Amigo

Amigo (іспанською мовою «друг») – це слово на табличці, такій як номерний знак автомобіля, було приліплено до скла автобуса збоку від водія. Комуняки задумали цей колісний транспортний засіб, який робили на Павловському автозаводі, щоб довозити людей із сіл, де очевидно немає доріг, на роботу в місто на заводи. Судячи з моделі та стану цього чуда техніки, цей автобус ще з тих часів, і з дорогами в нас у сільській місцевості, як і колись, просто біда.

Не знаю, чи сам шофер був на заробітках в Іспанії (бо в школах району іспанську не вчать), чи йому подарував знак якийсь вдячний пасажир цього ПАЗіка, що їздить за щоденним маршрутом «райцентр – далеке село». А можливо, цей чоловік вернувся з Іспанії і пішов на війну – ймовірний і такий сценарій, відомі такі випадки. Не знаю. Зрештою, цей знак «Amigo» могли залишити в пам'ять про нього. Власне це слово все частіше виникає, коли мова йде про тих, хто пішов на війну і не повернувся з бою. Їх стає все більше, це вже просто статистика – і це недобре, бо в кожного з полеглих воїнів своя історія і своє життя, яке трагічно обірвалось.

Ми знаємо історії пілотів, які закривали наше небо від ворожих ракет, літаків, дронів. Їх так мало у нас в Україні – їх так мало, і вони гинуть такі молоді. Ми знаємо про наших полеглих комбатів, ми знаємо про тих військових, чиї історії потрапили на сторінки преси. Про захисників Азовсталі писали багато. Ми, хоч як жорстоко це звучить, навіть знаємо про тих, хто загинув від ворожих ракет, шахедів і бомб – їхні історії попали в інформаційний простір. Не про всіх, звичайно. Що ми знаємо про тих, чиї портрети бачимо на Алеях героїв, якщо особисто не були з ними знайомі, крім скупих декількох фраз «загинув під...», «у результаті…»? Рік народження і дата смерті. Але, знову ж, йдеться про сотні – сотні, не тисячі. А є ще ті – і їх тисячі – про кого ми нічого не знаємо. Або ще страшніше і важче – чию смерть встановити не можна, хто пропав безвісти. Це найважче для рідних і близьких, адже в цьому стані невідомості між надією (живий – потрапив у полон) і відчаєм (загинув) вони можуть жити в такому моральному пеклі роками. Про тих, хто в полоні, дізнаємось, коли відбувається обмін. Про тих, хто загинув, якщо це хоч трохи відома особа, взнаємо із преси. Загинув такий-то, вважався таким, що пропав безвісти…

У кожній країні, яка пережила світову війну, є пам’ятник невідомому солдату. Тому самому, чий прах лежить десь у братській могилі, тому самому, місце смерті якого так і не було встановлено. Але все це буде після війни – а війна у нас далі триває. Я не знаю, як краще зробити так, щоб ми не забули, не звикли, не збайдужіли, щоб вони не стали черговими цифрами, не стали статистикою. Як не треба робити, ми вже знаємо – ми це проходили за совітів, ми це все пережили, весь цей формалізм, цю фальшиву політику пам’яті «ніхто не забутий, ніщо не забуто». Можливо, так, як це зробили у Львові, де на площі Ринок організували одноденну акцію «Дипломи, які ніколи не видадуть». Вона була присвячена студентам, які загинули у Маріуполі, Харкові, Бучі, Чорнобаївці, Миколаєві, Чернігові, інших українських містах, тим молодим людям, які не встигли закінчити навчальний заклад. Але це студенти, які вже ніколи не прийдуть по свої дипломи, – а як щодо інших? Простих роботяг, які вже ніколи не візьмуть в руки інструмент, учителів, лікарів, фермерів, навіть депутатів… І того водія, який вернувся з далекої Іспанії й пішов на війну. Аміґо, друг, товариш і побратим – він так часто повторював це слово, що воно назавжди залишилось з ним.