Судоми імперії

З точки зору сучасності – не тільки політики, а й самої цивілізації – війна Росії проти України виглядає суцільною дикістю. Адже всі у світі – і росіяни також – прекрасно усвідомлюють, що Україна Росії нічим не загрожувала й не загрожуватиме, що немає ніякої реальної потреби її окуповувати і знищувати, що ця війна виснажує не тільки жертву, але й агресора, й взагалі все це абсолютно алогічно.

Але тільки не з точки зору збереження і відновлення імперії. Якщо пригадати історію, імперії завжди – якщо тільки у них була така можливість – поверталися у свої бунтівні провінції навіть тоді, коли ті вже ставали незалежними державами. Як єврей я знаю, про що кажу. Мою історичну Вітчизну римляни знищували кілька разів поспіль й зрештою не просто вигнали звідти все населення, але й замінили її назву Юдеї на вигадану імператором Адріаном «Палестину» (імператор був окупантом не тільки Юдеї, а й Еллади, й любив різні грецькі новоутворення). Але нам ще пощастило – ми пережили наших гнобителів і дочекалися дня, коли арку руйнівника нашого храму імператора Тита мешканці сучасного Риму підсвітили кольорами прапора Ізраїлю. Народам багатьох інших завойованих чи наново відвойованих держав повезло менше – їх просто немає. Найкращий приклад – навіть не Карфаген, а даки. Імператор Траян винищив усіх.

Але все це – сива давнина. Здавалося б, вже у ХХ сторіччі імперії змирилися, незважаючи на фантомний біль, задовольнитися статусом національних держав. Саме у готовності до такого вибору насправді полягає геній Мустафи Кемаля Ататюрка або Шарля де Голля, хоча й тут не обійшлося без кривавих катаклізмів і трагедій.

Змирилися всі – і континентальні імперії, і заморські. Але тільки не Росія. На початку сторіччя їй вдалося дивовижним чином відродитися за допомогою чудернацької людиноненависницької ідеології. Нові російські імперіалісти під червоними прапорами не тільки виграли громадянську війну на власній етнічній території, а й окупували землі інших народів, що вже проголосили свою незалежність, і всюди знаходили своїх союзників, вірян «справедливості» й «диктатури робітників». Другий правитель відновленої імперії Йосип Сталін повернув їй не тільки вплив однієї з наймогутніших держав світу, а й російський національний характер: комунізм фактично був доповнений авторитетом «старшого брата».

Проте в усій цій конструкції була одна-єдина проблема: смерть неефективної, насамперед з економічної точки зору, ідеології означала загибель імперії. І вона дійсно загинула через 69 років після свого проголошення – як на мене, якби не Друга світова війна, це відбулося б на десятиріччя раніше.

У 1991 році можна було вважати, що імперія дійсно відійшла у вічність назавжди. Насамперед тому, що росіяни вперше у своїй історії – навіть з часів етнічно строкатого Московського князівства – отримали шанс стати абсолютною більшістю у власній національній державі. Велика кількість колоністів повернулася з відновлених держав по периметру російських кордонів. Росія могла стати і національною державою, і регіональною домінантою водночас. Однак швидко виявилося, що це не потрібно ані російській владі, ані російському народові. Що росіяни не просто відчувають фантомний біль за втраченою імперією, але й готові занапастити власні цивілізаційні перспективи заради території. І що той, хто почне «збирати землі», стане для росіян головним героєм останніх десятиріч – на відміну від тих, хто намагався дати їм свободи й реформувати їхнє життя.

Ця друга спроба повернення імперії вже не спирається на те, що робило такою привабливою першу спробу – нову молоду й нестримну ідеологію «рівності». Всі ці апеляції до «русского міра», російськомовного населення та інша пурга просто не сприймаються всерйоз. Задля культурної експансії не потрібно змінювати кордони – люди, які спілкуються однією мовою, можуть спокійно жити у різних державах тощо. Росіяни й самі знають, що брешуть, що вони нікого не захищають, а просто «повертають чуже». Бо можуть. Без ідеології вони можуть спиратися тільки на грубу силу. Як Тит чи Траян. Тільки от Москва – не Рим. Не перший, не другий, не третій. Навіть не тридцять третій.

І саме тому ця друга спроба є приреченою, хоч би скільки зусиль росіяни докладали. Але й українці мають усвідомлювати, що вони воюють зовсім не за повернення Донбасу чи можливість вступити до Євросоюзу.

Вибір дуже, дуже простий. Це вибір між юдеями і даками. І, звісно, я вірю у перший, а не у другий варіант – тільки одразу й назавжди на своїй землі.

І можу тільки побажати, щоб якщо не ми, то наші нащадки побачили, як стіни Кремля підсвітять кольорами прапора України.

Повірте, заради цього варто жити.