Переповнений від малку світом слідів своєї родини, прожив життя доглядача тих слідів. Історії, знимки, деякі предмети попередніх поколінь видавалися мені важливішою субстанцією, ніж власний доробок. Ця заповідність потурала тому, щоби у підлітковому віці виробити теорію і практику власної безслідності. Знаючи, якою радісно-мучівною є доля того, кому доводиться щось зберігати, починаєш думати про те, щоби від твого життя залишилося якнайменше всього, що доведеться пильнувати (або від чого відректися) поколінням наступним. Біологічна освіта сприяла тому, щоби вважати сліди життєдіяльності подряпиною на відшліфованій поверхні уявної планетарної моделі. Щось скопати, щось засіяти – це нормально. Але робити додаткові нарости лишайників із будинків, гробівців, складів речей – то вже надто.
Згодом наміри такого штибу виявилися недосконалими, бо з'явилося досить багато паперових книжок, спровокованих мною. Хоча у дальшій перспективі вони не залишать жодного сліду, але наразі ці артефакти таки присутні. Слід розмитий, але ще віднюхується.
І загалом практика безплідності у біолога не може поширюватися на дві біологічні речі із заповітної тріади: дім–діти–сад. Щаслива випадковість призвела до причетності до кількох дітей, які, однак, доволі скоро стали настільки самодостатніми, що і про їх походження можна забувати.
Лишаються ще дерева. Вони вже також відлучилися від залежності. Але, як казав Воробйов, ми залежні від інших, але інших не існує, вони є поки ми думаємо про них, ми є поки вони згадують про нас.
Я все ще думаю про :
чотири молдавські яблінки, які розрослися у нерозлучну смугу крон;
безплідну гігантську черешню, яка мала бути білою і солодкою;
маленьку паперівку, яка перетворилася на височезну малинівку;
двадцятилітньої давності шару ренетку, яка лиш минулої осені прокинулася, виявивши себе ренеткою золотою;
делікатний ялівець з Ґорґанів, який на колишніх землях Княгинина випростався шестиметровим юніперусом колюмна;
десятки туй, чиє коріння я правильно стесував, аби вони розрослися у щільний майже античний туєвий гай на околиці міста;
десять мацюпусіньких однорічних ялиць і смерек, які ми з дітьми принесли з лісової дороги, де вони були приречені на смерть, а тепер самі загрожують розмахом усьому, що є у радіусі їхнього імовірного падіння на бік;
чудесну у майбутньому грушку, яку хтось зломив ще у її ранньому дитинстві, вже забув.
Ще виплекав горіх, який посіяла ворона.
У листопаді 1927 року Альберт Айнштайн, зденервувавшись новою теорією Нільса Бора і Гайзенберга про невизначеність, сказав – Бог не грає всесвітом у кості. Лиш два свідки чули, що відповів Бор – то не нашою справою є казати Йому, як має керувати світом.
А 11 червня 2003 року Василь Герасим'юк таке мені казав: прочитав у Борхеса, що не блаженні ті, хто прагне правди, бо долю людську вершить випадок, який не зрозумілий. І далі каже: «Як це так можна казати людині. Відразу виник якийсь спротив. Тоді ж все перевертається. А як промисел, як те, що кожен волос порахований? Все не сходиться. А через якийсь час натрапляю в Екклезіяста на один вірш (Борхес, звичайно авторитет, він суперінтелектуал, але є ще й канонічні тексти і ми вже тут нічого не можемо змінити). Кінець того вірша: і тільки час та випадок понад усе. От і все»…
11.04.2024