Ягода. Сорок днів...

 

Сороковини… дивне за енергетикою слово, сповнене болю… Сьогодні воно мені прочитується як сорок днів вини. Сорок днів вини перед людиною, яка була відлюдником. Можемо сказати, що це був його вибір. А може, це наслідок нашої байдужості? Ми ніколи не знатимемо, в який день припадали сороковини за Мирославом Ягодою, похмурим чоловіком з усмішкою дитини, якого в більшості чомусь всі ніжно кликали «Миросик» чи «Ягідка», тому можемо собі уявити, що десь його постать майне львівськими вулицями, хоча в останні роки цей відлюдник зрідка мандрував рідним містом.

 

Поет, драматург, живописець, графік – чотири іпостасі однієї людини, як чотири сторони світу. «То ж просторся, душе моя, на чотири татамі, і не кулься від нагая, і не крийся руками», – ці рядки Стуса як життєве кредо Ягоди – Ягідки.  Його ніхто не міг зламати, він наче був створений як осердя світу, дивовижного у своєму різнобарв’ї. Комусь у його живописі було похмуро, комусь лячно, а він наче закликав усіх: «Сяймо!» (недаремно одну зі своїх поетичних збірок назвав цим словом). Чи легко було йому сяяти? Його сяяння народжувалося зі щемливого болю, захованого в майстерні – камері в центрі Львова; він наче сам заховав себе від світу, щоби час від часу дивувати цей сплюндрований світ дитячим одкровенням. У ньому поєднувались, здавалося, несумісні речі. Охочий крутого слівця, він на дивовижу плекав рідну мову – і його українська просто зачаровувала. Його мислення було передовсім поетичним, живописним. Наче живопис перепливав у слово, а слово перепливало у живопис. Недаремно мама вишила йому білу мереживну сорочку: у цій сорочці був цілий його світ, білий, відкритий до дивосвіту, не завжди зрозумілий нам, всмоктаним у марнотах буття.

 

 

«Я сам собі Ісус, був, буду, я сам собі Будда, був, буду, є, я сам собі мама, був, буду, є…» – так писав у своїй поезії, вважав, що поезія має бути незрозумілою, бо «така її природа». Чому ж стільки зрозумілості та стільки сенсів у кожному його слові? Кожен може вичитати своє, до кожного може промовити кожен рядок. Він пройшов служіння в радянському війську і тричі входив у русло Кульпаркова – можливо, ця жахлива Голгофа стала предтечою його осяяння. Небажання спілкуватися зі світом, в якому немає місця для мереження білим, прикувало його до мольберта, в якому народжувалися його світи. Виставлявся у світах, зовсім не тривожився буденністю. Був і колгоспником, і шахтарем, навіть закінчив гірничий технікум, але вибрав мистецтво як спосіб свого існування. І ніколи не зійшов зі свого шляху. Як і ніколи не покинув місто своєї любові – Львів, хоч в останні роки не дуже любив виходити зі своєї келії, бо місто його любові поступово зникає, як примара, хіба що невловимо духом прорветься у містичному живописі, писаним його зболеним серцем. Примусив себе вийти між люди заради благородної цілі – 12 робіт виставив у «Дзизі», щоби продати на допомогу українським воїнам. На відкритті не був, через якийсь час сказав: «Ці речі пов`язані з Богом. Тобто Бог або дав талант чи якийсь промінь, вібрацію. Тоді й існує і цей талант, і певні речі, які ти малюєш чи символом, чи зображенням".  Бог осяяв промінням хату відлюдника, де Ягідка міг розмовляти зі своїми роботами, як із найближчими друзями. Мабуть, так і було, він розмовлятиме з ними завжди, а ми не раз повертатимемось до його робіт, намагатимемось осмислити його сіяння…

 

18.04.2018