Це був театр, в який манило магією юнацької енергії. Володя Кучинський почав творити театр, який його влаштовував як спосіб існування, пізнання і служіння.

Мала талант художника, що був здатний у малесенькій виставі поєднати естетику різних світів і розкрити квінтесенцію кожного з них, а ще дати змогу маленькому глядачеві зрозуміти, де світ добра, а де – зла.

Вони живуть, не думаючи про славу, вони живуть, щоб ми не забували, хто ми і які генії є образом нашої України, хоча більшість з тих геніїв для сучасників як terra incognita.

Він наче бавиться кольором і в кольорі уміє зауважити щось невловиме, характерне його моделі. Живописний світ Фірцака має темно-гранатовий присмак печалі, наче він знає щось набагато більше, ніж може сприйняти наше око.

Йому вдається бути відсторонено об’єктивним, не впадати в захопливу екзальтацію, крок за кроком вивчаючи суть того чи іншого митця. Він намагається повернути в українську культуру імена, які нам, українцям, невідомі, але їх знає світ.

Це був час справжнього театрального щастя. Але скільки може тривати щастя? Інколи здається, що лише крихку мить. У цьому щасті було передчуття незбагненного болю.

Цей рік мав стати певною віхою: театру «Воскресіння» ― 30! Думалося про книжку. Збиралися зустрітися, все обговорити. Але Ярослава Федоришина і Людмилу Петруленкову обрали небеса…

Вона наголошує, що її робота не  «художник з костюмів», а «художник образів».  Образність –  домінанта творчості Дарії Зав’ялової у художньому текстилі, гобелені, пастелі, акварелі, сценографії та театральному костюмі.

Одною із складових святкування 100-річчя Першого став парад ювілеїв бенефіціантів, для котрих сцена рідного театру розпростерлася до рівня життєвої. Маленькі замальовки до образів п’ятьох красунь-акторок, які своє життя, як любов, кинули в дарунок Першому.

Костюмами вона програє виставу так, що саме з костюму народжується образ, – актору залишається передати його внутрішній ритм.