Сьогодні, 17 травня, у Сербії попрощалися з відомим журналістом, поетом та перекладачем українсько-русинського походження Михайлом Рамачем. Він помер 13 травня на 73-му році життя.
Михайло Рамач був багатолітнім кореспондентом Радіо Свобода та дописувачем Zbruča. У Сербії був головним і відповідальним редактором газет «Наша Борба» (1998), «Войводина» (1999–2001) і «Данас» (2006–2009), а також християнського журналу «Дзвони» (1993–1997), писав для русинського «Руске слово» та «Дневнику» і «Нєзависни»; від початку 1990-х років друкував матеріали про Україну і фактично був вікном на українські справи для сербської аудиторії й вірив, що Сербія має шанс стати нормальною, демократичною, європейською країною.
У березні минулого року він прислав у нашу редакцію свою вступну статтю з газети "Руске слово". "... Же би ся знало, же не всі русини в Сербії кланяються Путіну. Кланяються й співають йому оди лише ті, що з Москви отримують криваві долари", – написав тоді Михайло Рамач. Він тісно асоціював себе з українством та переживав за Україну, яка відбиває російську агресію.
Як журналіст Михайло Рамач був свідком грандіозних подій на Балканах. Йому випало висвітлювати війни, падіння режиму Слободана Мілошевича, процеси становлення нових незалежних держав після розпаду Югославії. «Упродовж десятиліть я був політичним журналістом. В житті мого покоління золотими літерами вписані падіння Берлінської стіни й розвал Радянського Союзу... Все було політика: війна у Косові, бомбардування, скинення режиму Мілошевича, вбивство прем’єра Зорана Джинджича, проголошення незалежності Чорногорії, проголошення незалежності Косова… Отож лише час від часу я встигав підготувати якийсь репортаж про добрих людей, про письменників, чи художників, чи священників», – пригадував він у інтерв’ю для серіалу про ветеранів Радіо Свобода.
А тим часом Михайло Рамач є автором не лише п'яти книг есе про колишню Югославію й нинішню Сербію, а й семи поетичних книжок. У вересні минулого року прислав у Zbruc свій ще непублікований вірш русинською:
17.05.2023ПОТЕМКИНОВО ВАЛАЛИ
Як били лебед плїва царска ладя.
Сам гадваб, стрибло, кришталь, кринолини...
Напою и лакотки – хто цо жада.
Аж и образом святим чуря шлїни.
Представа за царицу и єй стадо,
тих улїжнїкох цо єй лїжу пети,
шпиваю єй на балох и парадох,
на єй чесц клєпу оди и сонети.
Ґрофици, официре и дворянє,
як вепри тлусти, глупи яґод воли,
думаю лєм на тепшу и на танєр,
на посцель, пенєж, конї и пиштолї.
Здалєка ше кланяю и махаю
селянє и пастире и їх стада.
Пать лєм як жиє народ у тим краю,
як о нїм дзба побожна царска влада!
Аж нє зна як му добре, як му крашнє...
Прибрали го за вельке собитиє.
Од щесца, пать, лєм тельо же нє прашнє,
каждучке шерцо за царицу биє.
Потемкин ше випина яґод пуляк:
скрил од матушки ганьбу и худобу.
До милей волї тераз може гуляц,
бо з кулисами вичну славу здобул.
Гоч за райскима кулисами пекло,
розпусна Катарина аж розквита,
бо морйо рабох пред єй ноги клєкло,
а раби згарню славу и капитал.
Нїч добре нє принєсла ту царица,
лєм чупор нєзаситих дармоєдох
цо тот край буду як пиялки цицац
и таланґовац по нїм як стампедо.
Нєт за цо ше тей параднїци кланяц –
нє з хлєбом пришла, пришла дрец и ґрабац.
А у народзе є запаметана
лєм як босорка и чортовска баба.