мною 2009 року нині покійний ветеран львівського футболу Юрій Антонович Зубач (народився 3 травня 1921 року).

 

Познайомився я з цим неординарним дідусем випадково – через редакцію однієї галицької газети, коли запропонував їм свій матеріал про спорт в окупованій німцями Галичині. Редактор звернув увагу, що мій матеріал доволі цікавий, але не досить «живий» і порадив звернутися до Юрія Антоновича, який брав активну участь у спортивному житті того часу.

 

Володимир ГІНДА, історик

 

 

 

 

– Мій батько був інвалідом Першої світової війни, воював в австрійській армії. Йому як ветерану війни влада дала «монополь», право мати свій кіоск і торгувати цигарками. Батько і мене хотів зробити торгашем, влаштував у торговельну гімназію. А мені цього зовсім не хотілося. Якось батько дав мені 50 злотих заплатити за піврічне навчання. Мав би платити 100 злотих, але діти інвалідів війни мали пільги. З тими грошима я пішов не в гімназію, а в спортивний магазин. Купив ковзани «канадки», ключку, шайбу і ще залишилося 10 злотих на кіно і морозиво. Відтоді в гімназію не ходив, а цілими днями ганяв шайбу на замерзлому озері.

 

Я був трохи батяруватий хлопець. Коли приходив додому, хокейне спорядження ховав під ящиком для сміття. Мій обман батьки дуже швидко розкрили. Дістав капітально від батька, і на тому моя наука закінчилася. Натомість вже багато вільного часу мав і для хокею, і для футболу.

 

Взагалі я є вихованцем спортивного товариства «Україна». Мені було 15 років, коли прийняли до товариства в 1936 році. Знаєте, як то було тоді? Хлопцями ми грали в футбол на галявині, і до мене підійшов воротар «України» Роман Гуцул, запитав чи не хочу я вступити в їхню футбольну команду. Так цей самодіяльний селекціонер і привів мене до футбольної секції товариства. На тренуванні продивився тренер – сказав потім: «Іди, бери форму, будеш грати за нас». Так і розпочалась моя футбольна кар’єра.

 

Пам’ятаю, у 1939 році був у нас один дуже прикрий випадок. Наша юнацька команда «Україна», за яку я тоді грав, мала всі шанси виграти першість округу. Але у фінальній пульці доля звела нас з польською командою «Креси» з Тернополя. Слабенька команда, усім програвала. Ми забиваємо їм три м’ячі, і жодного суддя не зараховує. А під кінець гри призначає «лівого» одинадцятиметрового. Суддею, до речі, був відомий польський спортсмен Вацек Кухар. Не було сумніву, що він отримав вказівку не допустити до перемоги команду, яка мала дратівливу для поляків назва «Україна». Це вже була політика, а не спорт. Хлопці наші лежали на полі й плакали.

 

В 1939 році, коли Львів окупували совіти, команду відразу розв’язали на її місце прийшли «Спартак», «Динамо», «Харчовик». Так що нам прийшлося звикати до нового життя. Трьох молодих гравців з «України» – мене, Гнура і Тихоліза – взяли у «Спартак». А старші за віком футболісти пішли у «Динамо».

 

Уже коли влітку 1941 року на місце радянських окупантів прийшли німецькі, спортивне товариство «Україна» (а разом з ним – і футбольна команда) були відновлені. Як то кажуть: «Війна війною, а футбол ніхто не відміняв». За цим усім стояв Український Центральний Комітет на чолі з Кубійовичем. Німці (ми їх між собою швабами називали) дозволили відновити футбольні команди лише українцям, полякам це було заборонено. Але поляки теж у футбол грали, тільки не афішували своєї національності. Скажімо, у команді «Гарбарня» шкіряного заводу грали лише двоє українців, а решта – поляки.

 

Копуни СТ "Україна" (1941-1944). Ю.Зубач стоїть четвертим від правого краю

 

 

Німці на рахунок спорту відносилися дуже «фер». Треба говорити відкрито: не було ніяких образ з їх сторони. В 1941 році вони дозволили брати участь у розіграшу Кубка генерал-губернаторства двом українським командам – «Сяну» з Перемишля і нам. Правда з Кубку ми відразу вилетіли – програли в першій же грі краківській команді ДТСГ з рахунком 2:0.

 

А з воєнними командами ми вигравали. Якщо не помиляюся, на протязі всієї окупації ми з німцями грали десь шість разів, із того ми мали тільки дві поразки. Окрім ДТСГ, в 1944 році перед приходом радянської влади зазнали поразки від ведучої військової команди генерал-губернаторства «Бліц Ельф». Програли ми їм з рахунком 2:1, але варто признати, що там в команді були серйозні грачі німецького футболу з берлінської «Герти», «Шальке 04», ЗТСГ. В цьому поєдинку обидві команди показали дуже файний футбол. Звичайно, ми не хотіли програвати швабам, тому впиралися до останньої хвилини їх масованим атакам, колектив у нас тоді склався вправний, але німці були організованіші в плані командної гри і тому перемогли.

 

Футбольна дружина СТ "Україна" після матчу з німецькою військовою командою (1942). Ю.Зубач стоїть посередині (на нього вказує стрілка)

 

 

Я на все життя запам’ятав атмосферу, що панувала тоді на стадіоні серед вболівальників. Мало того, що грище було заповнене під зав’язку вболівальниками, так вони несамовито підтримували нас із першої до останньої хвили матчу. Думаю, німці тоді зрозуміли, що вони насправді не є господарями на цій землі, як вони заявляли, а тільки непроханими гостями. Матч цей був цікавим, ще й загальна каса його відрізнялася від попередніх. Не пам’ятаю, чия це була ідея, але перед поєдинком на вході на стадіон було поставлено по одному представнику від команд з немаленькими скарбничками-пушками, в які глядачі кидали гроші, хто скільки міг. Уже після матчу, обидві команди зайшли в роздягальну і перед усіма капітани колективів розбили, всі зібрані кошти розділили порівну між футболістами, так би мовити, на вечерю. До матчу з «Бліц Ельфом» болільники завжди платили за квиток від 3-5 злотих, у німців у цьому питанні завжди були привілеї – вони купували квиточки зі знижками по 2 злотих. Німці коли програвали, вели себе спокійно, і ніяких ексцесів на цьому ґрунті (знаєте, як то набрехали про київське «Динамо») у нас не було. Я любив грати з швабами в футбол, там були добрі грачі і грали вони завжди «фер».

 

Футбольне життя в окупацію в Галичині було поставлене належним чином. Ми ще в 1941 році декілька разів їздили на товариські матчі з перемишльським «Сяном». Це була також авторитетна і знана команда на той час в Західній Україні. Здається зіграли ми з ними 3 чи 4 гри, і все завершилося. Тут зіграли свою ролю певні спортивні амбіції і прагнення першості в регіоні. «Україна» і «Сян» завжди змагалися за лідерство, і навіть у товариських матчах воно не відходила на другий план. Нерідко поєдинки цих команд завершувалися грандіозними бійками болільників і футболістів. Так що футбольні бешкети мають давню історію.

 

Під час останнього нашого з ними поєдинку стався такий інцидент. Ми вигравали у перемишлян, і до завершення гри залишалися лічені хвилини, коли хтось з їх футболістів не зміг стримати свої емоції і дав волю грубості, суддя не присік цього, і футболісти завелися. Пам’ятаю, що за Скоценем (а він був тоді зіркою галицького футболу) влаштували справжні лови на полі. Ці настрої перейшли і на трибуни, в результаті все вилилося в бійку, прийшлося вмішуватися навіть поліцаям. Коли все затихло, керівники товариств домовилися призупинити подальші зустрічі, аби не сталося ніякої біди. 

 

Уже в наступному 1942 році нам прийшлося зустрінутися з перемишлянами в фіналі Кубка Кубійовича, організованого Українським Комітетом. Грали два матчі. Один вдома, один на виїзді. Перший поєдинок був у Перемишлі в листопаді на стадіоні «Сян». Гра для нас складалася дуже важко, ми програвали 3:1 за 15 хвилин до кінця гри. Правда, сачкував Скоцень. Щось у нього не пішла гра, мабуть виною тому був добрий центральний півзахисник «Сяну» Федорович. Він так Скоценя взяв у скрипи, що той весь матч не міг нормально грати. Але, зібравшись під кінець гри, ми встигли розіграти кілька чудових комбінацій. Брали на себе ініціативу, звільняючи Скоценя своїми активними діями від опіки, і на останній хвилині зуміли забити переможний м’яч. Забив його все той же Скоцень – у нього був дуже добрий удар. Таким чином у вельми напруженій грі ми зуміли вирвати перемогу з рахунком 4:3.

 

Вручення Кубку Кубійовича (1943)

 

В Львові на грищі зібралося близько 3 тисяч вболівальників. Дарма, що на дворі вже практично панувала зима. Грали на стадіоні «Динамо» – зараз цієї арени уже немає, на його місці знаходиться податкова інспекція. В цьому матчі ми знову зуміли пропустити першими, але все ж виграли і здобули кубок, який нам вручили представники Комітету прямо на футбольному полі.

 

Ми в окупацію просто грали в футбол, не звертаючи увагу на політику. Правда, був патріотизм, коли грали із німцями, – хотілося виграти. Але були у нас спортсмени, пов’язані з підпіллям. Ми про них знали, але німцям не закладали. Знаєте, ми жили під такими окупантами, які ще дозволяли дуже багато. При них ще можна було розвинутись, не те, що при радянській імперії, коли забороняли навіть українською мовою розмовляти.

 

Львівський «Спартак» (1947). Ю.Зубач стоїть третім від правого краю

 

 

Після війни радянська влада нікого з футболістів не переслідувала. Більше того, коли знову прийшли совіти, багатьох із нас навіть тихенько забрала до тилу, там зробили бронь від відправки на фронт. Наприклад, нас з Карлом Мікльошем і Зубом відправили грати в футбол за товариство «Динамо» (Львів), зробивши попередньо кінними міліціонерами. Тут ми грали до 1946 року, потім із «Динамо» нас перевели до «Спартака» (Львів), де грали до 1949 року за першість Союзу.

 

Юрій Зубач (у центрі) серед гравців львівського «Спартака» (1947)

 

 

В 1950 році в моєму житті сталася трагедія. Мене було репресовано тодішньою владою як неблагонадійний елемент. Звинуватили в українському націоналізмі. Хоча, скажу відкрито, я не був великим націоналістом. Звичайно, патріотом – так, але не більше. Взяли тому, що сестра була в 1940 році арештована за звинуваченням у антирадянській діяльності. Вона в 17 років була членом ОУН, дали їй 10 років. Коли взнало керівництво «Спартака» про такий момент із сеcтрою, постійно при нагоді нагадувало про це. Якось стався в мене конфлікт із керівником спортивного товариства «Спартак», і цей момент знову сплив. Тоді новим керівником призначили приїжджу кубіту, єврейку. Вона почала наводити свої порядки в товаристві, не рахуючись ні з чиєю думкою. Ну, а я був гарячим хлопцем. Декілька разів не витримав, сказав їй, щоби не вела себе тут, як хамка. Вона, звичайно, цього не простила і говорить мені:

 

- Таваріщ Зубач, Ви очєнь нєдісциплініровани. І ви очєнь много сєбє позваляєтє. А у Вас нє всьо в порядкє с лічнимі дєламі. Я Вам могу сказать, шо єслі Ви будєтє сєбя так вєсті, то я Вам сделаю так, што Ви во Львовє не будєтє жить.

 

- Хто ви така? Я корінний львів’янин, а Ви откуда-то прієхалі, хамка, і будете тут командовать, - відповів я їй, сильно розгнівавшись.

 

Через деякий час після цього в дві години ночі заходять до мене в квартиру люди в цивільному (я тоді з мамою жив) і говорять:

 

- Собірайтесь, Зубач, поєдєтє с намі.

 

Це був, як грім серед ясного неба. Я не міг від стресу знести валізку з третього поверху донизу. Виселили в Сибір, загнали в Томську область. Сім років там «відтрубив», правда, перший рік тільки був на заготовках в лісі. Начальник Томського управління КГБ Степан Прищеп, дізнавшись, що я грав у футбол, визволив мене з цієї каторги і запросив грати за місцеве «Динамо» (Томськ). Там і грав собі у футбол, працюючи паралельно механіком. В 1956 році, після XX з’їзду партії визивають мене в комендатуру і дають реабілітацію:

 

- Тут була комісія, яка провіряла справи, і сказала, що вас необосновано виселили. Все, можете їхати до дому, - повідомив мені тамтешній майор.

 

Коли повернувся до Львова, спочатку тренував футболістів взуттєвої фабрики №3, а потім – сільмашівців. З цією командою виграли першість області. Після цього, пам’ятаю, зібралися разом із директором «Сільмашу» Калиниченком, головою облпрофради Климовим поговорити з приводу майбутнього команди і зміни її назви. Сидимо в хатині, розмовляємо. І тут Калиниченко говорить:

 

- А давайте назвемо нашу команду «Галичина».

 

- Ти ще додай «СС-Галичина», - з іронією промовив Климов.

 

- А ви, Антонович, яку назву порадите? – говорять до мене.

 

- Не знаю, як ви, а я би «Карпати» назвав, дуже файна назва, – відповідаю. Так і назвали.

 

А тепер наші «Карпати», бачте, до якого рівня доросли.

 

 

12.03.2014