Сороковини… дивне за енергетикою слово, сповнене болю… Сьогодні воно мені прочитується як сорок днів вини. Сорок днів вини перед людиною, яка була відлюдником. Можемо сказати, що це був його вибір. А може, це наслідок нашої байдужості? Ми ніколи не знатимемо, в який день припадали сороковини за Мирославом Ягодою, похмурим чоловіком з усмішкою дитини, якого в більшості чомусь всі ніжно кликали «Миросик» чи «Ягідка», тому можемо собі уявити, що десь його постать майне львівськими вулицями, хоча в останні роки цей відлюдник зрідка мандрував рідним містом.
Поет, драматург, живописець, графік – чотири іпостасі однієї людини, як чотири сторони світу. «То ж просторся, душе моя, на чотири татамі, і не кулься від нагая, і не крийся руками», – ці рядки Стуса як життєве кредо Ягоди – Ягідки. Його ніхто не міг зламати, він наче був створений як осердя світу, дивовижного у своєму різнобарв’ї. Комусь у його живописі було похмуро, комусь лячно, а він наче закликав усіх: «Сяймо!» (недаремно одну зі своїх поетичних збірок назвав цим словом). Чи легко було йому сяяти? Його сяяння народжувалося зі щемливого болю, захованого в майстерні – камері в центрі Львова; він наче сам заховав себе від світу, щоби час від часу дивувати цей сплюндрований світ дитячим одкровенням. У ньому поєднувались, здавалося, несумісні речі. Охочий крутого слівця, він на дивовижу плекав рідну мову – і його українська просто зачаровувала. Його мислення було передовсім поетичним, живописним. Наче живопис перепливав у слово, а слово перепливало у живопис. Недаремно мама вишила йому білу мереживну сорочку: у цій сорочці був цілий його світ, білий, відкритий до дивосвіту, не завжди зрозумілий нам, всмоктаним у марнотах буття.
«Я сам собі Ісус, був, буду, я сам собі Будда, був, буду, є, я сам собі мама, був, буду, є…» – так писав у своїй поезії, вважав, що поезія має бути незрозумілою, бо «така її природа». Чому ж стільки зрозумілості та стільки сенсів у кожному його слові? Кожен може вичитати своє, до кожного може промовити кожен рядок. Він пройшов служіння в радянському війську і тричі входив у русло Кульпаркова – можливо, ця жахлива Голгофа стала предтечою його осяяння. Небажання спілкуватися зі світом, в якому немає місця для мереження білим, прикувало його до мольберта, в якому народжувалися його світи. Виставлявся у світах, зовсім не тривожився буденністю. Був і колгоспником, і шахтарем, навіть закінчив гірничий технікум, але вибрав мистецтво як спосіб свого існування. І ніколи не зійшов зі свого шляху. Як і ніколи не покинув місто своєї любові – Львів, хоч в останні роки не дуже любив виходити зі своєї келії, бо місто його любові поступово зникає, як примара, хіба що невловимо духом прорветься у містичному живописі, писаним його зболеним серцем. Примусив себе вийти між люди заради благородної цілі – 12 робіт виставив у «Дзизі», щоби продати на допомогу українським воїнам. На відкритті не був, через якийсь час сказав: «Ці речі пов`язані з Богом. Тобто Бог або дав талант чи якийсь промінь, вібрацію. Тоді й існує і цей талант, і певні речі, які ти малюєш чи символом, чи зображенням". Бог осяяв промінням хату відлюдника, де Ягідка міг розмовляти зі своїми роботами, як із найближчими друзями. Мабуть, так і було, він розмовлятиме з ними завжди, а ми не раз повертатимемось до його робіт, намагатимемось осмислити його сіяння…
