Юр Волощак

 

31 серпня 127 років тому в селі Мшанець народився Андрій Волощак. Талант, виховання, обставини, доля, саме життя зробили його поетом і громадським діячем, всупереч тому, що вже в юності втратив зір на війні.

 

 

Його життя сьогодні може стати опорою для багатьох наших юнаків, щоби віднайти в собі сили не лише жити далі після поранень і втрат, але й творити, любити, створювати сім’ю, виховувати дітей, допомагати людям, брати відповідальність за них і за країну.

 

 

Андрій Васильович Волощак органічно увійшов між кам’яниці Львова, у його творче, суспільне, культурне життя, тисячами тонких ниточок пов'язаний з найцікавішими представниками української творчої інтелігенції: письменниками, малярами, скульпторами, композиторами з цілої України. Зокрема, близькі, майже родинні стосунки пов’язували родину Волощаків з Ольгою Дучимінською, Дариною Макогон (Іриною Вільде), Ярославом Галаном, Петром КозланюкомСтепаном ТудоромОлександром ГаврилюкомСофією Караффою-Корбут, Марією Хоросницькою, Антоном Геник-Березовським, Миколою Петренком, Володимиром  Квітневим, Федором Погребеником, Юрієм Назаренком, Ярославом Ярославенком, Святославом Максимчуком, Оксаною Іваненко, Василем Вальком, Миколою Вінграновським, Дмитром Павличком, Миколою Красюком, Петром Панчем, Тетяною Цимбал, Романом Чумаком, Володимиром Ґжицьким,  Дзиндрами,  Братунями, Іваничуками, Колессами.

 

Хлопчик з далекого гірського села, з-над ріки Мшанки під Маґурою мав щастя в дитинстві дістати освіту, мати священиком видатного вченого етнографа й історика Михайла Зубрицького, навіть познайомитися в рідному селі з Іваном Франком. Власне з Франком Андрійко познайомився на межі літа. Усі ці обставини привели його до мрії та її здійснення – вчитися далі й пізнати широкий світ. І, як завжди, в юному віці поряд з ними летіли мрії про кохання, з яких зродилися поетичні рядки.

 

Ілюстрації С.Караффи-Корбут до казок А.Волощака

 

 

Андрій Волощак народився в сім'ї малоземельного селянина. Усім шістьом дітям батько постарався дати якнайкращу освіту. Закінчивши сільську школу, Андрій вступив до гімназії в Перемишлі. Разом із колегами-гімназистами Антоном Жилою й Іваном Квасницею (останній після Першої світової війни був редактором соціал-демократичного часопису «Вперед» та журналу «Світ») він належав до гуртка «Молода Громада» і у 1910–1912 роках видавав таємний літературно-науковий часопис для молоді «Наші листки». Всього вийшло 13 чисел на 524 сторінках.

 

1912-го Андрій Волощак закінчив студії і в тому ж місті працював помічником адвоката.

 

Перший із відомих нам віршів Андрія Волощака він написав у 19 літ в 1909 році, і був той вірш про світила, про зорі й місяць, і про головне світло життя – любов.

 

Як зірка на небі мерехтить, сміється,

Як місяць, що сумно із неба глядить

Тоді моє серце тріпочеться, бється

Дівчмино, ах де ти?.. Лиш лист шелестить.

 

За хвилею хвиля спливає у вічність.

Меркнуть ясні зорі і місяць поблід

Туга точить серце за Тобою Мила.

Моя Ти богине… Рожевий мій цвіт.

 

1909

 

 

Чи не перший з друкованих віршів був написаний ще 1911 року:

 

Зі збірки «Моя туга»

 

Пливуть пари,

Ллються чари –

Грудь до груді пристає.

Очі чорні, сині, карі –

Очі в загравах в пожарі,

А тривожно, судорожно, трепетливо серце б’є.

 

Струни грають…

Я ж блукаю

В білім сяйві ясних свіч

Та ще личенька палають

І в стрічках голівки мають…

Я ж шукаю, не видаю ясних синіх віч.

 

 

І далі туга за втраченим нерозділеним коханням

 

І що ж з того, що я кохав,

Що трійлом-чаром упивався,

Що твої личка цілував:

У серці жаль, лиш жаль остався.

 

І що ж з того, що найніжніші

Тобі віддав я почування?

Даремне все, бо нездійснимі

Всі мої мрії та бажання.

 

    І вже за рік нове почуття в серці 23-річного юнака:

     

    Про тебе мрію кожний день

    Про Тебе сню у ночі

    Та боюсь, боюся лишень

    Що там мені далеко гень

    Вкраде хтось сиві очі?

    Ті сиві очі – вічний жаль

    Мойого серця рана

    Тільки згану – нова печаль,

    А серце, серце рветься вдаль

    До тебе, зірочко, кохана!

     

      Лірика кохання стає цілком пісенною, і проситься на музику.

       

      Твої слова, як пісня солов’я мене чарують

      А моє серце так рідко-рідко

      Ту пісню чує.

      А мої очі так рідко-рідко

      Твій вид видають

      Шовкові брови, віченька сиві

      Я забуваю.

      Я знаю зоре на моє горе,

      Не моя ти.

      Між нами пропасть, пропасть як море,

      Як же ж нам разом зірочко йти?

      А так забути немає сили

      Тебе о Пташко!

      Важкої скрути аж до могили

      Позбутись важко!

      Ах тая скрута – серцю отрута

      І нектар.

      П’ю без вагання чашу страждання

      Юності чар.

      Синії очі, темної ночі,

      як мрійна даль

      Про вас думаю, щодень, щоночі

      За вами чудні мені так жаль.

         

         

        Під час Першої світової війни був призваний до австрійського війська. Воював в українському підрозділі на східному фронті, в Галичині, де наприкінці літа 1914 року російські війська завдали поразки австро-угорським. 24 серпня 1914 року Волощак був поранений кулею в обличчя і втратив зір. (Вже після поранення отримав військове звання капрала). Відтоді два роки перебував на стаціонарному лікуванні у віденському шпиталі для поранених військовиків. Цей період життя задокументував 27 червня 1915 року журналіст, побувавши у цьому лікарняному закладі:

        «При столї сидїв молодий жовнїр з пером у руцї. З трудом, очивидною натугою писав він щось на папери, а сльози раз-по-раз капали наче каплї дощу на папір. Було тихо… Чути було лише шелест пера і падаючих слїз на папір. Управитель Мель поясняє менї, що се молодий український поет, бувший студент прав, Андрій Волощак. Пише також по нїмецьки. Коли ми вийшли з сьвітлицї, управитель прочитав менї кілька лїричних поезий сего молодого нещасливого українського поета. Бє з них страшна розпука і біль. Якась гробова безнадїйність. З початку хотїв він застрілити ся, але потім збудила ся у нього якась страшна жадоба писати. Він хоч ослїп від пострілу в лице, скоро привчив ся писати і пише від раннього ранка до пізного вечера. Найшов цїль у житю. Буде своєю піснею осолоджувати тяжкі днї своїм братам…»

         

        Ольга Кобилянська писала: “Вартівник чи слуга, що його супроводжує, каже тихцем: “Он там сидить молодий український поет і пише поезії. Зразу, переконавшись, що утратив зір навіки, він хотів собі життє відібрати – його розпука не знала межі ... але ... далі ... далі він успокоївся й помирився з тим, що вже ніколи світа не побачить. Тепер пише”.

         

        «Богато лучає ся тепер таких траґедий, а одна них захопила і Андрія Волощака, про якого згадує кореспондент у свойому дописї. Деякі з поезий Волощака друкували ся у віденськім «Дїлї». Дійсно, з них віє розпукою і болем, якоюсь гробовою безнадїйністю. Я подаю (висше на стор. 89 і 91 – 94) кілька фотоґрафій з сього шпиталю, між ними і Волощака. Заряд шпиталю подбав для нього о машину до писаня, на якій він може без надто великого труду писати. Се вже також страшне Memento війни!

        Але наші жовнїри мають також веселі хвилї у шпиталях, коли бодай трохи можуть забути на свої журби. Такими хвилями бувають концерти, які устроює ся по шпиталях, або сьвяточні відзначеня ранених жовнїрів. Для Українцїв концерти устроює музичний кружок товариства українських студентів «Сїч» при підмозї Жіночого Комітету. Дотепер відбуло ся сїм концертів, по ріжних віденських шпиталях. Без сумнїву, такі концерти богато причиняють ся до обзнакомленя шпитальної услуги з нашим народом, а рівночасно підносять наших жовнїрів на дусї і дїлають на них осьвідомляючо».

         

        13 жовтня 1916-го Андрій Волощак, переїхавши до Праги, записується на філософський факультет Цісарсько-королівського німецького університету Карла Фердинанда у Празі й вивчає слов'янську філологію. Щоби бути ближче до родини, 19 жовтня 1918 року він стає студентом того ж таки факультету Львівського університету.

         

        Весь цей час лікується. 1920-го у львівському шпиталі знайомиться з Ізидорою Ваньо (* 1897 – † 1994). Вона добре знала  італійську, польську, німецьку й французьку мови. Крім того, на професійному рівні володіла мовою есперанто. 1912 року Ізидора в числі чотирьох львів'ян взяла участь у роботі II Всесвітнього конгресу есперантистів у Кракові. У 1914–1918 роках вона працювала друкаркою в Управі січових стрільців, що містилася у приміщенні «Сільського господаря» (нині вулиця Чайковського). Разом із Феофанією Чучман і професором Миколаєвичем вона поїхала до Кам'янця Подільського, куди відступив уряд ЗУНР, і працювала в цьому уряді. Відтак на короткий час потрапила до польської тюрми, звідки вийшла на волю тільки тому, що хтось був знайомий із її вже покійним на той час батьком Ізидором.

         

        У листопаді 1924-го Андрій та Ізидора одружилися і, оскільки її мама була проти цього шлюбу, кілька місяців мешкали у «Народній гостинниці», а відтак оселилися в будинку №22 на вулиці Війтівській (нині Козланюка). Жили на інвалідську пенсію, яку Андрій Волощак одержував від австрійського уряду аж до вересня 1939 року. У них було четверо дітей: Ігор, Ярослав, Мирослава і Зоряна. Подружжя відзначалося в літературному та громадському житті Галичини. З початку 1920-х років Андрій Волощак брав активну участь у діяльності літературних об'єднань «Митуса» й «Горно», був членом антиалкогольного товариства «Відродження» Ольги Дучимінської (1883–1988). У 1930-х роках він належав до групи радянофілів.

         

         

         

         

        Діду, у нас на землі далі точаться війни.

        Майже нема кобзарів, хоч багато незрячих.

        Все як при Тобі, і все як тоді безнадійне.

        Може, і добре, що ти цього всього не бачиш.

         

         

         

        Письменник похований у Львові, на полі №1 Личаківського кладовища, в частині, виділеній для захоронень видатних людей.

         

        Іменем Андрія Волощака названа вулиця у Львові, колишня Обозна.

         

                                                                                               Юр ВОЛОЩАК, онук.

         

         

         

        P.S. Своїми враженнями від збірки Андрія Волощака “Моя туга” (вийшла у Львові 2012 року), створеної на основі рукопису 1909–1914 рр., колись поділився Юрко Охріменко.

         

         

        31.08.2017