У війську я багато читав. І не тільки тому, що з дитинства мав таку звичку. Пам'ятаю, що у дитинстві чи не єдине, що могли сказати мамі вчителі на батьківських зборах, то – начитаний. Було якесь таке поняття, певна невиразна характеристика для школярів, котрі не були ні надто успішними, ні виразно проблемними. Начитаний, та й годі.
Зрештою начитаність ставала певною підлітковою стратегією. Певним відмежуванням від суспільного життя, певною компенсацією неможливості інакшої відвертості і духовної близькості у школярських колективах. Легальне прочитане нерадянської літератури давало можливість прожити неможливі у власному житті досвіди. Уявляючи собі свої перспективи, розумів, чого можна очікувати, тож читання не мало ніякої прикладної цінності крім тої, що ставало інтимним прожиттям недоступного в інший спосіб. Це навіть не ескапізм, заповнення повноти.
У війську я багато читав, бо почалася гласність і усі радянські літературні журнали публікували щось заборонене, щось із шухляд, щось з андеґраунду. А у полковій бібліотеці було багато цих найсвіжіших грубих журналів. А моє життя у довготривалих автономних виїздах на радіостанції, попри години перенапруженої роботи в етері, передбачали також самостійне, вільне від будь-яких інших робіт перебування у лісах і полях.
Зі всього прочитаного у певний момент вразили воєнні оповідання великого німецького письменника. Вразили, правду кажучи, передовсім ненавмисні згадки про матеріальний світ німецького солдата пів століття тому. І не коньяк, вино, помаранчі, шпроти і цигарки мали тут вирішальне значення. Йшлося про продуману, ужиткову і багатофункціональну забезпеченість необхідними при воєнному житті предметами.
Хоча у той час я вже розумів, що основною моделлю усіх радянських інституцій – від дитячих садків і санаторіїв до потужної армії – є тюрма, зона, лагер або, кажучи заокруглено, місця позбавлення свободи. І знав, що ціла ця система тримається на принципі обов'язкової витратності людського матеріалу. Та все ж не міг втямити, чому головне питання їхньої філософії – про первинність матерії чи ідеї – затяті матеріалісти втілюють у такій руйнації матеріального світу. Потім вже подумав: може тому, що саме поняття незнищенності матерії є прямим в'їздом у царину ідеалізму.
В кожнім разі там все було супроти матеріального. Світ речей солдата жахав своєю примітивністю, заповнюючи виразки ідеологічною контратакою. Щоденна форма одягу не мала достатньо кишень. Чоботи були з найгіршого матеріалу і цивілізаційно були на рівні лаптів. У речовий мішок вміщалися тільки одоробний комплект загально-хімічного захисту і котелок з ложкою. Штик-ніж пасував для розрізання дротів, але навіть консерви із сухого пайка ним було відкривати незручно. У пілотці нащось мусили бути дві голки з мінімальним запасом білої і чорної ниток. Аптечка містила кілька уколів, анальгетик лиш один з них. Ще конче було мати власну зубну щітку, пасту і кусник мила. І – абсурдна елеґанція – шмат білої бавовняної тканини, щоби у перерві між боями пришивати свіжий комірець (між іншим, це мені начитаному виглядало сентиментальною деталлю, бо аскетичний Шерлок Голмс часто їхав кудись надовго, прихопивши у саквояж кільканадцять білих ковнірчиків).
І така убогість страшенно пильно оберігалася. Ранкові огляди, які були аналогією тюремного шмону, перетворювалися на виявлення і ліквідацію будь-яких речей, які могли би полегшити життєдіяльність солдата. Особливо вишукувалися незаконні утеплення – якісь светерки, камізельки, тепла білизна, капчурі, шалики і хустки, рукавиці і аптечні пояси на крижі. На тому ж рівні загрози ладові перебували складні ножики, маленькі ножиці та інші люксусові аксесуари, які можуть полегшити побут неоковирної людини. Свої, скажімо, я ховав між металевою флягою і тканинним чохлом для неї. Флягу у періоди повальної дизентерії завжди треба було носити ззаду на ремені.
А от на тривалих автономних виїздах напаковував свій закритий секретністю транспортер випозиченими у полковій бібліотеці грубими літературними журналами. Тому й читав багато.
18.04.2024