Дуже естрадний, не зовсім piano...

 

Звичайний хлопець із незвичайним талантом із Вінниці, Дмитро Шуров знаний, перш за все, як учасник гурту «Океан Ельзи» і «Esthetic Education», а також зі своїх фортепіанно-сценічних експериментів із Земфірою. Кілька років тому, на початку своєї сольної кар'єри, він уже був у Львові з концертом. І той, хто тоді спустився у підземелля «Хмільного дому Роберта Домса» інакше, як без мурашок на шкірі і шаленого захвату, концерт не згадує.

 

Цього разу Дмитро Шуров з командою (а разом вони називають себе «Pianoбой») завітали до Львова у рамах українського презентаційного турне нового альбому «Не прекращай мечтать», що вийшов торік і увійшов у ТОП-10 найкращих альбомів українських артистів.

 

 

Попри неспокійний у країні час і квитки за ціною від 90 до 300 гривень, у Львівській обласній філармонії було дуже людно. Але ж відомо: скільки людей – стільки думок. Відтак, яким видався концерт ми запитали у слухачів.

 

Максим Хоменко, музикант, звукорежисер:

 

«Загалом, мені сподобалось. Хоч сидів у останньому ряду, і не знаю, як на інших, а там важко було розібрати слова. З розчарувань – не заграли мою улюблену “Смисла.нет”. Зацінив дівчинку, яка і на клавішах і на гітарі грала і співала дуже класно».

 

На звук на «гальорці» скарг було немало. А от щодо вищезгаданої дівчинки, то мова йде про бек-вокалістку, клавішницю і гітаристку Ольгу Шурову, сестру Дмитра і єдину леді у колективі, у якому також грають Андрій Надольський на барабанах та Микола Кістеньов – бас-гітара.

 

За словами Галинки Лірник, ведучої радіо «Львівська Хвиля», Олю хотілось трохи вбрати і зачесати, «дуже вона контрастує на сцені з братом, який своєю чергою дуже тепло і приємно працює з публікою. Його вокал трохи нагадував Бабкіна, а манера поведінки на сцені має щось від Славка Вакарчука. А ще, формат концерту точно не для філармонії...»

 

 

Про невідповідність формату до приміщення каже і музикант Андрій Акімов:

 

«”Pianoбой” не вмістився у залі філармонії. Він для неї надто естрадний. Хоч ця сцена приймала багатьох зірок і зірочок, “живих і фанерних”, рок-колективи і джазові ансамблі — місця вистачало усім. А ось “Pianoбой” якось неорганічно вписувався. Львів довго чекав на приїзд Шурова, і востаннє, якщо мені не зраджує пам'ять, він з гуртом виступав у “Хмільному домі”, який звукорежисери називають “кам'яним мішком”. Попри те, Дмитро з гуртом звучали там прекрасно, хоч і були злегка незадоволені апаратурою на сцені. Натомість у філармонії і звук був чудовий, і світло допасоване, і музиканти, здавалось би, усім задоволені, але чогось бракувало.

 

Звісно, музикант з часом розвивається, смаки, бажання і стилістика його творчості змінюються. І не можна вимагати від “Deep purple” грати “Smoke on the water” у XXI столітті так, як вони робили це в 1970-х. А Роберт Плант, кажуть, взагалі відмовився виконувати “Stairway to heaven”. Тому абсолютно логічно було почути від “Pianoboy” іншу музику. Він став менше співочим піаністом, а більше лід-сінгером гурту, фронтменом, що акомпанує собі на клавішах. І здавалося б, нічого поганого, але “ей, чувак, це ж твоя фішка, ти повинен грати”! Ozzy хоч уже і старий, і, мабуть, значно ліричніший, ніж тоді, коли кусав голову летючої миші, але все ще “великий і жахливий”. Ми пам'ятаємо Діму Шурова як яскравого клавішника “Океану Ельзи”. Серця бережуть спогади про "Esthetic education". Ці хлопці були були просто магічними, вони водночас були і “The Doors” і “Pink Floyd”, і “Emerson, Lake & Palmer”. Їх музика була інтелектуальною і дуже “фірмовою” відповіддю на запитання: “А чи є в Україні серйозна естрада?”. Мабуть, Діма був там на своєму місці. Але немає нічого вічного. Почалась сольна кар'єра. Піаніст заспівав. Чудово заспівав! Написав багато красивих пісень. У них відчувається класична база, володіння сучасними стилями, музикальний гумор... Музика просто іскрить емоційними переливами! Повірте, Дмитро знається на ритмі, мелодії, акордах і їх перемішуванні. Він як хороший кухар, який знає, скільки потрібно інгредієнтів, і коли додавати їх у страву.

 

 

Але виступ у Львівській філармонії ставить запитання: а навіщо нам концерт “Бумбокс” в образі “Pianoбоя”? Куди подівся Шуров? Ми згадували, де грав маестро, але на цьому концерті він не грав, а працював. Так кажуть музиканти, що грають на корпоративах, мовляв: “Де працюємо? З ким? Скільки платять?”. Було би не чесно критикувати виступ “Pianoбоя”. Дмитро працював прекрасно. Барабанщик – достойна заміна Макса Малишева, басист – вище усілякої похвали. А Діма працював і читав реп “під Хливнюка”. Думка, звісно, суб'єктивна, але, здається, “Pianoбой” надто захопився естрадою. А естрада – годує, але шкідлива для серця.

Окремо хочеться навіть не похвалити, а відзначити і висловити захоплення Олі Шуровій. Вона – PianoГьорл! Публіка залишилась задоволена: світила телефонам, аплодували, танцювали, “тупотіли” два виходи на біс. Але чи то публіка “Pianoбоя” змінилась на фанатів “Бумбоксу”, чи може ми старіємо і хочемо, щоби артист не змінювався, але як на мене, то справді послухати було варто лише “Этажи”, “Спутники” і “Хромосому”».

 

Володя Бедзвін, віолончеліст «Гич-Оркестру»:

 

«Ми купили два квитки на концерт “Pianoбой” через topbilet.ua на балконі (досвід показує, що звук там значно кращий). Як виявилось, це була “директорська ложа” і на наших місцях вже сиділи люди “за запрошеннями". Акустика філармонії не надає змоги повністю розібрати, те, що я можу почути, тому ми й хотіли слухати на балконі – там “чутніше”. Певно, тому ложа і “директорська”, що навіть з квитками туди не потрапити. Довелось шукати адміністратора. Наші “нові” місця виявились у партері. Тож початок концерту ми втратили».

 

(Така ситуація – звична справа на концертах, але бути так точно не повинно. На звернення з такою «проблемою» до організаторів, одним з яких був Михайло Ведмідь, з'ясувалося, що накладка у квитках таки вийшла. Втім, організатори перепросили та запевнили, що слухачів пересадили на місця за такою ж вартістю. Тобто з балкона – у 9 ряд партеру. Ціна може і та сама, а якість? - Б.Г.)

 

«Мені як музиканту було видно, що на сцені не зовсім комфортно, – продовжує Володя. – Але попри те концерт вдався, гурт спочатку “розкачувався-розігрівався”, а далі вже частина публіки повставали з місць й почали “відриватись”. По залу літали жовті і блакитні повітряні кульки, люди танцювали, хто сидів та плескав в долоні й підспівував. Коли “Pianoбой” пішов зі сцени, люди створили такий гул, що аж було трохи моторошно. Публіка увійшла в смак й хотіла продовження. У кінці концерту були, безумовно, найкращі пісні. Попри зміни в гурті у ритм-секції та у напрямку драйву – пісні лишились ті ж самі. Хіп-хоп, правда, трохи не його стиль, дивно виглядало».

 

 

Юрій Шаріфов, музикант і музикознавець:

 

«Я пішов після 3-4 пісні. Чому Шуров назвався “Pianoбой”? Це ж точно не від piano – тихо, ані від — піаніно, бо тоді б мав грати мінімум як Елтон Джон. Так, він пізнавальний. У новому альбомі, який дуже різниться від попереднього дебютного, відчувається його почерк. У контексті України те, що у нас є Шуров – це дуже добре, але я слухаю і мені чується пострадянське. Мені як музиканту мало цікаво, коли мало що робиться у музиці. Це і не чистий тріп-хоп, і багато речитативу. Це і не реп, бо реп – гаряча музика. Він ближчий до “Бумбоксу”, до якого я ставлюсь як до об'єкту світової культури, а тут – великий вплив радянського менталітету. Перш за все, видає мова. “Бумбокс” теж співає російською, але там цього не чутно, вухо не ріже. А в Шурова воно якесь радянське, цей його хіп-хоп якийсь бардівський. На записі ще так-сяк цікавіше, а на сцені – музично нічого не відбувається. Його сестра узагалі – чужорідна особа на сцені: то п'ять нот на клавішах зіграє, то два акорди на гітарі візьме, то три слова підспіває... Музика вимагає життя, а в них таке враження, що пенсіонери на сцені. Басист пасивний досить, один барабанщик рух творить, бо руками махає. У “Бумбокса” (вибачте, що порівнюю, але стильово воно близенько) є цікаві рішення, прийоми, аранжування, а у Шурова ні мелодії яскравої: надто консервативно, стерильно-інтелігентськи... Не чіпає». 

 

Тим не менш, попри всі «за» і «проти», не кожен артист може похвалитися двома виходами «на біс» у Львові. А Шуров може. І подобається це комусь чи ні, але Дмитрові подобається його творче життя. Він намагається максимально реалізовувати себе як автор, музикант і композитор. А про смаки, як то кажуть, не сперечаються. 

 

Фото: Кіра Шишлова.

28.03.2014