Львівський драматичний театр імені Лесі Українки щойно напередодні Міжнародного дня театру отримав нового директора. Управління культури ЛМР після проведення відкритого конкурсу призначило на цю посаду абсолютно нову у львівській театральній спільноті особу – актора, режисера, композитора та театрального педагога родом з Нікополя Олексія Коломійцева. Про життя і роботу у Львові після Харкова та Полтави, зміни у театрі та найближчі творчі плани ми і поговорили з паном Олексієм вже наступного дня після його призначення.
Олесій Коломійцев. Фото - видання VPoltave.info.
– Вчора відбулося Ваше знайомство з колективом. Це було формально чи не тільки? Які враження?
– Головна теза нашого спілкування полягала в тому, що я задекларував: я прийшов сюди не «мітлою», яка буде тут наводити свої порядки і казати, що тут до мене нічого не було. Також я запропонував формат подальшої нашої колективної співпраці (а театр – це і є співпраця, бо це річ колективна, механізм, який залежить від кожного конкретного працівника). Як воно буде надалі – покаже практика. Наскільки я відчув – люди готові до змін. Ми не говоримо про кардинальні зміни, про революцію. Ми говоримо про те, що є фундамент – театр, і цей фундамент міцний, він професійно зроблений – до мене і без моєї участі. Якщо це так, то просто на цьому фундаменті ми можемо збудувати свій дім під назвою театр Лесі Українки.
– Усі ми розуміємо, що шоу-бізнес – фінансово значно привабливіша сфера зараз, і все одно Ви обрали державний театр. Чому?
– Так, скільки не втікав від цього… Тут мова йде навіть не про державну роботу. Просто де б я не працював, навіть не в театральних установах – все одно з мене проривається театр. Останнє місце моєї роботи – Полтавський національний педагогічний університет – і там ми зробили театр. Навіть коли я працював арт-директором в одному з харківських ресторанів (були й такі часи!) – і там робив театр.
– Тобто для Вас центральним було саме те, що це театр, незалежно чи це державний, чи комерційний сектор?
– Звичайно. Театр може бути скрізь. Якщо ти сам є театр… Це до питання: «Ви в мистецтві чи мистецтво в вас?». От коли театр всередині, то він може бути скрізь.
– Чи бували Ви раніше у Львові? Який він – Львів у Вашій уяві?
– Так, бував. Львів для мене – це мистецьке коло, яке є не просто потужним, але і дуже вишуканим, і дуже непростим. Наприклад, я розумію, що галичани дуже вибагливі театрали. І будь-який крок, який я зараз буду робити – буде під пильним наглядом громадськості. Але як художник – я ж маю право на помилку? Хоча ні – в цьому випадку – не маю...
– Які вистави львівських театрів Ви можете особливо відзначити?
– З того, що я бачив на власні очі – «Чекаючи на Годо». Колись приїжджала до нас у Харків Львівська Опера. Це була справжня мистецька подія. До речі, свою кар’єру я починав взагалі як оперний співак.
Хоча доля і відвернула мене від оперного театру, але не відвернула від опери як такої – я не перестав її любити. І я ще повернусь до цього жанру – це серйозно є в моїх планах. Але, на жаль, сьогодні складно з оперним мистецтвом в Україні. У мене є з чим порівнювати – хоча би з нашими сусідами поляками. Порівняйте Варшавську оперу і Київську оперу. Я не беру зараз до уваги гурманів, які можуть зі мною сперечатися з приводу якості виконавців-вокалістів. Так, Україна має надзвичайно високий рівень вокального виконавства, але якість самих постановок… Це дуже гірке становище. Тому з часом я трансформувався, і ретельно та цілеспрямовано зайнявся такими жанрами, як мюзикл та рок-опера. Ця трансформація не випадкова. По-перше, наразі в Україні так само є брак подібного продукту. Хоча, якщо подивитися на афіші наших театрів, то там «мюзикл» на «мюзиклі». Але те, що називається зараз мюзиклами, у 99% випадків мюзиклами не є. Бо мюзикл має свої закони жанру: мають бути риси, які характеризують цей твір саме як мюзикл, а не музичну виставу. Тому це вільна ніша сьогодні, і цим мало хто займається, за великим рахунком. Власного продукту, потужного сучасного мюзиклу в Україні не існує. Є поодинокі спроби – і з мого боку в тому числі.
Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки.
– Помітно, як Вас захоплює розмова про творчість… Коли Ви презентували свою програму розвитку театру на конкурсі, одне з найбільших застережень комісії полягало у тому, що Ви все-таки більше творець, а посада – адміністративна. То куди Ви скеруєте Ваш креатив?
– Я тоді сказав, що я знайду собі нішу, де я зможу займатися творчістю. І я не буду цього приховувати – найближчим часом я думаю здійснити свій проект, який я почав робити в Полтаві – мюзикл «Дівка» за мотивами «Наталки-Полтавки». Я хочу подарувати цей проект Львівському драматичному театру Лесі Українки. Ну я ж маю щось принести, як то заведено на «входини»? З пустими руками українці не ходять, тим більше з такого далеку, як я приїхав. Це буде спільною роботою львівських і полтавських артистів – сюрпризом для львів’ян, і, сподіваюся, для полтавців. Але це в жодному разі не заважатиме мені виконувати свої обов’язки на посаді директора.
У такий спосіб я хочу провести мистецький тест – наскільки наші вподобання, наші смаки співпадуть. Наскільки швидко ми зможемо здійснити синтез, вийти на спільні форми творчості з колективом. Тут буде поєднуватися моя адміністраторська і творча складова. Це і буде моя справжня презентація. Бо на відбірковому конкурсі я багато і красиво говорив, але то були лише слова.
– Коли нам варто очікувати на прем’єру?
– До кінця сезону це відбудеться.
– У Вас дуже різноманітний досвід. Скажіть, які свої менеджерські проекти Ви вважаєте успішними і чому? Що для Вас взагалі успіх проекту?
– Знаєте, найбільш успішні мої проекти – це ті, які відбулися всупереч багатьом обставинам. Наприклад, у театрі Лесі Українки у Дніпродзержинську я зробив мюзикл «Фемінізм по-українськи». Я розумію, чого хотіло керівництво цього театру: вони вважають себе чомусь російським театром, хоча називаються музично-драматичним (а це, фактично, суто український жанр). І от я розумію, що керівництво театру, де 99% репертуару йде російською мовою, запропонувало мені постановку. Я запропонував до постановки п’єсу Квітки-Основ’яненка «Бой-жінка» – такий собі український водевільчик. Їм «для галочки» треба було поставити щось українське. А Коломійцев – він же з Україною своєю носиться постійно, то хай зробить вже. І виявилися дуже несподівані речі: ми поїхали на фестиваль, і взяли там усі нагороди, які тільки могли. І протягом сезону цю виставу згорнули. Тобто за логікою вона повинна була йти в авангарді, як краща вистава, яка зайняла стільки конкурсних позицій, є комерційно успішною. Через касу проходило стільки народу, скільки в театрі не було багато років до того. А мотивували закриття вистави просто – «актор захворів». І все, згорнули цей проект. Добре, що ми живемо у інформаційному просторі. Ми зробили дуже якісну зйомку, і цей документ вже існує.
На жаль, ця ситуація стосується не тільки мене. Вона стосується цілого покоління талановитої молоді (і навіть не такої вже молоді, як я), яке відверто знищувалось і продовжує знищуватись. У нас не бракує сучасної режисури.
Коли мені кажуть, що в Україні немає коштів, щоб гідно підтримувати театри, то я кажу, що в Україні навпаки є кошти для того, щоб якісного театру не було. Проблема не в тому, що митців не вистачає. Вистачає натомість директорів, які сидять по всіх обласних театрах, і не йдуть на співпрацю з митцями. Для них митець – це небезпечна особа.
Тому свою мету я бачу в тому, що маю бути відкритим саме до диваків, алхіміків, «ненормальних». Митець не може бути нормальним. І він не може бути голодним. «Поет должен быть голодным» – це дурниці. Пан Пушкін, до речі, якщо не було крейдяного паперу, не міг і одного рядка з себе витиснути.
Ця вся теперішня історія… Ми самі у ній винні. Мені полтавський політик якось сказав одну річ. У нас з ним була розмова з приводу моєї постановки «Легенда про Тараса». Її заборонили рік тому регіонали. Вона виявилася дуже сучасною – там наш Майдан почався вже тоді. Вже тоді обурювалися, яке ми маємо право таке ставити. Бо вистава була ніби про Україну, але водночас «кудись не туди». Там були такі заклики: «Шановне товариство, не мені вам розказувати, в Україні біда, в Україні лихо! А скільки його ще буде на цій землі… Тому пропоную іти прям на Дубно!», а хтось в залі: «На Київ!». А півзалу сидить Партія регіонів. І знову та сама історія: попри усі зібрані нагороди, виставу починають згортати. Інший театр, вже український музично-драматичний, а «відмазка» та сама: «актор захворів». І цей політик, який прийшов вже завдяки Майдану, призначив мені п’ять хвилин. Він сказав: «Вам п’ять хвилин. Бо вас митців як слухати, то не переслухати». Я тоді відповів просту річ: якби політики слухали митців трохи уважніше, то може того всього зараз би і не було.
Адже, наприклад, німці після війни що в першу чергу зробили? Що вони відтворювали? Театри, філармонії, музеї. Вони вчасно зрозуміли, що «не хлібом єдиним», і перше, що треба відтворити – це дух. Пересічний німець, може, Гете і не читав, але він знає, що він з ним однієї крові, і він пишається цим.
– І у цьому світлі вже звучать заяви про те, що на культуру в Україні скорочують і те невелике фінансування, яке було…
– Ну тоді будемо рятувати цю країну всупереч бажанням її влади.
Олексій Коломійцев у виставі Андрія Жолдака «Місяць кохання».
– До речі, повертаючись до німецького досвіду. Уве Гьоссель під час семінарів на «Драма.UA» розповідав, що важливим також у розумінні театру є поняття «провалу». Що для Вас провал? Коли не прийшов глядач?
– Ні. Скажімо так, я не буду лукавити: будь-який режисер чи актор хоче бачити аншлаг. Це з одного боку. Але з іншого боку: що таке аншлаг? Завдяки чому він відбувається? Тут є попит і пропозиція. Якщо, наприклад, роздягнути всіх акторів театру та змусити їх маршувати дві години по сцені, буде тут аншлаг? Я думаю, так. Але чи буде це театр? Українці – не знаю, чи завдяки чи всупереч чомусь – дуже вишукана нація, толерантна, спокійна і освічена. Тільки проблема полягає в тому, що ми вміємо готувати, але не вміємо подавати. Тому що це не було потрібно. Або навіть не так… Я впевнений, що ця «п’ята колона», про яку зараз так багато говорять, моніторила ситуацію української культури дуже давно. Що, за великим рахунком, найперше захопили, коли цього ще ніхто не відчув на собі економічно? Стратегічне міністерство – міністерство культури.
Тому поєднувати зараз поняття «успіх» і «аншлаг» не можна – це різні речі. Сьогодні митці повинні навчити театр себе подавати. А продати можна що завгодно. У нас будь-яка антреприза, на якій є якесь обличчя – це вже стовідсотковий аншлаг. Люди ідуть на обличчя, і ніхто вже не каже про якість (хоча 90% з них – неякісний продукт). І за те, щоб «подивитися на мавпочку», сплачуються порівняно великі кошти. А тут на сцені може відбуватися у сто разів якісніша історія, але що це змінює? Вчора, наприклад, було продано сорок квитків. Це ж не нормальна ситуація. Але за цим принципом не можна ні в якому разі судити, якісна була вчора вистава, чи ні.
– А Ви знаєте способи, якими можна мотивувати глядача платити за якість, а не за обличчя?
– Є механізми і методи. Я думаю, що якраз створюється та команда навколо театру і всередині нього, яка спільними зусиллями зможе це переломити. Принаймні, він точно буде привабливішим і голоснішим у Львові. І це буде залежати від того, наскільки ми спроможні створювати якісний продукт.
– І Ви вже маєте первинний план дій?
– Ну я ж щойно взявся до роботи, тому ще багато всього треба обговорити. Але скажемо так: я не в меншості зараз. І це мене налаштовує не просто на позитив, а на те, що тут може відбутися дійсно якісний стрибок. Не буде руйнації набутого. Ми хочемо просто йти вперед. Вирішили, і пішли разом. Наскільки я не помиляюся зараз – час покаже. Якщо взяти глобально, то вся ця моя подорож – невипадкова. Чомусь я завжди знав, що опинюся у Львові.
27.03.2014