Промова британського публіциста, автора безлічі журнальних публікацій і двох книг, присвячених аналізу економічного і політичного життя Росії Едварда ЛУКАСА на відкритті цьогорічного Львівського безпекового форуму, тематика котрого сфокусована на фінансовій компоненті глобального протистояння: «Економіка війни. Війна економік».
НЕ ПРИГАДАЮ, ЩОБ РОСІЙСЬКІ ТАНКИ ВИМАГАЛИ У НАС ДОСТУПУ НА РИНОК
– У 1980-х роках йшла справжня війна економік – війна між капіталістичною економікою і соціально-ринковою економікою, між Заходом і Сходом. Під час «холодної війни» ми відчували побоювання, що радянська система нас обійде: вони розробили перший супутник, вони запустили першу людину в космос. Їм вдавалося це робити у рамках тоталітарної системи. Вони могли мобілізувати свої ресурси в такий спосіб, якого ми не могли собі дозволити. Ми переживали. Пригадую, були побоювання, що Східна Німеччина своєю економічною потужністю перевершить Західну Німеччину.
Пізніше ми почали виявляти фундаментальні слабкості в економіці радянської системи. Це проявилося у роки економічного неспокою, в 70-х, і пізніше, на тлі приходу Рейгана до влади, та з початком процесу глобалізації. Стало очевидним, що наша система працює набагато краще, і що ми є сильнішими.
Ми перемогли у першій війні економік, котра відбувалася на тлі «холодної війни». Можна сказати, що ми перемогли на двох фронтах. Ми набули економічної потужності, котра дозволяла нам робити те, що було не під силу Радянському Союзу. Наша система була набагато привабливішою. Ми забезпечували населення кращими послугами і кращим достатком. Міхаїл Горбачов зрозумів, що таку систему треба реформувати. І щойно він почав це робити, система почала розпадатись.
Потім прийшов 1991 рік. Ми вважали, що отримали остаточну перемогу. Наша система працювала, працювала демократія – всупереч їхній системі. Френсіс Фукуяма називав це «кінцем історії». Нам здавалося, що все буде добре і ми не матимемо серйозних проблем, якими було би варто перейматисяу майбутньому. Це було помилкове мислення.
Насправді ж ми сформували економічну систему, яка має серйозні проблеми і час від часу дає збій. Коли ця система дає збій, тягар лягає на платників податків. Для прикладу, у нас [у Великій Британії] внутрішній борг становить 80% від ВВП; перед кризою було 40%. Я волів би, щоб ці гроші можна було витратити в інакший спосіб. Це має дуже сильний вплив на суспільну довіру до фінансової системи. Люди не вірять, що економікою можна керувати в добрий спосіб. Коли все гаразд, процвітають банки; коли все погано – за це розплачуються платники податків.
Фінансова криза 2008 року була жахливою. Втім, ми не взяли з неї всіх належних уроків. Боюся, що ми можемо пережити подібне ще раз: мене непокоїть ринок корпоративних облігацій, ми добре бачимо, що відбувається на ринку цінних паперів та іпотеки...
Існує багато різноманітних ризиків, які можуть похитнути фінансову систему. Зокрема нетрадиційні ризики, котрі ми не сприймаємо як властиво фінансові ризики.
Одне із занепокоєнь – це зміна клімату. Здавалося б, до чого тут фінансова система? Та зверніть увагу: всі фінансові центри розташовані на узбережжі – Шанхай, Дубай, Нью-Йорк, Лондон і так далі. Що буде з ними, якщо там пройдеться щось подібне до урагану Сенді? Що, коли він просто зруйнує котрийсь із фінансових центрів?
Ще одне можливе занепокоєння – глобальна пандемія. На прикладі пандемії в Гонконзі у 2007 році ми бачили, що такі речі можуть забрати значну частину ВВП. Що ми будемо робити, якщо почнеться ще одна глобальна пандемія? У 1918 році внаслідок пандемії було втрачено десь 8% світового ВВП.
Іще одна загроза, звичайно, – це кібератаки. Ми звикли до того, що заходимо у свій телефон, відкриваємо аплікацію, бачимо гроші на рахунку. Маємо впевненість, що фінансова система працює належним чином, тож коли ми придбали акції, нам вдасться отримати прибуток. Ми звикли до того, що все йде так, як має бути. Але ця система не є захищеною від ризиків.
Минула фінансова криза була катастрофічною. Та, незважаючи на низку негативних наслідків, нам вдалося втримати економіку. Нині не має впевненості в тому, що наступного разу це мине гладко: нам бракує належних інструментів, до того ж, упав рівень довіри.
Та це не найгірша новина. Власне, це не новина – це поле бою, це реальність, у якій ми перебуваємо. А погана новина в тому, що є люди, котрі намагаються використовувати цю слабку систему і застосовують її проти нас.
Я придивлявся до використання грошей як зброї, зокрема з боку Росії та Китаю. Це не лунає несподівано: і Брежнєв, і Мао, звичайно, би вдалися до подібних інструментів, якби могли. Їхні дві країни були закритими від решти світу. Фінансові системи не були пов’язані, відтак [російська і китайська] економіка не могла бути значним важелем впливу на Заході. Сьогодні ж ми бачимо, що у нашій системі перебувають великі китайські та російські компанії: вони є на фондовій біржі, вони можуть купувати речі та активи. І ось це змушує хвилюватись.
Я віддавна стежу за новинами. Українці, естонці, латвійці, литовці і поляки знають, що Росія чинила досить сильний вплив у сусідніх країнах ще з початку 90-их. І ці країни нас попереджали – але ми не слухали. Починаємо прислухатися лише зараз.
Ми спроможні осмислити проблеми минулих років, але ми ще не навчилися усвідомлювати проблеми, які йдуть на нас зараз. Ми виправили проблеми 2009 року. Пригадуєте великі військові тренування Росії, які заскочили нас зненацька і змусили всіх переживати? Сьогодні ми проводимо власні навчання, напрацьовуємо військову мобільність, зміцнюємо повітряну безпеку.
Починаємо розуміти й інші моменти: бачимо, що енергетика – це політична зброя. Хоча ще якісь 15 років тому ми не були впевнені в тому, що це можливо. Пам'ятаю, у 2003 році я мав розмову з німецьким Міністерством економіки, але коли я розповідав їм про залежність від Росії, вони просто засміялися – попросту не розуміли, про що я говорив.
Також ми дізналися багато про інформаційні операції. Ще 10-15 років тому, коли ми говорили про необхідність стерегтися російської пропаганди, ніхто не трактував це наповажно. Коли я говорив про це у Великій Британії, в себе на батьківщині, мене не сприймали поважно – буквально сміялися в обличчя. А зараз я бачу, скільки зусиль докладають до боротьби з тролями, до боротьби з дезінформацією – це дійсно так.
Ми покращили свою здатність боротися з кібератаками. Ще 10-15 років тому це здавалося чимось вузькотехнічним, чимсь, що стосується лише кола комп'ютерних спеціалістів, але зараз ми бачимо, наскільки вразливою до кібератак є система врядування, ціла держава.
Проблема в тому, що ми розглядаємо всі ці проблеми через дзеркало заднього виду. Їдемо, дивимося у те дзеркало у нас над головою – і нам здається, що ми покращили своє розуміння того, що відбувається довкола. Але при цьому ми не дивимося у лобове скло, не бачимо того, що йде назустріч. Ось над цим варто замислитися.
Я думаю, нам бракує розуміння, що аґентами впливу стали гроші. Авжеж, можна говорити про шпигунство, кібернетичні ризики, про інформаційні кампанії чи інші компоненти. Але основне, що вартує наголосу: якщо Росія чи Китай хочуть на щось впливати, то використовують для цього гроші.
Ось де поле бою. Це поле бою, де панують інші терміни та інші проблеми. Ми, експерти з безпеки, напевне, не дуже добре знаємося на цих термінах. Наприклад: що означає термін «фіктивна компанія», яка, зрештою, різниця між правдивою компанією і фіктивною? Які засади працюють у інсайдерській торгівлі? Якщо на ринку є росіянин, який продає нафту, але сам через своїх друзів заробляє на деривативах, то це дуже спокусливий бізнес. Все одно, що наперед знати результат перегонів і поставити правильну ставку. Росія має можливості формувати ринок і робити ставки.
Після 1991 року виникло щось нове. Ми раптом бачимо, що якийсь колишній каґебіст володіє п'ятьма британськими газетами. «Це його інвестиція в Британію – що тут такого? (іронічно)» Також бачимо, що китайці купують наш порт.
Цілі сеґменти інфраструктури переходять у власність іноземцям, котрі насправді можуть мати свої мотиви для використання цієї інфраструктури, зокрема для політичних дивідендів. Наприклад, це стосується «Північного потоку-2», завдяки якому Німеччина перебуває у дуже вигідній позиції як дистриб'ютор газу в Європі.
Гроші допомагають купувати політичний вплив – прямо або опосередковано. Звичайно, це не стандартні шаблони нашого безпекового мислення. Наша система ще не набула здатності цьому запобігати. Ми (експерти з питань безпеки, – Z) можемо говорити про операційну сумісність, про те, як у короткий термін перевести наші війська у певну локацію, можемо говорити про санкції, про те, як затиснути пасок Росії за Солсбері, Крим чи Донбас, або про витрати на оборону у колективний бюджет НАТО – бо ми дуже любимо про це говорити, це наша зона комфорту. Але коли ми починаємо говорити про економіку, то виходимо зі зони комфорту, бо багато речей нам невтямки.
Я дізнався, що великі американські фірми використовують право у сфері захисту клієнтів для того, щоб захищати клієнтів із брудними грошима. Маю інформацію про росіян і китайців, які здійснюють інвестиції через великі юридичні фірми, котрі приховують імена визискувачів, покликаючись на конфіденційність клієнта. Це неправильно. Ми маємо право знати, з ким маємо справу: я хочу знати, хто володіє певною будівлею, хто володіє компанією. Я вимагаю прозорості у питаннях економіки та комерції так само, як вимагаю від політика чи дослідника. Ми не звикли до розмов з фінансистами, не звикли їм казати, що вони мусять думати, перш ніж з кимсь працювати.
Наприклад, є компанія En+, котрою володіє російський бізнесмен Олег Дерипаска. Він не має права в'їзду до США через те, що в доволі специфічний спосіб розправлявся з конкурентами. То чому він може зареєструвати свою компанію на Лондонській біржі? Чому люди, на котрих накладено санкції в одній країні, вільно почуваються в іншій?
Таким чином, мивтягуємося у суперечку з людьми, яких ми не знаємо, про речі, яких ми не знаємо. А ці люди мають досвід і знання, а ще й лобі. Вони чинять опір, використовуючи свої зв’язки з політиками, закликаючи політичні партії захищати цей корумпований елемент нашої економічної системи.
Є й інші інструменти для просування своїх інтересів: підкуп задля захисту своїх інтересів, хабарі, чорний піар, шантаж, залякування. Вони мають багато інструментів для того, щоб підтримувати злочинні бастіони у нашій системі. А ми не стаємо в сильну позицію, щоб з цим боротися.
То що ж із цим робити? Думаю, відповідь дивиться нам просто в очі. Якщо ви зачепите одного поганого хлопця, то зачепите цілу організацію. Це подібне до [протидії] фінансування тероризму. По суті, ми б мали застосовувати ті самі підходи, що використовують для боротьби з фінансуванням тероризму.
Розгляньмо гіпотетичний приклад. Припустімо, китайці намагаються зробити щось нехороше у Чорногорії. Вони переконали Чорногорію укласти позику на певний інфраструктурний об'єкт, який не вигідний країні. Чорногорія могла би позичити кошти під набагато нижчу відсоткову ставку у МВФ або в інших фінансових установах, але позичає величезну суму під високий відсоток на безглуздий проект. Це червоний прапорець для правоохоронних органів. Це означає, що хтось заплатив хабар, гроші з цього хабара використала офіційна особа із чорногорської системи, і потім ця особа ще й вклала кошти у західну фінансову систему.
Розслідувати такі схеми доволі складно, бо виявиться, що там буде кільканадцять або навіть сотні фіктивних компаній на Кіпрі чи в Ліхтенштейні. Доведеться мати справу з китайцями – а це не просто. І, зрештою, кому є діло до Чорногорії? Наша система правосуддя навряд чи буде звертати на це увагу: «Монтенегро, Шмонтенегро – яка там різниця? Краще буду боротися з кіберзлочинністю».
Але уявімо собі, що це не питання китайської корупції у Чорногорії, а проблема фінансування терористичної діяльності. Уявіть собі, що у Чорногорії є представники «Аль-Каїди» чи «ІДІЛу» і саме вони збирають гроші. Звичайно, тоді ви б по-іншому підійшли до справи.
Наша боротьба буде успішною не тоді, коли ми притягнемо людей до відповідальності, а тоді, коли підірвемо терористичну діяльність. Такі ж самі підходи ми мусимо застосовувати до державної корупції.
Усе мусить починається з розвідки. Ви використовуєте розвідку для того, щоб зрозуміти, хто взяв хабар, хто запропонував хабар, яким шляхом пішли гроші і де вони осіли. Потім ви можете піти в цей банк і витребувати конкретну інформацію: «У вас будуть серйозні проблеми. Ви втратите свої зв'язки з банками у Лондоні та Нью-Йорку та інших глобальних центрах». Потім ви звертаєтеся до компанії, котра запропонувала хабар: «Знаєте що? Ви більше не зможете брати участь у торгах на будівельні проекти у ЄС і Північній Америці».
Якщо ви цього не зробите, це сприятиме клімату безкарності. Якщо ви знаєте, що в певній країні існує державна корупція, то з цим треба щось робити. Той, хто займається, припустімо, «Північним потоком» або є членом правління компанії, яка не котирується на біржі, він цим не переймаєтеся. Він не прокидається посеред ночі з думкою: «Це було прибутково, але дуже ризиковано – я не буду більше такого робити». Але якщо ми будемо застосовувати до боротьби з державною корупцією таку саму тактику, що й до боротьби з фінансуванням терористичної діяльності, то ці зловмисники не будуть спокійно спати.
Мені здається, що це не так складно. Якщо ви проведете дві-три операції, тоді люди почнуть остерігатися: «Хто там? Китайський інфраструктурний проект? Не маєте тендеру? Нема публічних деталей? Постукайте ліпше в сусідський двір: я не хочу мати з цим справу – краще подивлюся, що буде з сусідом».
Я не розумію, чому ми дозволяємо анонімну власність, зберігаючи цю завісу анонімності.
Я полюбляю критикувати офшорні компанії, зареєстровані на островах або в інших екзотичних місцях. У штаті Вайомінг чи Делавер ви можете зареєструвати компанію із мінімумом інформації, у вас не буде зобов'язання публікувати якісь сертифікати про реєстрацію. Можливо, якщо до вас таки прийдуть правоохоронці з ордером, вони дізнаються, що компанія насправді належить компанії, котра зареєстрована на Панамах, а та належить якійсь компанії із Ліхтенштейну, власники якої мешкають на Кіпрі. А коли вони доберуться до Кіпру, то виявиться, що все повертається у Делавер – туди, звідки й почалося. Це не жарт. І я не розумію, чому ми дозволяємо утворювати такі ланцюжки.
Якщо ви почитаєте чудову книгу Moneyland (автор – британський журналіст Олівер Буллоу, – Z), то автор починає її з Межигір'я – гротескного, коштовного маєтку Януковича. Автор дуже добре описує Межигір'я і потім він намагається зрозуміти, кому воно належить. Виявляється, є ціла групка анонімних компаній у Лондоні. Зрозуміти, хто є власником, неможливо. Навіть якщо ви зануритеся глибше, то виявите три тісно пов'язані між собою компанії, але знову ж таки: немає конкретних осіб, які стоять за цими компаніями. Нема до кого звернутись із питанням, звідки в нього така нерухомість в Україні.
У США спробували застосувати дуже хорошу ідею: у Маямі чи на Мангеттені ви не можете купити дорогу нерухомість через фіктивну компанію. Якщо у вас є такі наміри, то має бути конкретна жива людина, яка реєструє на себе підприємство. Можна піти ще далі: заборонити ще й продаж маєтку, якщо немає конкретної людини. А можна піти і ще далі: якщо немає особи, яка стоїть за компанією, ви не можете нічого взяти в оренду та здати в оренду. Ви мусите показати своє обличчя. Якщо, припустимо, за п'ять років не з'явилося жодної живої людини, яка стоїть за цією компанією, то ця нерухомість йде у державний бюджет.
Ми мусимо вибратися із цього замкнутого кола, яке сформувалося наприкінці 80-х і на початку 90-х, коли ми вважали, що було просто достатньо заробляти гроші, що капітал є чимось нейтральним і нічого поганого в ньому немає. Є такий латинський вислів – pecunia non olet, гроші не пахнуть. Ні, насправді гроші пахнуть, особливо якщо вони є політично заангажованими, або якщо вони пов’язані з Росією чи Китаєм.
Ми можемо змінити ситуацію. Адже ми визначаємо правила гри для гравців, присутніх на нашому ринку. Ми мусимо пам'ятати про те, що ми самі це дозволили: я не пригадаю, щоб російські танки їздили по Лондону або китайські танки їздили по Волл-стріт і вимагати відкриття фінансової системи, погрожуючи обстрілом. Ніхто нас не змушував – ми самі загнали себе в цю ситуацію, ми самі є причиною політичної вразливості нашої фінансової системи. Ми хотіли, щоб наші країни були капіталістичними – вони і є капіталістичними, але тепер мусимо вирішувати проблему, пов’язану зі своїм бажанням закласти капіталістичний ринок на найпростіших умовах. Цю проблему можна вирішити, якщо продемонструвати рішучість і стійкість.
Ми мусимо зробити все для того, щоб підвищити стійкість нашої системи до ворожих операцій і ворожого корумпованого впливу. Якщо ми станемо жертвами гібридної атаки – немає значення, чи це економічна, чи фінансова, чи кібератака, – ми мусимо бути готовими.
Ми мусимо використовувати належні засоби стримування, і такими засобами можуть бути економічні інструменти. Маємо задуматися над тим, які наші вразливі сторони, а які їхні вразливі сторони, яку жертву ми готові зробити. Маємо провести лінію: «Ви зробили оце, нам це не подобається. Якщо будете продовжувати, ми зробимо вам ще більш боляче. А якщо будете й далі продовжувати, то ми діятимемо ще сильніше».
І останнє, що я хочу зазначити, стосується українців. Люди із Заходу дуже люблять говорити і читати лекції українцям про протидію корупції. Вони приїжджають у Київ і починають повчати: «Українці, ану зберіться, візьміть себе в руки, треба протидіяти корупції та хабарам». Українці й так знайомі з цим усім. А те, на чому я хочу наголосити: ця корупція б не працювала, якби не було спільників на Заході, якби ці корумповані спільники не приймали гроші у тих, хто їх краде в українців, якби ці гроші не знаходили собі місця у західних банках і не підраховувались західними бухгалтерами.
Мені здається, є жахливим лицемірством з боку Заходу читати українцям лекції про корупцію, коли ми розуміємо, що корені корупції не там, де беруть хабарі, а там, куди їх інвестують. Пам'ятаєте, в часи «холодної війни» ми говорили: «За нашу свободу і вашу»? А зараз я б запропонував нову фразу – «за нашу добропорядність і за вашу добропорядність».
Підготував Володимир СЕМКІВ