25 років тому львівська газета «Вільна Україна» опублікувала захопливий матеріал спортивного журналіста Івана Яремка «Дев’яносто хвилин мужності». У ньому йшлося про польсько-німецький футбольний двобій у Львові в травні 1944 року. Зміст статті ліг в основу легенди про львівський «матч смерті». Саме так згодом охрестив цю подію редактор часопису «Советский спорт».
Іван Яремко з дружиною Надією. Іван Ярославович – відомий спортивний журналіст, історик, архівіст. Він один із перших в Україні почав висвітлювати питання спорту в окупованій німцями Галичині. Саме завдяки його публікації широкий загал в Україні дізнався про львівський "матч смерті".
Про існування такої легенди я дізнався кілька років тому, готуючи наукову монографію про український спорт за часів німецької окупації. Звичайно, цей історичний епізод не залишив мене байдужим. Кілька місяців пошуків у бібліотеках дали перші результати. Вдалося знайти дві публікації у радянській пресі авторства Івана Яремка. Через львівських друзів вийшов з ним на контакт. Пан Іван виявився дуже привітним, відкритим чоловіком, а найголовніше – він просто-таки «ходяча енциклопедія» галицького спорту. Окрім львівського «матчу смерті», завдяки своєму новому знайомому я дізнався масу цікавих історій із спортивного життя Галичини часів війни.
Зі слів Івана Яремка, історію, яка стала основою його публікації, він знайшов у спогадах відомих польських футболістів Казиміра Гурського та Вацлава Кухаря. Свою спортивну кар’єру вони починали у Львові. Аби впевнитись, що це дійсно правда, Яремко звернувся за консультацією до знавця спортивного життя в окупованому Львові Анатолія Зубача. І той підтвердив факт, наголосивши, що в тій грі грали лише польські футболісти (німці забороняли полякам займатися командним спортом – на відміну від українців).
Отримавши підтвердження прочитаного в спогадах, Яремко опублікував статтю в газеті «Вільна Україна» за 27 березня 1989 року. У ній він розповів про гру колишніх футболістів місцевого «Динамо» та «Спартака» з німецькою військовою командою «Кона», яку українські футболісти перемогли з рахунком 4:1. Гра проходила в травні 1944 року. Через місяць всесоюзна газета «Советский спорт» передрукувала статтю дослідника, тільки тепер під назвою «Матч смерті». Після такого пафосного заголовку й з’явився вислів про львівський «матч смерті».
Вацлав Кухар. Він писав у своїх повоєнних спогадах про львівський "матч смерті". Видатний львівський спортсмен у багатьох видах спорту, зокрема у футболі. Бомбардир клубу "Погонь", учасник Олімпійських ігор 1924 року. Дослідники спорту вважають Кухаря найуніверсальнішим спортсменом в історії польського та львівського міжвоєнного спорту.
Якщо звернутися до спогадів Кухаря та Гурського, то стане зрозуміло, чому ця гра отримала від журналістів таку назву. Спортсмени зобразили цей поєдинок у надто темних фарбах. Ось що розповідав Кухар: «Якось весняним ранком 1944 року до мене прийшов один із функціонерів спортивного підрозділу німецької армії з наказом зібрати команду для проведення матчу з німецьким військовим клубом «Кона». До війни я був тренером «Динамо», добре знав футболістів інших команд, знав, хто з них лишився в окупованому місті. Але ж пройшло три роки, як ми забули про футбол. До того ж, до Львова доповзли чутки, як німці обійшлися з динамівцями в Києві. Спробував відмовитися, але нацисти наполягали. Враховуючи важливе значення цього спортивного заходу для населення окупованого міста, підпілля дозволило зібрати футболістів, пообіцявши попіклуватися про них у випадку необхідності. Ніхто ж не міг підтвердити, чим завершиться день, якщо львів’яни переможуть.
Про всяк випадок я залучив у склад команди тих, на чий досвід, майстерність і витримку міг покластися. В основному, це були гравці «Динамо» і «Спартака».
Місцем зустрічі був призначений стадіон на Погулянці, за Личаківським кладовищем, де тепер стадіон «Трудових резервів». Вороги, думаю, навмисно вибрали один із найгірших стадіонів, на якому не було навіть трибун для глядачів, пам’ятаючи про відомі конфузи. Все-таки вболівальників зібралось декілька тисяч. Львів’яни розуміли: своєю присутністю вони підтримають футболістів, яким буде нелегко. Люди йшли і йшли в напрямку стадіону, хоч і з певним страхом, але з великою надією на перемогу своїх улюбленців. Та й гітлерівців було багато – вони зробили біля футбольного поля два кордони із поліцаїв і солдатів, а неподалік грізно виглядали гармати декількох танків».
Казимір Гурський – відомий футболіст і один із найкращих тренерів Польщі. Народився у Львові, грав за львівські команди РКС і "Спартак". У період німецької окупації перебував у Львові. По війні виїхав до Польщі, де досягнув значних успіхів у тренерській роботі. Під його орудою футбольна збірна Польщі виграла олімпійське золото 1972 року та бронзу 1976-го. Привів команду до бронзових медалей чемпіонату світу 1974 року. Після збірної Польщі тренував низку грецьких клубів. У 1991-1995 роках очолював Федерацію футболу Польщі.
Казимир Гурський у своїх спогадах 1985 року писав таке: «Ми дійсно зіграли натхненний матч. Адже поєдинок став справою нашої національної гордості. Суперник був непростий, бо німці зібрали непоганих гравців, а в перші хвилини страх скував нам ноги, адже довкола поля стояла стіна із сіро-зелених мундирів, і тільки десь там, за нею, чути було рідну мову. Ми боялися не тільки за себе, але і за декілька тисяч земляків, які вірили в нашу перемогу. Вона була їм необхідна, як повітря. В такому складі ми ніколи не грали, але нами рухала жага до перемоги над ненависним ворогом. Це значило більше, ніж незіграність».
Із розповідей видно, що матч мав навіть політичний підтекст. Підтверджується це й у статтях Івана Яремка радянського періоду. «Патріоти, сміливці, вони ризикували власним життям. Вийти на поле і перемогти ворога – це був свого роду подвиг. У час, коли життя кожного висіло на волоску. Одинадцять хлопців на очах у тисяч людей провели проти гітлерівців політичну акцію. Вони – з племені переможців», – зазначалося в статті «Дев’яносто хвилин мужності».
Тепер спробуємо розглянути цю історію дещо з іншої сторони. Маємо пам’ятати, що Кухар розповідав усе в комуністичній Польщі, відштовхуючись від тодішньої панівної ідеології. Саме тому в його розповіді з’явилися радянські підпільники, необхідність перемоги нацистів для піднесення бойового духу населення й інший пафос. Якби всього цього не було, він міг би «заплямувати» себе співпрацею з ворогом. Тоді ж про це говорив і Гурський. Спортсмени вже знали про київський «матч смерті» і те, що футболісти після того поєдинку стали відомими на весь світ. Тому, коли говорили про своє футбольне протистояння, намагалися додати йому важливості і героїзму: звідси два кільця поліцаїв і німецьких солдатів, нацистські танки біля стадіону, порада вболівальників після матчу втікати зі стадіону.
Те, що футболісти намагалися надати зустрічі особливої ваги, засвідчує епізод у спогадах, у якому йдеться про відсутність будь-яких спортивних змагань у місті в період окупації. Насправді спортивні змагання у Львові відбувалися. Що більше, Кухар намагається пов’язати футболістів із радянським підпіллям, що було принципово важливим – тепер ніхто не міг спортсменам закинути, що грали з німцями у футбол, коли інші люди гинули на фронті. Адже вони виконували завдання підпільників. Сумнівним виглядає твердження Кухаря, що він дав згоду на проведення гри після того, як радянське підпілля пообіцяло захистити футболістів при необхідності.
Представники радянського руху опору в дійсності убезпечити футболістів могли лише гіпотетично, а не практично. На той час у Львові перебувало безліч військових, адже фронт невпинно наближався до західних кордонів України. Також мало віриться, що радянські підпільники в місті, де в основному діяли польське й українське націоналістичне підпілля, мали міцну організацію.
Кухар у спогадах дає зрозуміти читачу, що такий матч був лише один, і то в інтересах тогочасного населення. «Пройшло вже три роки, як ми забули про футбол», – пише він. Тут спортсмен лукавить: під час окупації у Львові існувало 7 футбольних колективів («Україна», «Гарбарня», «Степ», «Тризуб», УССК II, УССК, УТТ IV), які зіграли з німецькими командами 10 матчів. Що більше, учасники львівського «матчу смерті» Сумара, Урбанський, Гурський мали постійну футбольну практику в окупованому Львові. Так, перший грав за «Україну», двоє інших – за «Гарбарню».
Німецька команда 11 червня 1944 року провела наступний свій матч із львівською «Україною» (можливо, гру організували після відмови Кухаря провести матч-реванш, якщо, звичайно, німці взагалі наполягали на цьому), який також програла з рахунком 7:4. Як згодом засвідчила преса, це був дуже цікавий поєдинок, результат якого міг бути переконливішим на користь українців. У складі обох команд з найкращого боку себе проявили нападники. Голи на свій рахунок у нашій команді записали Зубач (2), Банах (2), Бучацький, С.Магоцький і Дасевич.
Цілком природно, що в такому ключі подавав матеріал у роки СРСР і Яремко. Цього вимагала тогочасна кон’юнктура. Сам дослідник як тоді, так і тепер упевнений, що не було ніякого львівського «матчу смерті», а був, скоріш за все, вдалий редакторський хід «Советского спорта» із заголовком. Ось що він розповів із цього приводу: «Після того, як вийшла моя стаття «Дев’яносто хвилин мужності» у львівський газеті «Вільна Україна», виявилось, що матеріал зацікавив і всесоюзну газету «Советский спорт». Я в той час у них підпрацьовував дописувачем, і вони попросили написати їм аналогічну статтю. Ви ж розумієте, що писати її потрібно було з ідеологічних позицій – час такий тоді був. Хоча я тоді і тепер упевнений, що це не був ніякий «матч смерті» – просто хлопці зібралися пограти у футбол, без всілякої політики. Так, це до певної міри було небезпечно, враховуючи наближеність фронту. Вони, звичайно, молодці, що гідно протистояли окупантам на футбольному полі. Власне, коли я писав статтю, – не мав на меті зробити з цього поєдинку «матч смерті». Просто хотів розповісти про перемогу футболістів над німцями в окупованому місті, що й зробив у львівській публікації. Але редактор «Советского спорту», як то часто буває, сам придумав гучніший заголовок, назвавши матеріал «матчем смерті», мабуть, з метою привернути увагу читачів».
Варто визнати, що хід із заголовком був вдалим, адже міф про цю гру живе до нашого часу.
27.03.2014