У ВИХОРІ ПОДІЙ ДАЛЕКИХ І БЛИЗЬКИХ
У дні війни прощаємося як із тими, хто поліг на полі бою, так із тими, хто, покликаний у свою годину, відходить у Вічність із того поля бою, де зброєю – Слово, хто жив за Франковим гаслом «Лиш боротись – значить жить». Саме так жив, так боровся світлої пам’яті Богдан Якимович, який без тіні сумніву, навіть у страшній загрозі для нашого краю, вірив у перемогу України, перемогу українства в Україні.
Був і залишиться зразком незвичайного оптимізму, зразком поєднання наукової праці з громадською активністю, був, якщо вжити вислів Франка, «цілий чоловік». Око його фотооб’єктива, завжди об’єктивне й точне, вихоплювало із стрімкого життєвого потоку найяскравіші хвилини нашої сучасної історії – події, що на відстані руки, близькі події. Проникливий погляд українського патріота, науковця вистежував і далекі, вже приховані часом події, виводив їх із тіні – на світло, творив ту реальність, яка постає для нас як теперішнє зі сторінок історії нашого народу.
Достатньо взяти до рук хоча б його книгу (понад 1000 стор.) «Україна та українці», де саме про ті такі важливі для нашої історичної пам’яті «події далекі і близькі» – й подивлятимемо не лише принциповість і науковий хист історика, а й палко віддану справі українства його душу, його велике серце. Богданові тексти пульсують живим чуттям, щирою відвертістю, глибокою перейнятістю долею України, любов’ю до українського слова. Уважний читач помітить у них штрихи до внутрішнього портрета Автора; ще ж античні стверджували: правдивий образ того, хто пише, – у його письмі.
Якийсь десяток днів перед відходом Богдана Якимовича у Вічність ми сиділи з ним на лавці біля Франкового університету (піднятись у приміщення важкохворому вже бракувало сил), сиділи під палючим сонцем і відчитували рукописи листів Василя Стефаника. Я намагався зосередитись на тексті, але мою увагу відволікав подив: не міг надивуватись Богдановій стійкості у боротьбі з хворобою і його відданості нашій спільній українській справі...
Прощаючись, обнялися. Я відчув неміч схудлого тіла, а водночас – несхитність духу... Були ще короткі телефонні бесіди. Але й у них, аж до останньої, не почув я від Богдана жодного слова, яким натякнув би на свої болі. Війна, страждання всього народу стали незмірно вище над особистим...
Був по вінця сповнений спеки передостанній високий день червня... Прощання на Личаківському кладовищі... Крізь іще соковиту червневу зелень дерев пробився й застиг палкий потік сонячного світла. У ньому, порушена лопатою, засріблилася й справді легка, наче пух, така рідна для покійного земля. Спливли на пам’ять його слова із згаданої книги: «Мене в Канаді й на ланцюгу би не втримали – за три поїздки туди я ледве витримував по місяцю, рвався до рідного Львова – до речі, найкращого для мене міста на планеті»...
А ще, згодом, думка привела до Сенеки: «Хто не живе минулим, той загалом не живе». Богдан Якимович жив минулим; ловив і ту дивну, що одразу ж стає минулим, хвилю теперішнього (в його погляді ніколи не згасала якась особливо енергійна націленість на перелітну мить); з гідним подиву оптимізмом дивився в майбутнє. Цей сповнюваний праці оптимізм і підкріплювана знаннями та християнськими засадами віра, стисло, – в датованій 4 серпня 2014 р. передмові (точніше «Замість передмови») до книги «Україна та українці»: «Україна змушена вести справді Вітчизняну війну. Та ми переможемо!.. Слава Україні – Героям слава!»
«Писане залишається, голос – розвіюється» – казали давні. У мене ж за друкованим, «безголосим», – живий голос Богдана Зіновійовича. Певен, що й інші й у віддалених поколіннях, гортаючи сторінки «подій далеких і близьких», чутимуть живий, емоційний голос Автора, бо в тому, що він писав, – його любов до України; вона ж, любов, – охорона від забуття, надійна запорука тривання покійних у вдячній пам’яті нащадків.
Андрій СОДОМОРА
* * * * *
З ПОДИВУ ГІДНОЮ СТІЙКІСТЮ…
Слово на відхід Богдана Якимовича
Не йму віри, що його вже нема. В останні пандемійні та воєнний роки багато славних сучасників відійшло у засвіти, але Якимович? Хто-хто, а Богдан Зіновійович, здавалося, непідвладний часові й хворобам. Він був усюдисущий: на презентаціях книг, наукових конференціях, вічах, різних громадських заходах. І завжди з фотоапаратом. І завжди з бадьорим настроєм. І завжди з ориґінальними ідеями.
Випускник "Львівської політехніки", начальник ЖКО Галицького району Львова, – він, однак, відчував себе істориком. І в буремні 80-ті (вже минулого століття) перейшов в Інститут українознавства ім. Івана Крип’якевича, працював у відділі нової історії України – і його цікавило все: військова справа, франкознавство, книговидання, топоніміка, геральдика, класики нашого письменства… І не просто цікавило. Він розробляв для Українського війська нові статути, написав нарис з історії Збройних Сил України та видав (у співавторстві) “Російсько-український словник для військовиків”. Працював у Комісії міськради з перейменування вулиць і площ, був співзасновником Шашкевичівської комісії та головою львівського відділення Всеукраїнського товариства “Україна і світ”, упорядкував тритомне видання “Андрій Чайковський. Спогади. Листи. Дослідження”. Видавав свої книги. На чільному місці тут – “Україна та Українці” (1086 с.)
Себто з пристрастю неофіта Богдан Зіновійович наново відкривав для себе Україну, її минувшину, її письменство – і все чинив для її утвердження в новітню добу. Водночас захистив кандидатську, відтак докторську дисертації, був директором наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. Івана Франка, професором кафедри історичного краєзнавства цього ж таки вишу.
І от недуга. З подиву гідною стійкістю та оптимізмом він боровся з нею. Боровся з допомогою відданої дружини Оксани та доньок Дарини й Мирослави. Неодноразово їздив на хіміотерапевтичні сеанси до Німеччини. Хвороба не відступала – але не відступав і Богдан. Він жив і продовжував діяти як цілком здорова людина. Пригадую, на початку листопада 2020-го раптово (коронавірус) помер у Дрогобичі професор Михайло Шалата. І Богдан сказав: “На колінах поповзу, але в останню дорогу Михайла Йосиповича проведу!..” І провів: сів за кермо своєї автівки – й поїхав (і я разом з ним).
29 січня 2022 року Богданові Зіновійовичу виповнилось сімдесят. А 10 лютого цей Ювілей, проілюстрований його щедрою виставкою, відзначали в Науковій бібліотеці ім. Василя Стефаника НАН України. Вшанувати ювіляра прийшла фактично вся еліта Львова. Соленізант був щасливий. Тим паче, що у Facebook з’явилась декілька сотень теплих відгуків на цю подію. Я тоді прочитав цей експромт:
Богдан Якимович – людина найвищої проби,
Йому підніжки ставлять різні хвороби.
Та він не здається, спротиву взірець,
Тому єднає любов сердець.
Планів, ідей, задумів у нього повна тека,
Тому його шанує Стефаниківська бібліотека,
Ми всі, і я так само,
А найбільше його земний ангел –
дружина Оксана.
Тоді я ще вірив, що Богдан у двобої з хворобою переможе. Фактично морально він переміг, але не фізично…
Земля пером, Тобі друже!
Вічная пам’ять!
Петро ШКРАБ’ЮК
* * * * *
ПАМ’ЯТІ НЕВТОМНОГО ТРУДІВНИКА
27 червня 2022 р. відійшов у вічність наш щирий друг, великий патріот України, невтомний трудівник Богдан Якимович. Він прожив лише 70 років, та за життя зробив стільки, скільки не зробило й десятеро інших учених. Був не просто науковцем, але й займав активну громадянську позицію, робив багато найрізноманітніших справ, мав дуже широке коло друзів, знайомих і однодумців.
Востаннє ми бачилися навесні на обговоренні подальшого перейменування вулиць Львова. Це не було випадковістю. Адже Богдан ще з кінця 80-х років ХХ ст. був активним членом експертної групи (О. Мацюк, Р. Крип’якевич, А. Дорош, В. Вуйцик, І. Сварник) з перейменування львівської топонімії. Якимович відповідав за «військовий» напрямок. Завдяки йому у Львові з’явилися вулиці Л. Мацієвича, О. Засядька, О. Алмазова, О. Грекова, Д. Грицая, В. Курмановича, М. Тарнавського, Чупринки, П. Болбочана, С. Ляймберґа та ін. Розуміючи важливість популяризації цих змін, Богдан систематично публікував у пресі "Абетку нових назв", подаючи стислі біограми маловідомих широкому загалові осіб. Пригадується історія з перейменуванням вулиці Дзержинського на Вітовського. Саме такий варіант спав на думку Богданові – "проти міністра оборони вони не посміють заперечити…"
Богдан пройшов складний життєвий шлях. Здобув інженерну освіту будівельника у "Львівській політехніці" (1974), працював інженером на ЛАЗі, був на комсомольській роботі, очолював ЖЕО Ленінського району Львова. Однак юнацьке захоплення історією змусило його змінити своє життя: 1985 р. він почав навчання в заочній аспірантурі Інституту суспільних наук АН УРСР, 1994 захистив кандидатську (“Видавнича діяльність Івана Франка") під керівництвом Я. Ісаєвича. Працював як науковець у ІСН. Згодом десять років (1998-2007) керував Науковою бібліотекою ЛНУ ім. І. Франка. Багато зробив для поповнення фондів книгозбірні, особливо зарубіжною науковою літературою. Був ініціатором багатьох видавничих проєктів. Водночас працював викладачем у ЛНУ. З 2007 р. цілком перейшов на викладацьку роботу – був доцентом, а потім професором кафедри історичного краєзнавства ЛНУ, старшим науковим співробітником Інституту українознавства, викладав в Академії сухопутних військ ім. Сагайдачного, працював там до останніх днів як воєнний та військовий історик.
Богдан Якимович був відомим ученим, фахівцем у кількох ділянках історичної науки, культурології. Він залишив фундаментальне дослідження про книгознавчу й видавничу діяльність Івана Франка, підготував 3-томник «Андрій Чайковський. Спогади. Листи. Дослідження», десятки інших цікавих і потрібних видань, у 90-ті роки був незмінним співавтором популярного львівського підручника для вишів «Історія України», перевиданого багато разів. Написав сотні статей про книгу, просвіту, шкільництво, про діячів культури й науки. Систематично й невтомно займався історією українського війська, написав нарис "Збройні Сили України", займався українізацією нашого війська й перекладом військових статутів, був співавтором монографії про патріотичне виховання у ЗСУ. Пишався дружбою з нашим першим міністром оборони К. Морозовим. Після початку московської агресії дбав про літературу для війська: 2015-го видав зручну в користуванні «Українську військову та воєнну історію (2 ч., 232 і 216 стор.). А 2019-го разом із Н. Кобрин упорядкував кишеньковий «Співаник українського вояка» для бійців ЗСУ. Досвід у подібній праці він уже мав, адже 1990-го перевидав співаник УСС. Наукова спадщина Богдана Якимовича досить повно відображена в бібліографічному покажчику, виданому 2012 р. до 60-річчя вченого. Та й надалі Богдан активно працював і як науковець, і як популяризатор.
Богдан був невтомним громадським діячем, з 80-х років налагоджував зв’язки з нашою діаспорою, тривалий час очолював львівське відділення товариства «Україна-Світ», був співорганізатором міжнародного конгресу «Іван Франко і світова культура» у Львові, заснував Міжнародну асоціацію франкознавців. Був активним просвітянином, усе життя займався краєзнавчими дослідженнями, зокрема рідної Городенківщини. 1989 р. він став співзасновником і постійним автором літературно-краєзнавчого альманаха «Ямгорів» у Городенці.
З початку 90-х років Богдан став активним членом Українського геральдичного товариства, досліджував вексилологію, виступав на багатьох конференціях і чинно долучився до відродження української національної символіки. Його ґрунтовна стаття «До питання про українську національну символіку» (1989) та публікації А. Гречила, К. Гломозди, Я. Дашкевича, В. Сергійчука 1989-1990 рр. відіграли вирішальну роль у подальшому утвердженні синьо-жовтої колористики нашого прапора. Не випадково саме ця публікація Б. Якимовича відкриває збірку статей «Відродження української національної символіки» (Київ, 2021). Авторитет науковця був настільки високим, що його включили до конкурсної комісії з розгляду проєктів Державного герба України (її членами були М. Брайчевський, Я. Дашкевич, Г. Логвин та ін.). Підсумком цих процесів стало утвердження Тризуба й синьо-жовтого прапора як державних символів незалежної України.
Пам’ять про патріота й невтомного трудівника на ниві культури завжди допомагатиме нам у щоденній праці й боротьбі за Україну.
Іван СВАРНИК
* * * * *
БОГДАН ЯКИМОВИЧ. IN MEMORIAM
27 червня 2022 року у Львові відійшов у вічність визначний український учений-гуманітарій та громадський діяч, доктор історичних наук, професор, дійсний член НТШ, заслужений діяч культури України Богдан Якимович.
Народився Богдан Якимович 29 січня 1952 року у селі Серафинці на Покутті. Був інтелігентом у третьому поколінні. Вчителями були його батьки. Учителькою була також його бабуся – учениця видатного письменника і літературознавця, директора Заліщицької гімназії Осипа Маковея. У цій родині шанували прогресивні просвітянські традиції галицького вчительства.
Богдан Якимович навчався у Городенківській СШ №1, яку закінчив у 1969 році з відзнакою. Далі було навчання на факультеті промислового і цивільного будівництва Львівського політехнічного інституту. Студентські роки майбутнього вченого припали на роки хрущовської відлиги та брєжнєвської реакції, коли будь-яка свіжа думка переслідувалася. У середовищі львівських студентів тих років часто саме молодь, що навчалася на технічних спеціальностях, активно тягнулася до гуманітаристики. Студентам-політехнікам легше було уникнути «недремного ока» відповідних органів. Важливу роль у поширенні демократичних ідей серед них відігравала заборонена на той час праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка викристалізувала підготовлену родинними традиціями національну свідомість студента Богдана Якимовича.
Після закінчення студій Богдан Якимович працював інженером на Львівському автобусному заводі, а згодом на комсомольській роботі у Львові. Декілька років очолював великий колектив житлово-експлуатаційного об’єднання у Львові. Доречно зазначити, що у 70-х – на початку 80-х років у молодіжному середовищі Львова виховалася когорта цікавих особистостей, які в умовах незалежності України, маючи попередній досвід організаційної роботи, очолили важливі ділянки господарського будівництва, культурно-освітньої роботи.
Потяг до гуманітаристики, який проявився у майбутнього вченого у шкільні та інститутські роки, переміг – у середині 80-х років він стає здобувачем, а потім і науковим співробітником Інституту суспільних наук у Львові (сьогодні Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України). Далі було навчання в аспірантурі під керівництвом видатного українського історика Ярослава Ісаєвича.
Набутий на адміністративній роботі досвід став у пригоді молодому науковцеві у роботі над проєктами, що їх проводила Академія наук, зокрема Міжнародний симпозіум під егідою ЮНЕСКО «Іван Франко і світова культура» (1986). Богдан Якимович був, поруч з Ярославом Ісаєвичем, одним з найдіяльніших членів оргкомітету симпозіуму. Сьогодні можемо сміливо ствердити, що сам форум, а особливо видання 3-томового збірника «Іван Франко і світова культура», до часу проголошення нашої незалежності стали маркерами нового наукового мислення вчених України.
З того часу франкознавство стало одним з основних напрямів діяльности ученого. З постаттю І. Франка пов’язані і кандидатська («Видавнича діяльність Івана Франка у 70-80-ті роки ХІХ століття» 1994 р.), і докторська («Іван Франко як книгознавець і видавець (1890-1916)» 2008) дисертації. На основі цих досліджень були опубліковані знані сьогодні книгознавчі праці ученого: «Книга, просвіта, нація: видавнича діяльність Івана Франка у 70-80-х роках ХІХ ст.» (1996), «Іван Франко – видавець: книгознавчі та джерелознавчі аспекти» (2006). З метою активізації франкознавчої діяльності в Україні та світі Богдан Якимович став співорганізатором та заступником голови Міжнародної асоціації франкознавців. За його активної участі ця громадська організація провела ряд наукових засідань у Львові, Бухаресті, Перемишлі, Варшаві, Черкасах, Кам’янці-Подільському, Дрогобичі, Стрию, Івано-Франківську, Коломиї, Хмельницькому, Острозі. За заслуги у розвитку франкознавства вченому присвоєно звання «Заслужений працівник культури України» (2006).
З вивченням творчої діяльності І. Франка пов’язані і інші наукові проєкти Богдана Якимовича. З його ініціативи як директора наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка було здійснене репринтне видання збірки І. Франка «З вершин і низин» (2004), «Листування І. Франка з М. Драгомановим» (2006). Вчений був ініціатором видання серії науково-популярних книжок «Дрібненька бібліотека» за аналогією до Франкової «Дрібної бібліотеки».
Богдан Якимович долучився до проведення наукових конференцій, присвячених творчості Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, які проводилися у Києві, Ніжині, Черкасах, Переяславі, Чернівцях. Як професор історичного факультету Львівського університету він був головним редактором «Історичних зошитів», керівником ряду кандидатських та консультантом докторських дисертацій.
Справою життя Богдан Якимович вважав повне видання спогадів Льва Жемчужнікова про Тараса Шевченка, які є свідченням великої поваги та підтримки українського генія російським культурним діячем. Звірений з рукописом, належним чином прокоментований ученим спогад підготовлений до друку. Над цим об’ємним проєктом учений працював біля 20 років. Нема сумніву у тому, що дочка професора Дарина Якимович-Чапран доведе справу батька до завершення.
Богдан Якимович був ініціатором, упорядником та автором післямови репринтного видання знаменитого «Кобзаря» Тараса Шевченка у двох томах, який побачив світ у Львові за редакцією І. Франка 1908 року заходами Наукового товариства імени Шевченка.
Як голова фундації Андрія Чайковського вчений видав 4 томи публіцистичної та мемуарної спадщини цього видатного галицького письменника та громадського діяча й організував ряд конференцій про нього у Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Бережанах, Коломиї. Започатковані професором дослідження продовжують його учні – докторанти й аспіранти.
Значну увагу вчений приділяв вивченню творчості видатних українських письменників та культурних діячів Василя Стефаника, Осипа Маковея, Теофіла Окуневського. У книзі «Визначні постаті України. Андрій Чайковський та Теофіл Окуневський» (2010) Богдан Якимович уперше опублікував матеріали про адмірала австро-угорської армії письменника Ярослава Окуневського, рідного брата галицького політика і правника Теофіла Окуневського, сподвижника Івана Франка.
Вагомою для української гуманітаристики була багаторічна праця Богдана Якимовича у Шашкевичівській комісії у Львові. Разом з Феодосієм Стеблієм, Михайлом Шалатою, Василем Горинем, Миколою Ільницьким він долучився до проведення ряду конференцій та видання 6-ти збірників «Шашкевичіана». До останніх днів життя учений наполегливо працював над підготовкою 7, 8 і 9 томів «Шашкевичіани». Маємо надію, що ця праця буде завершена. Додамо до цього авторство професора популярних статей до ряду довідкових та енциклопедичних видань: «Енциклопедія сучасної України», «Шевченківська енциклопедія», «Франківська енциклопедія».
Ще з другої половини 80-х років Богдан Якимович заявив про себе як дослідник багатьох проблем національної історії. Його наукові інтереси проявилися у дослідженні, популяризації та відновленні української національної символіки. У 1988 році за завданням дирекції Інституту суспільних наук молодий учений підготував першу в Україні довідку про нашу національну символіку. Це дослідження сприяло ламанню радянських стереотипів історії України. Це сприяло утвердженню державних символів незалежної України.
Поряд з цим Б. Якимович провів титанічну працю з дослідження військової історії України в европейському контексті, опублікувавши близько 50 праць, серед яких «Збройні Сили України: Нарис історії»(1996). Він був упорядником та співавтором видань «Історія українського війська» (1992; друга частина 1996), збірки військово-історичних праць Івана Карпинця «Галичина: військова історія 1914-1921 рр.» (2005) тощо. Богдан Якимович був керівником авторських колективів, які створили «Російсько-український словник для військовиків» (1995), українську редакцію загальновійськових статутів Збройних Сил України. За працю в галузі військової історії та термінології учений відзначений рядом відзнак та нагород.
Богдан Якимович активно працював як політик та громадський діяч. На зламі 1980-1990-х років він був одним з ініціаторів створення Товариства української мови імені Тараса Шевченка (відновлене товариство «Просвіта»), був одним з організаторів Народного Руху України, членом-засновником Демократичної партії України. У далекому 1990 році за рекомендацією В’ячеслава Чорновола очолив Львівське обласне відділення Товариства зв’язків з українцями за межами України «Україна-Світ», головою якого був до останніх днів життя. Завдяки старанням Б. Якимовича до активної роботи Товариства були залучені непересічні особистості: музейник Борис Возницький, живописець Володимир Патик, композитор Богдан Янівський, скульптор Іван Самотос, поет і громадський діяч Роман Лубківський, літератори Михайло Шалата та Роман Пастух. За безпосередньої участі керівника Товариство провело ряд культурологічних заходів у Польщі, Румунії, Угорщині, зокрема, святочні академії, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, Б.-І. Антоничеві, М. Вербицькому у Бухаресті, Будапешті, Перемишлі, Сяноку, Новиці.
Професор Якимович був організатором науково-пошукових експедицій товариства «Україна-Світ» на Сіверщину, Полтавщину, Черкащину, Київщину. У цих експедиціях наукові та освітні діячі Львівщини не тільки вивчали пам’ятні місця минувшини (Батурин, Чернігів, Гадяч, Полтава, Канів, Черкаси, Переяслав, Стеблів, Моринці, Керелівка, Городище), але й проводили лекції, бесіди та зустрічі, які сприяли єднанню українців різних регіонів.
За місяць до відходу Богдана Якимовича з земного життя вийшло друком упорядковане ним репринтне видання збірки В. Стефаника «Твори» (1933) з його ґрунтовною післямовою.
До останніх днів життя Богдан Якимович залишався оптимістом, будував широкі творчі плани, вболівав за Україну та вірив у нашу Перемогу. Був турботливим чоловіком, батьком, дідусем та прадідусем, яскравою особистістю, з якою тісно пов’язане суспільне, наукове та культурно-мистецьке життя Львова, Галичини, України.
Світла пам’ять про великого життєлюба та трудівника залишиться у серцях родини, друзів, приятелів та учнів.
Михайло ГНАТЮК
08.07.2022