Початок теми – Юр Волощак "Межа літа".
Своїми враженнями від збірки Андрія Волощака “Моя туга” (вийшла у Львові 2012 року), створеної на основі рукопису 1909–1914 рр., колись поділився Юрко Охріменко:
Інколи трапляться так, що неопубліковані записки літератора беруть за живе сильніше, ніж його канонізовані твори.
Можливо, таке втручання у приватність, тобто оприлюднення листів чи юнацьких спроб пера, схвалив би не кожен автор. Але не Андрій Волощак. Тим паче, що видання збірки старанно і самовіддано взяли на себе його достойні нащадки. Та навіть не у тому річ. Так сталося, що при всіх владах (австрійській, польській та совєцькій) не обходилося без цензури. При совєцькій й поготів. А хотілося сказати не лише дозволене.
Запрошую розділити зі мною насолоду від прочитання, наприклад, такого уривка з приватного листа Андрія Волощака від 9 серпня 1930 року: “Хотів би я вже народитись за яких сто, або двісті літ. От тоді було б цікаво поглянути, як, або й самому полетіти, як люди птахами літають у воздусі, рибами гуляють в поморських глибинах, ракетами по Всесвітньому просторі мандрують, електрикою дітий родять, щоб не мучились, спинками від маншетів радіо й телехвонують.”
Гарний, сонячний жарт людини, котра вже 15 літ не бачила сонця. Але яке передбачення незрячого! Мобільні телефони, які при бажанні тепер можна вмонтувати в запонку (зпинку до манжет). Ну, і ракетне освоєння космосу. Згадаємо, що славнозвісний тепер, а тоді нікому не відомий Костянтин Ціолковський лише рік тому ескізно описав багатоступеневі ракети. Сергій Корольов через рік організує свою Групу вивчення реактивного руху. Конструктор ракет для Гітлера та США, групенфюрер СС Вернер фон Браун у 1930 році був жовторотим юнаком, і лише через 9 років очолив ракетний проект.
А ось цитата з листа від січня 1943 року: “Сіє з неба... посипує... ой, чи сито, чи корито... дмуха вітер, похлипує, раз нагально а раз окрито. А мороз убув штиблети і поскрипує, моспанку. Тут то там шпигне штилетом в ушко, в носик, чи катанку. Коли б можна сійбу з неба змісить у срібній мисі, в нас не були б худі ребра й ми не були б рано лисі. Коли б можна вітер взяти за розпатлані вусища... та на вражу рать нагнати... хай же дмуха, хай же свище... Коли б можна з морозяних чобіток зробити капці, то з нагоди різдвяних свят подарив би якійсь бабці. А що миса не міситься... а що вітер аж біситься... а мороз щип, щип за вуха, – сядь тай плач... та в пальці хухай! Та я хоч сиджу, то всеж не хухаю, бо сьогодні в нас досить тепло. Зате вчора примерз так у бюрі, що вже сьогодні сверблять мене пальці ніг, себто відморожені. А морозець росте та підростає ... може вже незабаром покличуть його до війська, якщо він німець. Або до праці в Німеччину якщо він, іншої породи. Якщо віє з заходу – німець, якщо зі сходу, то якийсь Славянин”
Ні в кого я не знайшов кращого опису настроїв воєнного Львова. Невидющий фізично, він бачив більше, ніж формально зрячі.
Думаю, що давно пора заснувати відзнаку імені Андрія Волощака для тих, хто виявив людяність та нескореність перед ударами злої долі.
Юрко ОХРІМЕНКО
31.08.2017