Торік я написав на своїй ФБ-сторінці про те, як чверть століття тому збирався – але так, на щастя, і не зібрався – збудувати хату Тараса Шевченка, яку він накреслив, а більше нічого не встиг. Радію, що у мене теж не вийшло, бо була думка віддати ту хату комусь під шинок, де б на стінах висіли репродукції його малюнків.
Серед відгуків на той мій текст трапився й такий. «Вам належало би знати, – писала молода киянка, – що така хата вже збудована, і досить давно, і звів її біля своєї садиби 2017 року Президент Ющенко, про що докладно писала тоді ж газета "Україна молода"».
Справді, це була подія. У тій газеті можна було прочитати розповідь кандидата історичних наук Василя Сокура, який у ролі каменяра брав участь у справі, для чого щодня їздив із Броварів у Нові Безрадичі. Повідомляв про себе ще таке: «Крім університетської освіти, маю також фах будівельника. Свого часу закінчив Київський індустріальний технікум. Збудував власноруч понад 100 цегляних будинків, печей, камінів по всій Україні».
Справді, є така хата, стоїть, та вона радше Ющенкова, ніж Шевченкова. Скажемо обережно: Ющенкова хата за мотивами Шевченка. Для Шевченка вона занадто дорога, а не тільки в тому справа, що в ній не все так, як він планував. Приміром, дах.
Там, як повідомив пан Сокура, можна прийняти до 200 гостей. Тарас не міг і думати про таке – аж ніяк не бачив себе одним із героїв Гоголя.
Узагалі йому ця споруда багато б що сказала: про те, наприклад, що й покоління ХХI століття не уявляє себе без панів. Воно поділяє їх на поганих і гарних, і повагу до гарних, ба навіть любов, засвідчує матеріальними речами найвищого ґатунку, бо нічого вагомішого не знає. «Треба, друзяки, треба зробити так, щоб у нашого пана було щось таке красиве й дорогезне, як ні в кого, бо він же наш, любимий!»
Пан Сокур особливо підкреслював: «Будували не селянську, а панську хату – академіку мистецтв, так само закоханому в Україну й вірному своїй Батьківщині, – як і в часи кріпацького дитинства». І знову: «Будуємо не селянську, а панську хату – академіку Імператорської академії мистецтв "его благородию Тарасу Григорьевичу Шевченко"».
«Мій замовник, – розказав історик-каменяр, – наполіг збільшити отвір камінів, "щоб було трохи солідніше". Портали камінів докласти у вигляді цегляних припічків. Вони будуть потім футеровані зверху дубовими дошками, і "Тарас зможе сидіти біля каміна на лавці". Я запропонував зробити біля грубок ніші для дров і "щоб кіт мав де погрітися"».
Шевченко нічого цього не передбачав, але Віктор Андрійович зі своїм виконавцем вважали, що він не відмовився б від їхніх доповнень і вдосконалень, тим більше, що не його коштом.
Як було не розчулитися, прочитавши, що вони все ж таки для більшої певності почали з’ясовувати, чи любив «его благородие» домашніх тварин, «чи тримав би він кота й собаку, маючи власну хату». Не знаю, як правильно: «его благородие» любило чи любив?
Це така красномовна подробиця, яка могла б надихнути якусь аспірантку/аспіранта на цікаве й цілком наукове дослідження: які ж бо вони живучі навіть у таких середовищах, як сучасна українська старшина та й академічні кола, – давні народні вірування, обряди, ритуали, звички. Узяти хоча б спілкування з духами пращурів, святих і просто поважних діячів минулого. У такому дослідженні була б, як на мене, лише одна вада: непомірна кількість іноземних слів.
Моя забаганка зробити шинком Шевченкову хату – це було те, що російська мова називає «пошлостью», а українська, більш зрозуміло, – «заяложеністю». Юна поетка Тетяна Савченко з Янківки (воно біля моєї Рябини) каже, що в такому разі й хату в Нових Безрадичах треба визнати заяложеністю. Тільки моя заяложеність, мовляв, гидка («Не ображайтеся, пане Анатолію!»), а та – по-хуторянському сУрьйозна і зворушлива.
На це я не дуже весело сміюсь:
– Якщо так, пані Тетяно, то це дві прямо-таки зразкові заяложеності. Показовим і дещо обнадійливим є те, що обидві заяложеності зазнали поразки. Принаймні у ваших очах.
– Ото ж. А як вам те, що «Шевченкова хата» стоїть не де-небудь, а у Безрадичах, хай і Нових?
Я не зразу второпав, що вона має на увазі.
– Ну, як же! Безрадичі – це ж про злидні. «Нові Безрадичі» звучить точно так, як «нові злидні».
Пишу оце, а перед очима ті заяложеності, що пов'язані з війною й усім, що навколо неї. Святий Боже, скільки ж їх у ЗМІ, ФБ, у промовах усяких діячів і службовців! Оця пишномовність і казенність, казенна пишномовність і пишномовна казенність… Оця заяложена поетичність і поетична заяложеність! І все цілком щиро, з повною впевненістю, що так треба – так культурно, так поважно.
– Навіщо, ну навіщо люди так себе перекручують? – кажу знайомій редакторці райгазети. – Ось прямуєте ви кудись у маршрутці або в потягу. Розбалакались із попутниками. Згадали померлого друга чи ще когось. Хіба ви скажете, що він пішов у засвіти? Ви навіть не скажете, що він покинув світ, а заодно і вас. Ви скажете просто, по-людськи: помер чи загинув. Якщо ви почнете там балакати так, як пишете у свої газеті, що про вас подумають? Хвора, скажуть, на голову або ви@обується – що, власне, одне і те ж. Хтось – що пихата. Хтось – що занадто вже вишукана. А я, вибачте, скажу так: ну за яким хєром ви все життя ви@обуєтесь у газеті? І такі ви всі тут, журналісти грьобані.
Помовчавши, втомлено кажу вже собі, хоча і в її присутності:
– Все розумієш… Знаєш, звідкіля це йде, із яких віків, та від цього не легше. І нема на те ради, і не буде.
– Причому тут маршрутка? – схоплюється вона. – Коли я роблю газету, я редакторка і журналістка, а не пасажирка маршрутки.
Нагадую їй класичне: «Словечка в простоте не скажут, все с ужимкой». Вона бере реванш:
– Не могли згадати щось таке ж українське?
Миттєво – не зміг. Хіба що класичне і мільйон разів повторене до діла і без діла – Рильського: «Нове життя нового прагне слова», – та він мав на увазі не те, про що я зараз, хоча і сьогоднішнє життя прагне нового слова. Він казав про щасливе радянське життя, яке було у тодішніх газетах.
Це був 1932 рік, в Україні починалась голодовка, як завжди казали у моєму селі без великої літери, а не Голодомор з великої, як треба зараз. Рильський щойно провів п'ять місяців за ґратами як ворог народу. Він вирішив пристосуватись до нового жахливого життя, тобто писати про нього, що воно нечувано й небачено щасливе – і так і прожив. Але навіть у тому вірші він не зміг втримати свого пера, і воно само вивело не те, що він йому підказував. Воно нагадало йому про материну пісню, яку буде тяжко забути.
Нове життя нового прагне слова,
А де найти, як дати кров і плоть?
Ще неньки пісня в серці колискова...
Поборе – марш, та тяжко побороть!
…Читач вже, мабуть, здогадався, що оцю розмову я вигадав. Точніше, я вів її з живою особою, але подумки. Уголос я нічого такого не сказав би ні редакторці в очі, ні навіть редакторові за чаркою.
18.04.2024